Незвичайна мандрівниця Софія Яблонська

Легкий відблиск мандрівок видатної українки

Ірина Садула,

учителька української мови та літератури, журналістка

с. Тязів Івано-Франківської області

Про дивовижну і видатну українку Софію Яблонську ми писали на сторінках журналу ще 2020 року (стаття Ірини Садули “Незвичайна подорожничка”), проте за останні кілька років зацікавлення до цієї непересічної постаті лише зростає. У квітні 2024 року у м. Ханое за ініціативи посольства України у Вʼєтнамі в музеї “Bảo tàng Phụ nữ Việt – Nam Vietnamese Women’s Museum” відкрили виставку, присвячену українській мандрівниці. А у вересні цього ж року – фотоекспозицію Софії Яблонської в Sofitel Legend Metropole Hanoi. У травні 2024 року за сприяння Світової організації Українських жіночих організацій та Українського інституту в Америці відбулася виставка відомої українки “Teura – an intimate portrait of Sofia Yablonska” у Нью-Йорку.

У вересні цього року у Національному музеї в Кракові відбувся мистецький показ “Львів’янки”, де представлена Софія Яблонська та деякі фільмові хроніки мисткині. Команда “UnderBooks” озвучила книги видатної українки. Впродовж року Даша Астаф’єва, голосом якої звучать книги, разом із командою “UnderBooks” працювали над унікальним проєктом – аудіоверсіями видань “Чар Марокко”, “З країни рижу та опію”, “Далекі обрії” та “З мого дитинства”, вони вже доступні в аудіоформаті. Навесні 2025 року засновники “Фонду збереження спадщини Софії Яблонської” презентували унікальний проєкт “Парфумерна мандрівка Софії Яблонської” (авторка ідеї – Наталія Гриник).

Софія Яблонська залишила величезну творчу спадщину: рукописи, розкішний епістолярій українською та французькою мовами, цікаві речі, що їх привозила зі своїх мандрівок, як-от китайські шахи, одяг народів світу та інше. Це все потребує ретельного вивчення та часу.

Тож пропонуємо читачам оновлену статтю, доповнену винятковими фактами та унікальними світлинами з приватного архіву сім’ї Уден (Франція, Париж).

Шлях до мрії

Письменниця, кінооператорка, фотографиня, архітекторка, декораторка, модель, репортерка, мандрівниця. Народилася Софія 15 травня 1907 року в селі Германів на Галичині (нині село Тарасівка Львівської області) і була п’ятою дитиною у сім’ї. Змалку дівчинка уявляла далекі краї і себе там. А ще мріяла колись побувати у тому закутку, де росте ванілія.

Зростала у сім’ї священника о. Івана Яблонського та матері Модести. Батько також допомагав людям від різних недуг, вивчав медичні студії та проводив лабораторні експерименти. А ще займався городництвом, розводив рожі. Згодом листи від своєї улюбленої донечки батько тримав за образами у хаті. На великі свята до їхнього двору з’їздилося чимало гостей, отців та їхніх родин із сусідніх сіл.

Вихованням Софії займалася також няня Юстина, про яку вона тепло напише у “Книзі про батька”. Cаме з цієї розповіді дізнаємося усілякі цікавинки з дитинства Зоїки, як її називали рідні, а також знаходимо описи про мешкання Яблонських. Наприклад, те, яким багатим та різноманітним був льох (комора) у сімейства. Тут і бочівка з маринованою цибулею, і глиняні горщики з повидлами зі слив, чорних ягід, яблук, слоїки з варенням.

6 років родина проживала в росії. Аби правильно розтлумачити причину переїзду, наводимо цитату зі статті Я. Поліщука “Далекі обрії Софії Яблонської”:

“Сім’я отця Івана Яблонського змушена була вдатися до ризикованої далекої мандрівки. Це сталося під час Першої світової війни, 1915 року, коли Галичина виявилася епіцентром страхітливих воєнних подій і репресій. Батько вирішив тікати до росії. Можливо, заважили на цьому його ідейні переконання (був членом партії москвофілів). Так Яблонські опинилися спершу в Києві, потім у Таганрозі, але велося в тогочасній росії їм досить важко – не могли вибратися з постійних злигоднів та бід…”.

