80-річний ювілей легенди національної пісні, мистецького бренду України!
Михайло Маслій
У 1950-1980-ті багато українських виконавців виїжджали працювати в москву. Серед них були музиканти, вокалісти, композитори, представники розмовного жанру. Валерій Маренич з Антоніною Сухоруковою 1970 року приїхали з москви в Україну! 1973-го до них долучилася Світлана, якій сповнилося 18. Вони перебували на піку популярності, їх повсюдно запрошували і всі хотіли їх бачити. Система ж робила свою чорну справу, “винних” і “неугодних” з лінією “рідної комуністичної партії” мусили покарати. Мареничів старалися очорнити і зробити зрадниками.
Кіровоград
Валерій не був першим хлопцем Антоніни. Зустрілися тоді, коли зароджувалася нова хвиля на естраді. Уперше зустрілися за кулісами, де він, одиноко стояв. Придивилася до нього. Він мав сценічну фактуру, вів себе скромно. Йому чогось бракувало, на сцені виглядав якось незграбно, до його зросту чогось бракувало.
Валерій у москві співав у дуеті з Антоніною. Через дуже короткий час його потягнуло в Україну, додому. На початку літа 1970 року купили найдешевші квитки і в плацкартному вагоні поїхали в Кривий Ріг, до батьків Валерія. Ось там Маренич увімкнув магнітофон і дав послухати Тоні п’ять чи шість своїх пісень. Дані вокальні в нього прекрасні, тембр приємний, оксамитовий, але спів був кострубатий, якийсь необтесаний. А коли узяв у руки гітару, все вписалося і стало органічним. Разом готували концертні номери. Найближче був Кіровоград. Поїхали на прослуховування. Ось так першим місцем роботи майбутніх учасників тріо Мареничів стала Кіровоградська обласна філармонія.
Новачки мали свої концертні дуетні номери, входили до складу збірного філармонійного ансамблю “До-ре-мі”. Співали народні пісні у власній обробці, повсюдно “на біс” звучала “Червона рута” Володі Івасюка, яка стала піснею з пісень!
У Кіровограді Тоня на початках була на своєму дівочому прізвищі Сухорукова, а вже на початку 1971-го, після одруження, отримала паспорт, стала Маренич. Весілля не було, лише розписалися у ЗАГСі.
23 лютого 1971 року згідно з наказом директора Кіровоградської обласної філармонії вокалістів Мареничів звільнили з роботи за згодою сторін.
Віталій з Антоніною влаштувалися в Гур’євську філармонію у Казахстані, мали назву “Ритми ХХ століття”. Об’їздили республіку вздовж і впоперек. Співали українських пісень, їх з нетерпінням чекали на кожному концерті. Не було дійства без аншлагу.
На гастролях у Новосибірську, в готелі, Валерій з Антоніною слухали музичну радіопередачу. З ефіру почули дует хлопців, і Тоня, сама того не сподіваючись, напророчила подальшу долю: “Треба робити тріо, дуетів “розвелося” занадто!”
У Сімферопіль для отримання гастрольного посвідчення і здачі концертної програми разом з “Ритмами ХХ століття” з міністерства культури урср приїхала Ірина Кошиць. Мареничі їй дуже сподобались, а вона їм. Приваблива жінка, набагато старша від Валерія і Антоніни, стала їхньою покровителькою. За її рекомендацією дует запросили у Ворошиловград. Вони ж у неї ніколи нічого не просили.
Ірина Анатоліївна походила з роду відомого хорового диригента Олександра Кошиця, аранжувальника відомого на весь світ “Щедрика”. Завдяки їй доля Мареничів вирішилася на користь України та української пісні. Сталося це диво в українському Криму.
Ворошиловград. Рівне.
Радянська влада двічі перейменовувала Луганськ і Ворошиловград. На жаль, жодної згадки про працю Мареничів під її прапором місцева філармонія не залишила ніде і ніколи. Кінець лютого-початок березня 1973 року – Валерія з Антоніною прийняли тут на роботу.
Пробули там недовго. На зборах колективу обох почали поганити, Мареничі з українськими піснями не вписувалися в ті рамки, які там хотіли бачити. На тому непорозумінні була присутня Ірина Кошиць. Досвідчена киянка підійшла і заспокоїла: “Не заїдайтеся з ними. Бачите, що тут нема з ким розмовляти”. Кошиць зробила все, щоб її улюбленці поїхали в Рівне.
19 липня 1973 року Валерія і Антоніну зарахували у штат Рівненської філармонії на посаду вокалістів-солістів естради. Поліщуки полюбили Валерія і Антоніну, концертні зали аплодували їм повсюдно. …А 15 вересня того ж 1973-го дует звільнився.
І було це так. Після репетиційного періоду виїхали на гастролі по Україні. В Криму, в готельному номері пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почувся голос директора Волинської філармонії Геннадія Місана: “Нам терміново потрібні солісти у ВІА “Світязь”! Зриваються гастролі!” Пообіцяв підвищити оклади, пошити костюми, а найголовніше – забезпечити квартирою! Мареничі виставили свою умову – створення тріо. “Так, я згодний!” – вигукнув голос у трубці.
