Михайло Маслій
15 листопада 1948 року в Київській області народився український композитор, автор музики більше двох тисяч пісень, народний артист України, ректор Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра.
Олександр Злотник – знакова фігура вітчизняної естради. Зумів себе зарекомендувати як найбільш ліричний і наймелодійніший композитор. Не готуючись можна назвати до сотні його найпопулярніших пісень (лише у репертуарі Назарія Яремчука їх було більше тридцяти). Їх співають усі покоління – від Дмитра Гнатюка до обдарованих дітей восьми-десяти років. Хоча доля завжди йому усміхалася, довелося докласти немалих зусиль, досягаючи нинішніх висот. Він був першим з українських композиторів, які виступили в Чорнобилі, першим написав оперу на слова Тараса Шевченка (“Сліпий”), першим у незалежній державі провів авторський вечір у столичній “Україні”. Він же ж влаштував перший в Україні рок-фестиваль “Голосієво”.
Композитор вдало спробував себе і в класиці. Його симфонічну поему виконували 1989 року в Нью-Йорку разом з творами Петра Чайковського і Олександра Глазунова. Він – автор 19 мюзиклів. Це генетично у ньому закладено, бо такий дар неможливо набути, він мусить прийти від рідної землі, її пісень. Композитор, як губка, втягнув у себе їх красу, щоби продовжувати лінію рідної мелодичної пісні, щоб вона ніколи не переривалася від минулих поколінь і до наступних. Завжди так було і так буде: весь пісенний набуток Олександра Злотника ґрунтується на українській мелодиці. Так відчувати душу українського народу, душу рідної землі можуть лише справжні митці, справжні таланти від Бога.
Сьогодні про Олександра Злотника говорять як про совість і чистоту української естради.
“Можу назвати по десять пісень своїх у кожного популярного українського виконавця”
– Якщо спробувати назвати десятку моїх найкращих пісень, то серед них будуть: “Гай, зелений гай”, “Маки червоні”, “Родина”, “Батько і мати”, “Горить горобина”, “Котики вербові”, “Ти скажи, промов”, “Скрипалю”, “Чуєш, мамо”, “Оркестр природи”, “Святкова”. Можу назвати по десять пісень своїх у кожного популярного українського виконавця, – каже Олександр Злотник. – Обліку написаного ніколи не вів. Колись зайнявся цією дурною справою. За дві тисячі перейшов уже давно. Так завжди було – якщо перша пісня ставала популярною, за нею йшов цілий цикл. Візьмемо “Святкову”. Оксана Білозір дала текст, він був незвичайним, я поклав руки на клавіші рояля, і відразу “пішла” пісня. Таке було з “Неповторністю”, “Дзвонарем” знову ж таки для Оксани Білозір. Багато пісень у мене з Назарієм Яремчуком, Світланою та Віталієм Білоножками, тріо Мареничів, Лілею Сандулесою, Іво Бобулом….
У пісні “Чуєш, мамо” на вірш Михайла Ткача вже був написаний приспів, і задля мого натхнення Назарій Яремчук повіз мене в гори. Через півроку я написав заспів. Художня рада її не приймала, тоді Назарій заспівав твір на концерті у Жовтневому палаці. Володимирові Щербицькому пісня припала до душі, й подальша її доля була вирішена. І пішло в нас з Назарієм, і поїхало!
“Володя Івасюк займався на альті, я грав на баяні. Жили ми в одній кімнаті”
– З Таращі виїхав, коли мені було п’ять років. До школи пішов уже в Білій Церкві. Вихідних не мав ніколи – у неділю грав в оркестрі на баяні, потім робив уроки. В консерваторії мав підвищену стипендію, – розповідає Олександр Злотник. – Коли була “хрущовська відлига”, викладачі Київської дитячої одинадцятирічки імені Миколи Лисенка вирішили зробити інтернат для обдарованих дітей. Володя Івасюк був з Кіцманя і займався на альті, я грав на баяні. Жили ми в одній кімнаті. Ніхто не знав, але він крадькома займався ще культуризмом. Мешкали ми в гуртожитку хореографічного училища, де поруч нас жили чарівні дівчатка. Сусідами були юні художники зі всієї України. Ось у них був підвал, в якому качали м’язи. Володя на півтори години пізніше лягав спати, щоб відпочили руки. З ним ми дружили до кінця його життя.