А після повернення Софія взялася активно провадити своє життя в Україні. Навчалася у драматичній школі, закінчила різноманітні курси, торгівельну школу м. Львова, успішно дебютувала у театрі. У Тернополі управляла одразу двома кінотеатрами за дорученням свого брата Ярослава-Антонія. Тоді Софії було 18…

Вперше задумала стати акторкою, коли одного разу сестра Марія збирала на перший бал у пишну сукню, дарма що позичену. То ще було якраз тоді, коли сім’я жила у Львові на вулиці Зеленій. Їй пророчили долю та успішну кар’єру в Україні, а вона зібрала валізи і 1927 року гайнула до Франції.

Творче та особисте зростання

У 1923-1926 роках Софія навчалася в кількох навчальних закладах. Після короткого періоду навчання у семінарії для вчителів вона потоваришувала з Оленою Кисілевською – українською письменницею, журналісткою, видавчинею та феміністкою, яка відіграла важливу роль у її майбутній літературній кар’єрі в Галичині.

Протягом року Софія відвідувала курси у Львівській національній академії торгівлі (Państwowa Akademia Handlu we Lwowie), а пізніше навчалася на 2-му та 3-му курсах драматичної школи при Консерваторії Польського музичного товариства у Львові (Szkoła Dramatyczna Fr. Frączkowskiego we Lwowie).

У листопаді 1926 року отримала листа з кіношколи в Парижі (L’École Cinématographique de Louis Paglieri) з детальними умовами вступу. Це стало поштовхом до її переїзду до Парижа. Хоча немає доказів, що вона там навчалася, проте наступні шість років Софія Яблонська провела у французькій столиці.

1927 року, оселившись у Парижі, Софія працювала моделлю в академії La Grande Chaumière, де познайомилася з художниками, зокрема з членами групи Le Groupe du Pré-Saint-Gervais: Крістіаном Кайяром, Ірен Шампіньї, Еженом Дабі, Беатріс Аппіа. Також в цей час мисткиня познайомилася з канадським поетом Аленом Гранбуа, з котрим ще довго листувалася. С. Яблонська також спілкувалася з українською громадою Парижа, зокрема з Романом Турином, Степаном Левинським та Володимиром Винниченком.

У 1929-1930 роках захоплена подорожами та літературою, натхненна Крістіаном Кайяром та Ірен Шампіньї, вона вирушає у тримісячну подорож до Марокко. Уже в цей період серйозно замислюється над написанням книг і створює перший начерк свого дебютного твору.

Сонячні покої і “Марокко” у Гребенові…

Так складалися обставини, що сім’я часто переїздила. Певний час мама, Модеста Яблонська, разом зі своїми дітьми проживала у селі Криниця (1930-ті роки). На той час це було модне курортне місце. Жінка винаймала там кілька відпочинкових вілл і була їх господинею. Цим бізнесом допомагали займатися її діти. На сторінках газети “Діло” за ті роки можна віднайти приміром таке оголошення: “Всякі недуги навіть найбільше задавнені можна вилікувати лише в Криниці, пансіонах п. Яблонської”. Пансіони мали назви: “ЗНІЧ”, “Фльора”, “Татрянська вілла”, “Владислава”. На початку 1930-х років Софія сама вела пансіони “Зніч”, “Владиславу”, “Зюту” очевидно, коли приїздила до України із-за кордону. Також такі пансіони мали і в Гребенові Львівської області.

