Ірина Садула,
дослідниця, учителька української мови
та літератури
с. Тязів Івано-Франківської області
Українська письменниця, драматургиня, громадська діячка, редакторка, перекладачка, авторка першої в українській літературі дитячої п’єси “Марусина ялинка”, державна і громадсько-політична діячка. Одна із засновниць Української Центральної Ради, член Комітету УЦР. У 1917-1918 рр. очолювала літературну секцію Генерального секретарства освіти УЦР і Народного міністерства народної освіти УНР, входила до редакційної ради журналу “Сяйво”, очолювала Українську секцію Міжнародної Жіночої Ліги і Свободи у Відні.
“Ніжною мімозою” назвав цю жінку професор Володимир Антонович. За життя Валерія не любила розголосу навколо свого імені. Вона належно непоцінована та незнана сьогодні для нас. 1934 року у журналі “Нова хата” її племінниця, котру виховували Вілінські, Харитя Кононенко, написала глибокий спомин про свою улюблену тітку. Ця стаття була, мабуть, першим глибоким зойком пам’яті опісля трагічної смерті Валерії О’Коннор.
“Сама давала людям багато, але від них не хотіла нічого брати. Розголосу уникала, а тому й не була так широко відомою, як того заслуговувала як письменниця і як громадська діячка”, – писала Х. Кононенко.
Надзвичайно влучно схарактеризував цю жінку професор В. Антонович, який близько знав Валерію О’Коннор-Вілінську:
“Мімоза – ніжна, запашна квітка, що стільки насолоди дає людям, але сама від єдиного дотику людської руки соромливо стулює свої листочки і хилить голівку”.
Життєві обрії
Народилася Валерія 22 грудня 1866 року на Полтавщині в селі Миколаївка. Батько був ірландського походження, матір – з родини Лисенків. Дитячі роки провела в маєтку батька, у товаристві своїх чотирьох братів. Старицькі, Косачі, Житецькі формували світогляд малої Лори. Композитор Микола Лисенко був одружений з її старшою сестрою Ольгою. Найближчими приятельками письменниці з дитячих років були Людмила Старицька-Черняхівська та Леся Українка. Свого першого вірша дванадцятилітня Лора присвятила саме Людмилі Старицькій. Починала писати досить рано, чи то сама, чи разом із подругою Людмилою Старицькою. Валерія навчалася в одному класі з Людмилою в приватній жіночій гімназії пані Ващенко-Захарченко в Києві.
Із художньої мініатюри Романа Завадовича “Казка на фортепіяні” читаємо: “Лора дуже любила, коли приходив Микола Лисенко. Вони були щирими друзями ще з того часу, як Лорі було тільки дев’ять років. Це було на степовій Полтавщині, в селі Миколаївці, де вона тоді проживала. Вона ніколи не забувала ласкавого листа, що його написав Микола Лисенко до неї, як до розумної дівчинки, щоб тямила, що вона українка, а Україна – її дорога батьківщина…”.
У 19 років, повернувшись до рідного села Миколаївка, Валерія відкриває там українську школу та народний театр, відтак стає вчителькою арифметики та географії у Жіночій середній єпархіальній школі у Харкові. Пише статті та етнографічні оповідання до місцевої преси, починає працювати у редакції газети “Харківські вісті”. Одні з перших етнографічних оповідань були надруковані російською мовою, однак не втратили навіть так свого колориту, – запевняла у статті-спогаді Харитя Кононенко. У цей час також виходять друком казки та п’єси для дітей, переклади.
Після заміжжя, приблизно з 1907 року, разом з чоловіком, Олександром Вілінським, Валерія активно працює у Києві, долучається до робити “Літературно-наукового вісника”, пише статті, повісті, п’єси. Цікаво, що свою драму “Остання ніч” Михайло Старицький подарував Валерії, як весільний подарунок. 23 січня 1913 року п’єсу Валерії Вілінської “Сторінка минулого” поставив з великим успіхом театр Миколи Садовського.
З досліджень Юрія Хорунжого дізнаємося, що під час більшовицької навали у Києві, 1918 року, від можливого розстрілу подружжя Вілінських врятував один робітник, котрому п. Вілінський раніше допомагав. Опісля ще певний час Валерія Вілінська працює головою літературного-видавничого відділу в Міністерстві освіти УНР.