Було таке, що я паралельно складав іспити в Білій Церкві й у Києві. З баянчиком їздив туди-сюди автобусом. Одного разу пізно вночі повернувся до Білої Церкви, був смертельно втомлений, тому вранці проспав екзамен…
У мене немає такого відчуття прекрасного дитинства. Хіба що згадати, як по Таращі бігав босоніж. І нині, заплющивши очі, бачу великі сосни, ліс, рибалок. І чую голос батька: “Вчись… Вчись… Грай!..” Якось зранку побіг на річку. Навкруги краса неймовірна, тиша, очерет, рибалки з човнів ловлять рибу. А я думаю: “Життя минає, оце б мені тут рибу ловити, а я, дурний, музикою займаюсь…”
“Маки червоні, юначе безсоння, Кохання першого прощальний знак…”
“На початку осені 1978 року в москві вирішали знімати телевізійний конкурс “Пісня року” у кожній республіці срср. Наше тріо шляхом голосування глядачів в залі вибороло перше місце, і ми мали їхати на заключний концерт. І що ви думаєте, замість нас взяли Ніну Матвієнко! – згадує Антоніна Маренич. – У тому конкурсі черкаський ВІА “Мальви” Юрія Денисова співав пісню “Маки червоні” і зайняв останнє місце. Після зйомок поет Віктор Герасимов сказав композиторові Олександру Злотникові: “Дай-но, Сашо, ноти “Червоних маків” Мареничам”. Ми були в Києві, тоді поселили нас у готель “москва” і, не довго думаючи, зробили пісню там. Три години і готово! На наступний день у нас були записи в БЗЗ (будинок запису звуку), і ми її записали. Звукорежисер зателефонував авторові музики, той приїхав: “Як?! Коли ви встигли?!” Після прослуховування Олександр Злотник був дуже схвильований і щасливий”.
“Маки червоні” у варіанті “Мальв” почув Володя Івасюк, і сказав: “Пісня гарна, але не в рок-варіантів. Краще зробити ліричною”.
“Тоді ніхто навіть не сподівався, що з неї буде шлягер. Писав її на “рибу” (готову музику), хоч у кінцевому варіанті пісню на свій манер підправили самі Мареничі, – зазначає поет Віктор Герасимов. – Та й в Олександра Злотника вона також була першим справжнім хітом. Пісня прозвучала у радіопрограмі “Від суботи до суботи”. І треба було так статися, щоб її почув Володимир Щербицький. Невдовзі мене знайшов інструктор ЦК і почав розпитувати про Мареничів. А потім сказав, що треба волинському тріо видати велику платівку. На той час немислиме рішення, адже Мареничі зовсім були не знані. Та й не кожен популярний співак союзу мав таку величезну розкіш.
Ось так народився дебютний студійний альбом “Співає тріо Мареничів”, 1979
року. Потім він перевидавався величезними тиражами. На платівці-гіганті
поруч з піснями “Ой у гаю при Дунаю”, “Сиджу я край віконечка”, “Посилала
мене мати”, “Тиша навкруги” була й наша з Олександром Злотником “Маки червоні”.
Цвіт навесні – із юних літ,
Цвіт дивних снів – краса землі.
Степ осява привітно так
Серця зоря – червоний мак.
Маки червоні, юначе безсоння,
Кохання першого прощальний знак.
Квітнуть, зоріють, як ранні надії,
Їх цвіт нев’янучий горить у нас.
Маки червоні, вогні на пероні.
Відходить поїзд у далеку путь.
Наші стрічання, і розставання
Ти не забудь, кохана, не забудь.
“Там, де зустрів тебе, там шумить і нині гай, зелений гай…”
– З Назарієм Яремчуком ми познайомилися в Ялті, на фестивалі “Кримські зорі” 1979-го. Буковинець переживав період нового емоційного і творчого піднесення, адже в “Смерічку” йому вдалося повернути свого вчителя Левка Дутковського. Та й склад музикантів був тоді надто потужний: Віктор Морозов, Ігор Лесько, Володя Прокопик, Павло Дворський, Юрій Луцейко…
Я, Анатолій Євдокименко, Костянтин Огнєвий, Леонід Татаренко, Назарій і Віктор Герасимов стояли і розмовляли біля концертного залу “Ювілейний”. Чоловік Соні Ротару – Анатолій Євдокименко – добре знав, що ми з Назарієм знаємося лише заочно. Тож і звів нас, зробив таку приємну і життєво необхідну місію, – свідчить Олександр Злотник. – Я тоді якраз, ніби спеціально, мав написану мелодію пісні, яка невдовзі стала однією з улюблених пісень України з голосу Назарія Яремчука. Награв її, вона співакові дуже сподобалася. В нього аж світилися очі. Побачити подібне на красивому чоловічому обличчі, ще й самого Яремчука, варте було тих зусиль! Домовилися, що вірша до неї попросимо написати Юрія Рибчинського.