Героїня екзотичних закутин

Китай, Японія, Австралія, острови Бора-Бора, Таїті, Франція, Сінґапур, Ява, Балі, Нова Зеландія, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Цейлон, Африка, Марокко, Камбоджа, Малайські острови, Північна Америка, – ось неповний перелік досліджених та побачених континентів нашою українкою. У ті часи на Галичині багато хто не сприймав серйозно Яблонської і її подорожні нариси. Були й ті, хто сумнівався у правдивості того, про що писала мандрівниця.

Як сама зізналася в одному із інтерв’ю, – поїхала у світ, щоб знайти і побачити райські острови. Але при цьому добре розуміла, що зрікається особистого щастя і багатьох інших приємностей, які дає товариське та родинне життя. Найкращим із тих знайдених райських куточків Софія називала острівці Таїті.

В одному з листів до редакції “Жіночої долі” Софія пише листа з гір Тонкіну, що на межі Китаю. Тоді там жили племена мео та мани. Жінка розповідає, як приязно ті люди ставляться до неї:

“І так я живу поміж ними, як королева. Всього мені подостачу. Мео приносять мені в хату риж, рибу, дичину та городовину; приходять помагати мені в роботі, приводять осідланих коней і вказують мені дороги крізь їхні гори”. Ці рядки з 1933-го… Софія також бідкається, що не може осилити всі говори та мови, які потрібні їй для нескінченних мандрівок. Проте вона використовує загальновідомий прийом: міґи.

Після тривалої мандрівки до Марокко Яблонська вирушає до французького острова Порт-Кро, аби там знайти затишшя та почати писати. Підтвердженням цього є натхненний текст авторки під назвою “З райського острівця”, що був найперше опублікований у газеті “Діло” від 07.01.1931 року:

“І я, як тільки могла, зараз-же ж чкурнула найкоротшою дорогою до синього “правдивого” неба. А потім з Марсилії автокаром понад беріг, шукаючи за затишним теплим кутком, або за якимсь заблуканим островом. Днів шість я так блукала, аж нарешті маленька пляжа Леванду зупинила мою погоню. Тамошні рибалки запросили мене якось поїхати “половити рибку” на буябес. Так ми й поїхали з ночі вабили рибку ліхтарками… Зі світанком я помітила на овиді обриси якоїсь землі. На моє питання рибалки відповіли недбало: “О, це нічого, це так собі закинуті острівцята…”.

Одначе один із цих “закинутих острівцят” Порт-Кро став затишною оазою для мандрівниці з початку грудня 1930 року до середини березня 1931 року.

Китай по-українськи

Саме у Китаї Софія знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – французом, менеджером імпортно-експортної компанії в Китаї та Індокитаї – Жаном-Марі Уденом. У Китаї сім’я прожила майже 15 років, виховували трьох синів. Згодом облаштували власне мешкання у Парижі. Великий відтинок свого життя Софія присвятила винятково родині: чоловікові, синам і улюбленому дому. Вдома створила затишок у всіх проявах. І відмовила собі у цінному – писати.

Софія писала і про те, як багато хатніх клопотів лягає їй на плечі, і що вона мусить заробляти ще й літературною працею. Не хотіла, аби було відчутно дуже, що чоловік має жінку-письменницю. На цей лист Яблонської пише відверту відповідь Ірина Вільде. Вона обурюється таким замилуванням Софії домашніми справами: “Шкода Вас, Софіє, щоб Ви власноручно готовили чоловікові обід, вишивали, садили цвіти. Маєте до цього досить китайців. Я свого чоловіка і синка ледве перевиховала в тім напрямі… Ви своєю відповіддю зовсім збунтували мені їх. Що тепер буде?”. Проте Софія тим не переймалася, а далі вперто робила своє. Вона стверджувала, що навіть там, де було каміння, можуть вирости рожі. Оповідає про земансипованих корів, котрі перестали давати молоко, бо вони там, у Китаї, нарівні з волами. Але разом з тим непосидюча українка умудряється робити домашній масло й сир! Винаймає собі коровину і починає призвичаювати її до звичного життя – годувати січкою з рижовою мукою й подавати картопляну салату. Робити масло та сир з домашнього молока допомагав кухар-китаєць, а пильна Софія усе контролювала. Навіть меблі для власного мешкання вона робила разом з теслею. Тобто була все поруч. І будинок на острові також був створений за її проєктом. Абажури, сервети, подушки робила сама. А ще малювала, вишивала, колекціонувала традиційні строї. З України через часописи замовляла схеми для вишивок, українські книги.