Жінка виїздить спочатку до Німеччини, а відтак – до Швейцарії. Там студіює мови, зокрема французьку, робить переклади. Далі – Відень, і нарешті – Подєбради (курортне місто в Чехії). Разом з письменником М. Левицьким організовує дитячий клуб і приватну гімназію, ставить вистави, пише панорамну повість “Понад Сулою”. Водночас приєднується до праці навколо дитячого закарпатського часопису “Пчілка”, надсилає туди оповідання для дітей. Між тим друкується і у виданні “Світ дитини”. Бере активну участь у роботі термінологічної комісії у Подєбрадах, яку очолював Євген Чикаленко.
Як зазначає дослідниця Людмила Смоляр, саме київський період письменниці (1908-1918 рр.) був дуже плідний на написання та постановки п’єс. Цитуємо:
“1917 року пані Вілінську обрано членом першого українського парламенту УЦР, відтак працює у Міністерстві освіти, веде театрально-видавничий відділ. 1918 року виїздить з чоловіком до Швейцарії і більше не повертається до України…
Пише також мініатюри “Сніговий баль”, “Візіт”, дитячі п’єси “Подруги”,“У школі”. П’єса “У путах” на 4 дії так і не побачила світ на сцені. П’єса “На свій шлях” йшла з успіхом у Празі 1932 року”.
Чоловік Валерії, Олександр Вілінський – державний та громадський діяч, український учений, інженер, Член Української Центральної Ради І та ІІІ складу, очолював департамент освіти Генерального секретаріату освіти УЦР. Від жовтня 1918 року – генеральний консул Української Держави у Швейцарії. 1920 року – представник Торгівельної Комісії УНР за кордоном, професор Української господарської академії в Чехословаччині.
У Відні Валерія Вілінська написала найбільший свій твір – роман “На еміграції”. Цікаво, що цей текст був віднайдений 2003 року в польському місті Вроцлав, а виданий 2005 року, окремі розділи були надруковані у часописі “Нова Україна” (Польща) під заголовками “Автомобіль” і “Крамничка”. Із листів Х. Кононенко дізнаємося, що у згаданому романі є як реальні персонажі, так і вигадані.
Свого часу відомою була унікальна книга спогадів В. Вілінської “Лисенки й Старицькі”, де авторка детально описала приємні, безтурботні миті дитинства, побут та артистичне життя відомих родин. Акцент зроблений саме на родини, про себе авторка говорить у третій особі. Цей твір друкували уривками у журналі “Нова хата” 1934 року та його майже у кожному своєму випуску за 1937 рік рекламувала газета “Діло”.
Саме про ці спогади, спочатку частинами, а відтак повноцінною книгою, вела листування племінниця Вілінських – Харитя Кононенко із журналісткою Лідією Бурачинською, редакторкою журналу “Нова хата” (Львів). Після смерті тітки для Хариті дуже цінними були ці тексти, а також кілька унікальних світлин, які вона берегла як зіницю ока. Про це також дізнаємося з листів Хариті Кононенко за 1931-1934 рр.
Із листів Х. Кононенко:
“Звичайно, що я дуже хотіла б, щоб спогади вийшли окремою книжкою, але мені просто соромно прохати Вас, щоб Ви вели знову з видавництвом переговори в тій справі, самій відси мені тяжко справу полагодити…”.
“Фотографію тітки з пізніших часів я, звичайно, маю і то досить вдалу, але хочу Вам облегшити трохи видатки і тому написала до Парижу, щоб Вам звідти вислали кліше…”.
Щодо фотографії Марії Старицької:
“Маю її світлину з дитячих років. Маю фотографії М. Лисенка в молодому віці разом з дружиною Ольгою та її світлину в українському убранню…”.
Ці фото згодом були надруковані у книзі спогадів “Лисенки й Старицькі” (1936).
Сильветки спогадів
Як відомо, все вдалося, і книга спогадів Валерії О’Коннор Вілінської побачила світ 1936 року у Львові, у друкарні видавництва газети “Діло”. На жаль, досі в Україні ця унікальна річ не була перевидана. Відтак звідти можемо прочитати спомини Валерії Вілінської, де вона пише:
“Минуло кілька день. Лора опинилася в помешканні Старицьких на розі Театральної площі і Театральної вулиці. Простора вітальня з м’якими меблями, килимами, високим дзеркалом і балакучими дівчатками здавалася їй новим принадним царством. Та вона враз почула себе вільно, весело, гарно…”.
“Ніде не було так весело, як в родині Старицьких. І не треба було на те ніяких штучних засобів. Це був свій світ, повний своїм багатим змістом. Там увесь час бриніло, бурхало, яскравилося життя. Оповідали, обговорювали, гомоніли, сміялися. Не бракувало дотепу, яскравих барв у тому товаристві…”.