Через місяць ми зустрілися в столиці. Яремчук мав концерт і після закінчення разом пішли на квартиру до Юри, який уже працював над піснею. Опівночі поет сказав, що залишилося дещо дописати. Назарій дуже хотів забрати пісню з собою у Чернівці, тож довелося чекати до ранку. Саме тоді Юрко Рибчинський написав нашу першу спільну пісню “Гай, зелений гай”. Благо, що господар мав самогонку, і о шостій ранку під відповідний настрій вже звучала прем’єра. Пізніше вона линула звідусіль. Тільки по радіо могла звучати до десятка разів щодня. Ідеологічна система компартії вважала це неподобством. Згодом “Гай” заборонили… Але зупинити процес уже не зміг ніхто. Та й заборона робить відповідну антирекламу. Якось в Чернівцях, у ресторані, до мене підійшов керівник ансамблю лабухів, упав на коліна і сказав: “Годувальнику ти наш, пиши ще, і побільше!” Виявилося, що за вечір цю пісню їм замовляли 15-20 разів. А це – додаткові гроші.
Там, де зустрів тебе, там шумить і нині
Гай, зелений гай.
Там полюбив, як я, твої очі сині
Гай, зелений гай.
Там полюбив, як я, твій веселий голос
Гай, зелений гай.
Там ти спитала:
“Що ж буде з нами, любий,
Як мине розмай?”
Ти щаслива будеш,
Ти щаслива будеш,
Ти щаслива будеш,
Грай, музико, грай!
Пощастило зробити оркестровку гімну України, який професійно записали на українському радіо в радянські часи
У трисерійному фільмі режисера Родіона Єфіменка “Вісімнадцятирічні” до епізоду, де приходить до влади Центральна Рада і піднімають синьо-жовтий прапор, треба було мати гімн “Ще не вмерла Україна”. Звісно, запису ніде не було, 1987 рік! Нот Олександр Злотник не знайшов, у голові мав власний варіант. Наспівали йому також Назарій Яремчук, Іван Попович і ще декілька людей. Композитор все звів докупи і зробив оркестровий варіант, диригентом був Вадим Гнєдаш. Режисер відразу ж мав забрати записану плівку і покласти у сейф. Для фільму використовувався лише уривок гімну, потім плівку мали знищити. Злотник забрав режисера покурити, а звукорежисер Аркадій Вихорєв за той час зробив копію, потайки віддав авторові оригінал. У ті часи за таке ще могли посадити за ґрати.
Так пощастило зробити оркестровку гімну України, який професійно записали на українському радіо в радянські часи.
“Нью-Йоркська Академія мистецтв запросила на концерт, де виконували твори Петра Чайковського, Олександра Глазунова і Олександра Злотника”
–1989 рік. Ми справляли день народження моєї дружини Олі у ресторані “Максим”. Поруч з нами сиділо двоє сумних людей, і коли запросили їх за свій стіл, вони не відмовилися. Це були американці. Потім усі разом пішли до мене на квартиру (тоді я її винаймав, у сорок років своєї ще не мав). Коли гості глянули на мої умови і дізналися , що я відомий композитор, то сказали, що в них пуерториканці живуть краще. Фортепіано стояло у мене на кухні, 50 сантиметрів від газової плити. О четвертій годині ранку одному з американців, якого звали Джоном, я подарував партитуру. Записав йому свій номер телефону, – оповідає Олександр Злотник. – Джон був маленький на зріст, а партитура виглядала великою, і я подумав, що він її просто викине.
Через півроку прийшов лист з Америки, у ньому було написано, що Нью-
Йоркська Академія мистецтв запрошує мене на концерт класичної музики,
де будуть виконувати твори Петра Чайковського, Олександра Глазунова
і Олександра Злотника. Вони запрошували нас разом з дружиною і брали
на себе всі витрати, візу треба було робити в москві. Через бюрократичні
перепони я не поїхав, не встигав оформити документи, хоч залишалося півтора місяця. Потім, коли був у Нью-Йорку, всі обіцянки було виконано. Я
отримав солідний гонорар.
“Найкраща музика – жива природа! І найсвітліша на землі…”
“Якось, ідучи випаленим лугом, я побачив на мить
наш світ жорстоким і варварським. Якщо таке буде продовжуватися, ким стану
я, навколишнє середовище, Україна, увесь білий світ? І так мені стало нестерпно млосно і болісно. Як за рідну дитину, як за самого себе. Відчув, що мушу написати пісню, яка би стала прологом чи гімном Червоної книги збереження природи, – з сумом веде розмову Андрій Демиденко. – Але ця книга Червона має бути з людським обличчям. Має бути з довірливим, чесним, образним, дуже переконливим поетичним змістом.
Ще не було написано жодного рядка, а назва “Оркестр природи” вже була. Дуже втішений, що такий твір народився, до якого Олександр Злотник написав блискучу мелодію. І що Назарій Яремчук не тільки виспівав її, а й так
точно підказав музичні інструменти аранжувальнику. Так полум’яно, так молитовно і заклично її виконав. Якщо ми люди, кожного нового дня мусимо
починати з збереження природи. За золоте має бути правило, що найкращий
день для цієї святої і благородної справи – нинішній”.