Свого чоловіка, француза Жана, вона називала по-українськи – Іваном. Той любив поїдати булки власного виробу, прикушував білим сиром, поливав квасним молоком і нюхав на десерт резеду, теж вирощену власноруч. Традиційним українським борщем Софія не втомлювалася годувати всіх своїх гостей. Із просто дивовижних розповідей мандрівниці дізнаємося і про те, як жінка силкувалася зробити собі вдома натриск, себто душ (ще коли тільки оселилася в Китаї), і як робила сама йогурт. А ще випікала булки, закваску для яких також робила сама – із хмелевого листя, а з маленьких “райських” яблучок – яблучну ґалярету.

Яблонська дуже любила усілякі квіти та іншу рослинність, тому висаджувала та доглядала деревця й кущі. Так одного разу виростила евкаліпт, заввишки понад три метри. А жменю листя з цього дерева додавала до ванни, і тоді їй пахла вода лісом. У нарисах знаходимо дуже цінні ради і для нас сьогодні. Приміром, який риc треба купувати і як його варити, аби не розварювався. У тих буденних домашніх справах Софія найбільш цікава. Тут проступає її вельми виражений український характер, чудове почуття гумору, яке неможливо не помітити між рядками, разом з тим – легка іронія.

Після смерті чоловіка С. Яблонська оселиться у власному будинку на острові Нуармутьє. Жінка навіть почала займатися проєктуванням площ для дитячих ігор, а також – тростинових меблів, українських відкритих печей, вандейських печей, просторих світлиць. Замовлень не бракувало. Один із домів, який проєктувала Софія, відзначили на острові спеціальною зіркою. Свого часу працювала і як декоратор: укладала букети з живих квітів та сухоцвітів.

Книги мандрівниці

Великий резонанс мали книги С. Яблонської у 1930-ті роки, адже на той час українська подорожня література була дуже вбога – “якихось дві-три книжки і нічого більше”. А тут 1932 з’являється направду дуже “апетитна” книжка “Чар Марока”, а далі – інші, усі – дивовижні… Уривки з рукопису “Чар Марока” до того були опубліковані в галицькому жіночому часописі “Нова хата” упродовж 1931 року за клопотанням Михайла Рудницького.

1936 року у Львові бібліотека газети “Діло” публікує другу книгу “З країни рижу та опію” (1936) з численними ілюстраціями (45 ілюстрацій). Світлини, звісно ж, авторства Софії. Уже незабаром тут побачить світ книга “Далекі обрії” (1939) – два томи розповіді з численними ілюстраціями та мапами. І справді тогочасні випуски газет рясніють новинами, репортажами, відгуками про книги С. Яблонської, її нарисами, репортажами з відчитів, на яких бувала мандрівниця.

1972 року вийшла книга оповідань та нарисів “Дві ваги – дві міри”. Останню написану “Книга про батька. З мого дитинства” надрукували уже після смерті письменниці 1977 року (перевидання: “Богуславкнига”, 2016, упорядниця Оксана Хмара). Цю працю написала на прохання дітей Софії. Сини просили маму написати книгу про виховання, а інші – перевидати. І хоча цю книгу авторка не встигла завершити, проте саме той текст розповідає читачам про найособливіше – її дитинство та рідних.