Відчувалася рука Ірини Кошиць – підказала Місанові, де вони гастролюють і що має з ними робити. Вона пришвидшувала народження тріо.
Волинська філармонія. ТРІО!
Вересень, 1973-го. Валерій з Антоніною в Луцьку. Відразу ж звернулись з проханням викликати Світлану. Реакція директора була негативна. Але її викликали і вона приїхала. Раніше у Валерія була інша кандидатура для тріо, дівчина з Кривого Рогу. Усе вирішила Антоніна: “Знаю Світланині можливості, голоси у нас зливаються, що дуже важливо для ансамблю. І створимо РОДИННЕ ТРІО!”
Кінець 1973 року. Ані Валерій, ані Світлана не мали навиків співати в ансамблі. Валерій розпочинав свій творчий шлях як барабанщик. Пізніше у нього з’явилось бажання співати. Мати приємний тембр голосу – це ще далеко не все. Вся музична освіта Валерія – два класи на кларнеті. Для того, щоб він міг співати в тріо (повинна бути надзвичайно чиста інтонація), дружині довелось багато з ним займатись і вчити партії.
Під час репетицій Антоніна вивела стиль, манеру виконання – спів у напівголос (італійською – mezza voce). Такою стала формула тріо.
28 грудня 1973 року Світлану оформили на роботу у Волинську філармонію.
Державний колектив отримав у назві приватне (не державне) прізвище! Це було проти радянської дійсності, проти її ідеології. Вони стали Тріо Мареничів! У цьому були першими. Прізвище Маренич було відоме не лише в Україні, воно зустрічалося і в Польщі, і в Чехословаччині, і в Югославії. Мало інтернаціональний дух.
Прізвище було одне, а хто кому – хто ще й досі не всі знають правду, плутають, перепитують, уточнюють. Була інтрига з самого початку, і в цьому також була своя родзинка.
27 листопада 1974-го другий склад ВІА “Світязь” очолив буковинець Валерій Громцев. “Сидимо в кабінеті директора філармонії, розмовляємо, плануємо. Раптом Геннадій Місан вигукнув лозунг: “От би нам такий ВІА!” Я ж подумала: перед його носом в філармонії працює таке оригінальне тріо, а йому треба так, як в усіх. Подібні колективи були вже в багатьох обласних філармоніях. Він марив про свій ВІА. Сіли ми в “бобик” і поїхали на оглядини. Кілометрів 15-20 від Луцька в селі гастролював ансамбль Громцева. Клуб на кілька сотень місць, був аншлаг. Після концерту Місан запитав: “Ну як враження?” А ми: “Нам колектив сподобався”. Він справді був талановитий”, – розповідає Антоніна Маренич.
Місан мав нестримне бажання стати відомим на весь союз. Хотів бути, як Пінхас Фалік, якого на всіх міністерських нарадах ставили в приклад. Заступник директора у Чернівцях був з тих, без кого естрада взагалі не може існувати. Місан же ж прагнув мати все і відразу. Мареничі були, а тут Господь послав Громцева з музикантами, які давали фору будь-кому. Валерій мав талант від Бога.
“Ми забрали квоти, які мала обласна філармонія. Місан не знав куди притулити Мареничів, колективи були лімітовані. Хотів, щоб вони співали у “Світязі”. Нам вони ніяк не підходили. За стилем ми були різними. Вони вже вимальовувалися в самобутній колектив. Тож Господь допоміг їм стати тими, ким вони стали – українськими пісенними діамантами!” – стверджує саксофоніст “Світязя” Іван Благун.
“Зрадники Батьківщини”
1980 року Мареничів запросили у Київ на запис пісень до фільму “Цвєти луґавиє”, який мала знімати Одеська кіностудія. Заголовна пісня прозвучала у запису волинського тріо. А 20 червня 1982-го московитський поет єврейського походження робєрт раждєствєнскій (автор вірша пісні) готувався святкувати піввіковий ювілей. Тоді й сказав Мареничам: “Рєбята, пєрєєзжайтє в маскву. І у вас будєт савсєм друґая жизнь”.
Московит підштовхнув тріо до розуміння, що пісні українською в їхньому виконанні звучать набагато приємніше і цікавіше. Тоді вирішили співати лише українською мовою!
Такої вольності совєтская власть не могло дозволити нікому, навіть Мареничам, які мали заслужений неймовірний успіх в українського народу. Тож зробили все, щоб поставити за непослух і непокору на місце, заглушити, спаплюжити перед своїми людьми.
Найстрашніше в радянські часи було клеймо, яким таврували, – зрадники батьківщини. Не пришили українського буржуазного націоналізму, бо загриміли б у в’язницю. Це б виглядало безглуздо, Антоніна і Світлана були росіянками.
У потрібний момент свої не захистили. Вдали, що ніби нічого не сталося. Плітки та нісенітниці розпускали працівники кдб, мали на це негласні внутрішні інструкції. Те, що Мареничі дозволили собі “відмовитися поїхати у москву, на олімпіаду”, розлетілося повсюдно. Значить, Мареничі проти влади, непослушні, їх треба приструнити.