Назарій Яремчук, сповна віддаючись естрадній пісні, навчався на географічному факультеті Чернівецького університету. Співака цікавила географія, його кумиром був Жак Кусто, Яремчук мріяв вивчати і пізнавати світ.
Зберу музик, зберу вогнистих
І хай мелодію ведуть,
Щоб ожила природи пісня,
Але таких я не знайду.
Дарують мрії простір й волю
І гріють душу молоду,
Та первозданную свободу
Лише в природі я знайду.
О як дзвенить небес блакитна повінь!
О як співає нам зелений ліс!
Найкраща музика – жива природа!
І найсвітліша на землі!
“Упевнений, що Назарія Яремчука на українській сцені ніхто ніколи не замінить”
– Для Яремчука написав більше тридцяти пісень, кожна з яких має свою цікаву історію. І кожна з них мала заслужену популярність, – додає Олександр Злотник. – Якось, після вдалого запису, Назарій підійшов до мене і сказав.
– Сашко, давай я буду співати тільки твої пісні.
Я розумів, що саме таким чином він хотів мені віддячити за спільну роботу. Проте тоді відповів йому:
– Назарію, в світі, крім мене, є багато гарних композиторів. Кожен з них дасть тобі нові інтонації, нові образи. А свої пісні я тобі і так віддам. І ти їх будеш співати ще краще, адже набудеш ще більшого творчого досвіду.
З Назарієм у нас ніколи не було непорозумінь. Часто з ним радився як щодо творчих, так і суто життєвих питань. А він радився зі мною. Виконавці бачили нашу дружбу, але ніхто ніколи не дорікав: “Чому ти віддав цю пісню Яремчукові, а не мені?” Для всіх відповідь була відома, ні в кого не виникало творчих ревнощів до нашої співпраці.
Пам’ятаю прекрасний виступ Назарія на моєму першому авторському концерті в палаці “Україна” у грудні 1991 року. З яким натхненням тоді співав Назарій мої пісні: “Гай, зелений гай”, “Батько і мати”, “Лиш для тебе”, “Чуєш, мамо?” і останню – “Свічка”…
Назарій запросив мене на свій 40-літній ювілей, який святкували в буковинському залі готелю “Черемош”. Серед моїх подарунків була нова пісня на вірш Вадима Крищенка “Родина”. Ювілей відбувся дуже весело, з піснями, гарними тостами, прекрасною музикою буковинського ансамблю. Потім, після ресторану, ми ще посиділи вдома у співака.
Хіба я міг тоді уявити, що наступного ювілею вже не буде…
Уже будучи смертельно хворим, на своєму останньому концерті в Національній опері України Назарій заспівав дві пісні. Вийшов з “Гей ви, козаченьки” (“Щоб іскрилась Україна На гетьманській булаві…), а закінчив – “Родиною”… Він ніби прощався зі своєю рідною багатомільйонною українською родиною шанувальників його пісні…
Мені завжди хочеться зателефонувати в Чернівці, як це було колись, і запитати: “Що в тебе нового, Назаре? Як ти думаєш? Як вважаєш?”
Як мені бракує його чарівної посмішки, його прекрасного голосу! Як жаль, що немає поруч його дружнього плеча! І дуже, дуже щемно, що залишилися лише спогади. Він назавжди залишиться у моєму серці та в моїх піснях…
“Гарні вірші й гарні мелодії існуватимуть завжди”
– Думаю, що народження мегахітів є проблемою не тільки у нас, але
й в англо–американському світі. Усе топчеться на місці. Якась дивна пауза затягнулася на довгі роки. Не народжуються нові напрямки. Для мене
завжди аксіомою було те, що передовсім має народитися чудова мелодія, яку ти мусиш одягнути в гарний одяг. Найкраща музика – народна, адже вона несе красу своєї землі. Якщо колись це називалося “кабаком”, то нині – естрада, коли ми казали, що це чистий “блатняк”, то тепер це – шансон. Критерії дуже хибні, – резюмує Олександр Злотник. – Не хочу, щоб мене вважали ретроградом, кожному часу – своя музика, тому молодь має право на свою тінейджерську. Але є закони філософії, людського життя, музики. Поодинокий інструмент, який має подвійну силу, – людський голос. Якщо ми відкинемо слово, пісня не має за що зачепитися. Як би там не було, гарні вірші й гарні мелодії існуватимуть завжди. Та молодь, яка замовляє нині у мене пісні, вимоглива і до одного, і до іншого. Навіть хіп-хоп уже в нас мелодійний. Згодом будуть там і вірші відповідні.
Рано чи пізно усе буде розкладено на свої полиці. Щастя, що молодь уже не хоче співати будь-що. Якщо за когось беруся, то вкладаю в нього частинку своєї душі, свого серця, свого розуму. Інакшим не був і не буду ніколи.
