Знаєте, страх подорожі був у мені, мабуть, ще з дитинства, або ж я просто дуже любив рідну домівку й бабусині вареники. Та оскільки зараз моїм домом є США – країна, в якій є на що подивитись, а поруч людина, що не ліпить пирогiв, а любить подорожі – то вибору у мене не було.
Отож, одного березневого вечора ми з дружиною, заплутавшись у “всесвітній павутині”, мирно “вбивали час”, як і мільйони інших людей нa планеті. Випадково натрапивши на неймовірної краси світлини з мальовничими краєвидами Арізони і Гранд Каньйона, Катя повернулась до мене і промовила: “Ми їдемо”. Сперечатись – справа марна, і я пішов на компроміс (так вона називає ситуацію, коли я погоджуюсь з нею, навіть, якщо маю власну думку).
На швидкоруч прикинувши відстань на карті, ми вирішили, що десяти днів нам вистачить на подорож автівкою. Ми погодились, що наш вояж проляже по “матері доріг”, найстарішій автомагістралі Америки, яка з’єднує Чикаго і Лос Анджелес – легендарнiй U.S.Route 66.
Недовго роздумуючи, наступного дня ми вирушили до даунтаун Чикаго і на розі 78-98 вулиці Адамс (E.Adams St.) зробили фото біля знаку початку цієї траси. Тиждень по тому, у Айові і Небрасці річка Міссісіпі вийшла з берегів і наробила чимало збитків у містах та на дорогах. Я засумнівався в доцільності вибору часу подорожі, та “гора вперто не йшла до Магомета” і, як виявилось, на наші плани стихія не мала ніякого впливу.
23 березня дорога відкрила нам свої обійми. Через деякий час прерії та поодинокі
ферми Іллінойсу змінились на більш горбисту Айову. Перетнувши міст через Міссісіпі, яка, до речі розлилась не на жарт, ми відвідали останній Старбакс по дорозі. Оскільки саме шосе 66 існує вже лиш частково і тільки в деяких штатах, то їхати було складно, і частенько доводилось звертати на більш пристойні дороги, але вражень було вдосталь. Тепер мені відомо, що серце Америки тут, а не у великих містах.
Оминувши з десяток закритих через повінь доріг у Небрасці, ми дістались до містечка Вагу, щоб зупинитись на ночівлю. Номер за 100 баксів був досить пристойним (до речі, нізащо в світі не обирайте номер для курців, навіть якщо cамi палите. Ми проходили повз такі, і їхній “аромат” “вбивав” на місці).
Ранок наступного дня зустрів нас неприємним дощем, та настрій був хороший, і дорога
чекала. Одноманітні пейзажі Канзасу і Небраски почали набридати, але ми знали – попереду Колорадо, без сумніву – наймальовничіший штат. Ближче до обіду рівнини почали змінюватись пагорбами і, врештi, зовсім зникли.
Колорадо! Нам хотілось зупинятись на кожному повороті, щоб безперестанку клацати об’єктивом фотоапарата – просто заворожуюча краса і сила природи! Ми планували дicтатись до кордону з Арізоною, але їхати в пітьмі в горах не зовсім безпечно, тож вирішили заночувати у містечку Пагоса-Спрінгс. Хоч ледве тримались на ногах, але нас вразило одне – чому опівночі тут шалено вирує життя? А причина проста – у міста зручне розташування. Багато туристів, гірськолижні курорти та безліч розваг зробили його таким людним.
Номер нам дали з видом на озеро Пайнон, і я втішився, бо вже мріяв зранку на балконі попити кави, насолоджуючись красою. Наївний. Мінусова температура зробила своє діло, і водойма вкрилась кригою. Однак, мені все одно було неймовірно радісно розглядати засніжені верхівки гір і чудові пейзажі.
До речі, у вестибюлі нас запитали, звідки ми і, дізнавшись, що українці, страшенно зраділи – ми були тут першими з нашої Неньки-України! Як з’ясувалось, вони ведуть облік держав. Перед тим, уночі, гортаючи карту та оцінюючи маршрут, я натрапив на цікаву мітку “Four Corners Monument” (пам’ятник “Чотири кути”) на межі чотирьох штатів – Арізони, Колорадо, Юти і Нью-Мексико. Курс був узятий туди, бо це по дорозі, і гак у півмилі не міг суттєво вплинути на наші плани.
Сам монумент знаходиться на території племені Навахо, а навколо нього організовано міні-ярмарки, де продають індіанські вироби (частенько з Китаю). Однак, є i ручна робота, але коштує відповідно – там ми й придбали “ловця снів” для автівки. Тепер він разом з Тризубом супроводжує нас у дорозі.