Книгу спогадів Валерія Вілінська завершила писати 27 жовтня 1929 року.
Дещо відкриває нам життєвий і творчий шлях Валерії О’Коннор Вілінської книга Юрія Хорунжого “Шляхетні українки”, де в одному із есеїв автор роздумує над долею видатної українки. І наводить уривки з листів Хариті Кононенко, племінниці, яка пише про свою тітку Валерію, зокрема уже після смерті Олександра Вілінського:
“Тітусенька читає “Життя святих” французькою і має в тім деяке задоволення. Пише дуже мало, бо й не може ще… Нового писати ще тітусенька нічого не хоче. Дуже шкода, що не буде другої частини роману, бо вона була б дуже цікава, але каже тітусенька, що вже не писатиме без дяді Олеся. Здоров’я її ніби непогане, хоч дуже вона ослабла та постаріла…”.
Валерія не може стерпіти життя в еміграції, та ще й без чоловіка, пише щемливі листи Людмилі Старицькій:
“Людочко! Мені тяжко й порожньо. Іноді так пече моє горе, що трудно витримати мовчки, а при Хариті я не хочу побиватися; тоді іду в поле і кричу від болю і говорю вголос, поки втома приголомшить…”.
З некролога у газеті “Діло” читаємо:“В дні 19 грудня 1930 р. в Подєбрадах, у Чехії, упокоїлась вічним сном у 64 році життя талановита українська поетка та письменниця Валерія Олександрівна О’Коннор-Вілінська. Вона загинула трагічною смертю, кинувшись, під впливом психічно-ненормального стану, під колеса залізничого потягу”.
Із сайту “Радіо Культура” від 11.07. 2023 року:
“В Ірландії, у місті Слайго, відбулася прем’єра мюзиклу “Листи свободи” про Україну та Ірландію початку ХХ ст., що боролися за свій суверенітет. Це історія, розказана через біографію письменниці, феміністки, співзасновниці Української Центральної Ради Валерії О’Коннор Вілінської та з іншого боку – про життя теж революційної діячки і феміністки, першої жінки, обраної до парламенту, Констанс Маркевич. Прем’єра була присвячена пам’яті письменниці Вікторії Амеліної. Ірландська поетка і драматургиня Мері Бренлі написала ірландську частину текстів лібрето, українська письменниця Любов Якимчук – українську”.
Цей факт приємно вражає, враховуючи те, наскільки забутою та незнаною постаттю є Валерія Вілінська сьогодні. 2001 року світлина Валерії Вілінської була зображена на обкладинці журналу української діаспори “Наше життя” (видається в США Союзом українок Америки).
Ось такі уривчасті спогади стали основою для цієї короткої розповіді. Дуже б хотілося дізнатися та побачити більше…
Мімоза… Тендітна і дещо вибаглива рослина, квітки якої та листя осипаються при поганому догляді. Мабуть, недарма пані Валерію Вілінську порівняли саме з цією рослиною. Її душа – як та світла мімоза не витримала бурі життя і відлетіла передчасно з цього світу до свого чоловіка. Нехай ця перша спроба доторкнутися до життєпису забутої українки буде пам’яткою і світлим спогадом, а також спонукою шукати далі…
Валерія О’Коннор Вілінська. Джерело: http://hrushevsky.history.org.ua/cgi-bin/hrushevsky/person.
Українська делегація на конгресі Ліґи миру і свободи у Відні, 1921.
Перший ряд (зліва направо): М. Рудницька-Лисяк, О. Драгоманова-Храпко, В. О’Конор-Вілінська, Н. Суровцева, Х. Кононенко; другий ряд: Н. Ковалів, О. Лотоцька-Токаржевська, І. Лоська, О. Залізняк, О. Ґалаґан, Н. Табакар; третій ряд: Б. Баранова, Н. Удовиченко, Н. Даскалюк, О. Січинська-Лівицька.
Джерело: https://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/29/11244/view_print/.
Члени Термінологічної Комісії УГА. Зліва направо сидять:
Б. Лисянський, М. Левицький, В. О’Конор-Вілінська, Є. Чикаленко; стоять: Я. Моралевич, О. Вілінський (чоловік Валерії), В. Королів.
Посвідчення О. Вілінського, датовані 27 червня та 15 жовтня 1920 року.
Джерело: ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 61, арк. 20, 19
Валерія О’Коннор у віці 14 років. Фото із книги спогадів “Лисенки й Старицькі” (1936), з архіву Хариті Кононенко.
Обкладинка журналу “Наше життя” від 2001 року (США).