Тріо викликала в обком кпу “на кавйор” комуністична “інквізиція”. Вішали ярлики в дусі придуркуватої совєтської ідеології. Вони все чемно слухали, мовчали. “Ви згодні з тим усім, що почули?” – запитали. Першим слово мовив Валерій: “Ні, ми з цим ніколи не погодимося!” Що коїлося, комуняки перейшли на крики, їх роздирало від злості.
Почалися осуди, нашіптування. Не було вже так, як раніше. Навіть пройтися Луцьком ставало проблемою, люди їх проводжали поглядами. Хтось співчував, шкодував, а хтось, хто повірив радянській брехні, зустрічав і проводжав засуджуючи. І влада це штучно створила.
“Три тополі на три сторони, Три струни в моїм серці натужено…”
Кожна пісня тріо має свою історію. Якщо сподобалося, відразу ж сідали всі троє і працювали над новим твором. На голоси все розписувала Антоніна. Валерій в цій роботі мав свою частку, проте головну і об’ємну роботу виконувала вона. Не все так гладко було, як того хотілося, адже Валерій не був створений для ансамблю. Добре, що у них були прості партії, нічого складного не співали, тож все нове робили швидко.
Тріо має свою специфіку. Для квартету легше дібрати акорди по партіях. А в Мареничів було все набагато складніше, не все підходило. Був і свій важливий нюанс: Валерій мав баритон (низький голос), а в Тоні зі Світланою – два сопрано (найвищі жіночі співочі голоси). Не було середнього голосу, щоб поєднати тріо. Доводилося шукати виходи, примушували Валерія і високо співати, і фальцетом. Добре, що у соліста був дуже великий діапазон.
Спочатку було складно, через те мали обмаль пісень у репертуарі. Важко було Валерію, він забував свої партії… Сам удосконалювався вокально, слухаючи інших співаків.
На якомусь з концертів у палаці “Україна” до Мареничів підійшов Платон Майборода. Запропонував їм “Не повернеться перша любов”. Можна було уявити почуття, з якими перебувало тріо! Їх запросив автор музики вічної пісні “Рідна мати моя”. Далі був ювілейний вечір композитора на головній сцені країни, “Не повернеться перша любов” Мареничі співали тричі на біс!
Кілька разів тріо запрошував у гості Михайло Ткач. Яке невимовне щастя було бачити і чути автора текстів супершлягерів “Марічка”, “Ясени’, “Білий цвіт на зеленому листі”. В одній з телепередач ведуча запитала поета: “Хто з відомих особистостей бував у вас в гостях?” Першими назвав Мареничів.
Три тополі на три сторони,
Три струни в моїм серці натужено,
Три шляхи у моєї весни,
Та не знаю, який мені суджено…
“В неділю пораненько цвіла рожа біленька, Чого ж ти плачеш-ридаєш, дівчино молоденька?”
Мама Тараса Музичука, друга Мареничів, мешкала в селі Гаразджа, поблизу Луцька. Наспівала “В неділю пораненько”, від неї записали слова і мелодію. Мареничів навіть фотографували в сценічних костюмах в її хаті. Не записали б у неї Мареничі “В неділю пораненько”, хтозна чи збереглася б. У концертах Валерій її оголошував, як старовинну волинську. Ця пісня завжди була сумною, тепер в родинному селі Музичуків Гаразджа – головний міський цвинтар Луцька, де Алея почесних поховань, нині там хоронять Героїв російсько-української війни…”
В неділю пораненько цвіла рожа біленька,
Чого ж ти плачеш-ридаєш, дівчино молоденька?
“Чекаю якнайскорішої Перемоги і запрошення на Переможний концерт”
Навіть в роки Незалежності Мареничів постійно “не помічали”. Вони з’являлися у фіналі дійств, виходили на поклін, а їхні концертні номери вирізали! І кдб вже не було. Окрім комуністів, окрім влади, яка ненавиділа все своє, рідне, догоджаючи москві, були ще й свої заздрісники, закулісні інтригани. Мареничам у найважчій ситуації не було навіть з ким порадитися.
Нині московити намагаються знищити Україну бомбами, ракетами, градами. Гинуть тисячі людей, стають руїнами цілі міста. А тоді знищували її еліту. Василь Стус, Василь Симоненко, Лесь Курбас, Володимир Івасюк, Ігор Білозір, тріо Мареничів… Останні не зазнали фізичних тортур, але моральні катування інколи важчі, ніж фізичні. За час цієї ізоляції вони не втратили людської гідності й української гордості. Тріо Мареничів повертаються до нас у музичних записах їх найкращих років, мемуарах і виступах з високим ім’ям, яке вони здобули.
“Завжди був і залишуся свідомим українцем, який ніколи не зрадив і не зрадить рідної землі та рідної пісні. Живу та працюю в рідному Луцьку! За період української незалежності майже не гастролюю… Молюся за Україну, за наших мужніх захисників. Вірю з першого дня, що ніхто нас не здолає. Українці – незнищенні! Чекаю якнайскорішої Перемоги і запрошення на Переможний концерт”, – з оптимізмом і твердою вірою свідчить ювіляр.