Арізона. Пустеля і ріденькі пожовклі чагарники із скелястими горами змінили засніжені
види колорадських. Ми вже близько Horseshoe Bend (Підкова), який був першим у списку. Horseshoe Bend – це підковоподібний врізаний меандр річки Колорадо, розташований поблизу міста Пейдж, в 5 милях нижче за течією від греблі Глен-Каньйон і озера Пауелл у національній зоні відпочинку Глен-Каньйон. Забігаючи наперед, скажу, що ця “Підкова” справила на мене сильніше враження, ніж власне Каньйон. Дістатися туди самотужки на автi наразі неможливо. Але за декілька миль є зупинка для машин, а вже звідти за 5 баксів можна на автобусі доїхати до власне Horseshoe Bend. Потім миля пішки по стежинах, і ми на місці. Враження – нема слів, сльози бриніли від почуття власної незначущості на тлі такого грандіозного дива природи.
Ближче до сутінків ми доїхали до міста Флегстафф (Flagstaff ) і там заночували. Звідси пряма дорога до Національного парку Гранд-Каньйон (Grand Canyon) – одного з найстаріших національних парків США. Описати словами цей знаменитий на весь світ каньйон просто неможливо – це треба бачити! Нам поталанило, погода була безхмарною і досить теплою. При в’їзді отримуєш карту, по якій і орієнтуєшся (до речі, відвідини коштують 40 доларів з автівки). Практично ніде нема загороджень від урвищ, тобто ваше життя – у ваших руках. Якщо є бажання придбати сувенір на згадку, то краще, як не дивно – в державному магазині. Неподалік на базарі це саме чомусь було набагато дорожчим.
Вдосталь по фотографувавшись, ми знову вирушили в дорогу. Тепер шлях лежав до Каліфорнії. Їхати приблизно 8 годин, тож розрахували, що опівночі будемо на місці.
Лос Анджелес. Ми заздалегідь вирішили подивитись на це місто, вам теж раджу, тому що
тоді легше визначитись із місцем проживання. У нашому випадку це був район Little
Armenia. Чому? Тому що близько Алея Зірок, Голівуд і ще Катя, як поціновувачка серіалу “Всі жінки – відьми”, побажала подивитись дім сестер Галлівел. До відомого усім напису “Голівуд” ми вирішили дiставатись пішки, це важко, але воно того варте – по всьому шляху відкриваються крутезні види на “місто ангелів”. Тільки не забудьте воду з собою, цей маршрут займе не менш, як півдня. Вже під вечір ми найняли таксі, щоб дістатись від готелю до пляжу Санта-Моніка, де,
власне, і знаходилась кінцева точка шосе 66 і, відповідно, є знак з написом. Поніжившись у
променях заходу сонця, яке плавно сідало за горизонт Тихого океану, і прикупивши сувенірів, ми помчали в готель.
На Алею Зірок рекомендую іти лише вночі, там життя кипить, тисячі туристів, тисячі зірок “під ногами” і над головою. Пробувши в ЛА два дні, ми вирішили, що час повертатись.
При виїзді з міста на розгалуженні 40 і 15 автотрас одноголосно прийняли рішення – курс на Лас-Вегас і Греблю Гувера, бо вони зовсім поруч. Кілька годин – і ми вже у “місті гріхів”, просаджуємо “кревно зароблені” в казино.
Що сказати: у Вегас треба їхати на тиждень, за один день всього не оглянеш. Всі казино без
вікон, заходячи сюди, втрачаєш відчуття часу, і це небезпечно для кишені.
Не оминули ми й Греблю Гу́вера (Hoover Dam) – унікальну гідротехнічну споруду заввишки 221 м, споруджену в нижній течії річки Колорадо. Вона розташована в Чорному каньйоні, на кордоні штатів Аризона та Невада, за 48 км на південний схід від Лас-Вегаса й утворює озеро (водосховище) Мід. Названо на честь Герберта Гувера, 31-го президента США, який відіграв важливу роль в її споруджені. Гребля Гувера – це наймасштабніше творіння людини, яке я бачив на власні очі. Колосальна робота і неймовірно складні розрахунки, епічна конструкція і велич споруди. Тут треба побувати, щоб відчути на що спроможні люди, коли у них одна мета і нема перешкод.
Додому. Час минав, милі злітали, Нью-Мексико зустрів нас піщаними вітрами та
завірюхами. Було незвично з гір одразу ж потрапити у суховій. Оклахома, Канзас… Погода
різко стала холодною, ми відчули, що вже майже вдома. Ніч застала нас у місті Ліберал, що
у Канзасі. Тут нам сподобався готель Comfort Suites – дуже комфортне місце і чудовий стейк-хаус Bisteca з автентичними стравами Середнього Заходу і музикою, що не дала всидіти на місці. Саме тут я відзначив своє 33-ліття і не шкодую – було незабутньо.