Майже усі твори Софії Яблонської отримали нове життя в Незалежній Україні. (Літературна агенція “Піраміда” здійснила видання книг С. Яблонської “Листи з Парижа. Листи з Китаю”, “Чар Марока. Далекі обрії”, видавництво “Родовід” – фотокнигу “Теура. Софія” та інші художні твори в окремих виданнях). Одними з перших активно почали досліджувати постать Софії Яблонської Василь Габор, Роман Горак, Вероніка Гоменюк, Андрій Баницький, Олена Галета, Оксана Хмара, Наталія Гриник.

Пам’ять

“Колись, коли вже набридне подорожувати по світу, прихистком стане не острів Таїті, не казкова Індія, а хатина десь у Карпатах…”. Так казала Софія, але сталося не так, на жаль… По дорозі до видавництва, куди жінка везла свій новий рукопис книги “Дві ваги – дві міри”, потрапила в автокатастрофу, що стало причиною передчасної смерті. Похована Софія Яблонська у Вернуе (Vernouillet, Франція).

Вражаючий факт, але звістку про смерть мандрівниці (4 лютого 1972 року) не надрукувала жодна газета в Україні. Просто разючий дисонанс, якщо пригадати, як часто писали про Софію в 1930-х роках тут, в Україні. Перші статті присвячені Софії Яблонській були надруковані аж 1990 року. Це був нарис “Ялинковате” авторства Романа Горака. Великий внесок у популяризацію імені Софії Яблонської та її творчості зробила товаришка та порадниця – Марта Калитовська. Саме вона привезла до України 1985 року “Книгу про батька. З мого дитинства” Яблонської і переклала французькою усі твори своєї подруги.

“Вона ніколи не хворіла, не занедбувала руханки, плавала в морі від ранньої весни до пізньої осени, зимою їздила на лижвах і ковзанах не гірше за молодих, часто утримувалася від їжі”, – згадувала її посестра по духу

Марта Калитовська: “До кінця свого життя свято берегла три речі: “Кобзаря” Шевченка, гуцульську ляльку, що її подарували на Галичині і дерев’яну різьблену мищину”.

Відомо, що рідні Софії – сестра Марія та брат Ярослав емігрували до Австралії. Мати останні роки життя була біля доньки у Франції, батько помер у селі Ялинкуватому на 70-ому році життя. Ще був наймолодший син у їхній родині – Мирон-Микола, слід його загублений. Життя сестри Олі трагічно обірвалося 1957 року у Франції.

Унікальна творчість Софії Яблонської спонукає людей створювати проєкти сьогодні, які заново розповідають про неї. Наприклад, “Книга про батька. З мого дитинства” надихнула накласти текст на мову ароматів, і так виникла колекція парфумів “Парфумерна мандрівка Софії Яблонської”. Авторка ідеї та одного з ароматів – Наталія Гриник.

Автори створених парфумів: аромат “З мого дитинства” – Ксандра Осініна, засновниця бренду “Чар-Зілля”; аромат “Ружа Чорна” – парфумер Михайло Буц, засновник бренду “Отакі парфуми”; аромат “Стрих” – Наталія Гриник, дослідниця життя і творчості С. Яблонської.

Нині до нас із світлин дивиться незвичайна жінка – перша галичанка, що “пустилася в широкий світ власними силами”. Красива, інтелігентна, розумна, амбітна, справжня. Вона – наша унікальна Софія Яблонська. Хоче і нині через свої подорожні записи познайомитися з нами, заприятелювати.

Унікальні світлини – з “Фонду збереження спадщини Софії Яблонської” (приватний архів онуки Софії Яблонської – Наталі Уден-Яблонської, Париж, Франція, публікуємо з дозволу власника).

Дякую за поради, підтримку, зауваги та коментарі дослідницям творчості мандрівниці та засновницям “Фонду збереження спадщини Софії Яблонської” (онуці мандрівниці Наталі Уден-Яблонській, Вероніці Гоменюк, Наталії Гриник, Оксані Булавіній).

1922 рік. Юна Софія Яблонська