Мені довелося виростати у Львові буремних 1990-х роках. Про характер цієї доби і її віддзеркалення у побуті, культурному житті та світобаченні містян з’являються матеріали різної міри критичності, деякі навіть з відчутною ноткою ностальгії. Хоч це, мабуть, природно, саме так згадують про власну юність. Мені ж, навпаки, досить важко витиснути із себе позитивні спомини про цей період горішків в якості єдиного подарунку на Миколая, період браку дійсно цікавих, а не пафосних українських культурних подій. Бодай таким Львів видався мені – дитині, сірим і невеселим. Це ускладнювалося тим, що більшість заходів, на яких мені випадало тоді бувати (моя родина наполегливо плекала в мені смак якісного українського контенту) – виставки, презентації, спектаклі та навіть гуртки належали до непопулярного часопроведення серед моїх однолітків. Пострадянська школа теж додавала свого до процесу обезличування і зрівняйлівки.
До чого я це все пишу? Адо того, що нинішній Львів, попри увесь оберемок його проблем, це саме те місто, де різноманітність цікавих і сенсомістких івентів на метр квадратний дійсно вражає, і може, чи не вперше в історії, це місто – дійсно українське. Сучасне, динамічне і українське, бодай такі мої рефлексії від частих і тривалих відвідин дому.
Ще не відійшовши від жахливого джетлеґ і не кращого сервісу авіакомпанії, приїхавши з одного дому (Канади) до іншого – Львова, я одразу ж потрапила на неабияку подію. Шкільний театр УКУ “На Симонових стовпах” організовував новорічну вечірку. Чому новорічну у вересні? Бо забава була приурочена святкуванню дворіччя існування. Вечірка цікава вже тим, що молодь з однаковим захватом гоцала під сучасну музику і під переспіви давніх козацьких пісень у виконанні запрошених етно-гуртів. Вхідною платою слугував один… лимон. Саме так, звичайнісінька цитрина – у такий спосіб організатори подбали, аби лимонаду вистачило на усіх гостей.
Взагалі, Львів by night – це, поза сумнівом, цікаве видовище. Тут головне – знати місця. Вражає, що більшість заходів, навіть цілком розважальних, мають тут глибшу мету. У Львові вже просто вечіркою нікого не купити: це мусить бути щось змістовне, і ця тенденція згрубша стосується розважальної індустрії в місті загалом. Сучасні молоді львів’яни –значно розкутіші, можливо, тому, що мислячі, або ж тому, що чуються вільними. Нинішні юнаки та дівчата не підпирають стіни, а гарцюють в танці, не боячись видатися “некрутими”. Мода на самовираження, інакомислення є ознакою цієї ґенерації, і це не могло не вплинути на загальний настрій міста.
Львів сьогодні – це місто стартапів, коворкінгів і воркшопів, місто, яке стало домівкою для таких, без перебільшення, знакових проектів, як Львівська Бізнес-Школа, “Майстерня міста” (майданчик для діалогу між локальними спільнотами та фаховими середовищами у ділянці розвитку міста та збереження культурної спадщини), Центру міської історії та Львівської ІТ Арени. Остання, яка, до слова, є найбільшою IT-конференцією в Україні та Східній Європі, відбулася наприкінці вересня. Серед іншого, у програмі були виступи найвідоміших спікерів у галузі глобальних бізнес-стратегій, ІТ-маркетингу, топ-менеджерів, успішних стартаперів, які мали змогу поділитися своїми ідеями в рамках Stаrtup Competition.
З мови ІТ-технологій – дофілософії. Серед усього розмаїття презентацій, вечірок, майстер-класів та виставок, якими були насичені вакації до рідного міста, те, що дійсно захопило, це кількість слухачів на філософських лекціях. Хоча, мабуть не слід очікувати нічого іншого від лектора – історика філософії, перекладача Андрія Дахнія, лекції якого я мала щастя слухати ще будучи студенткою. Сьогодні його виступи навіть вузькофілософського спрямування збирають повні аудиторії слухачів, далеких від академічного світу. Це, як на мене, ще одна відчутна зміна у загальному характері міста: цікавитися буттям довкола, бути громадсько-активним, читати вважається престижним. Серед лекцій, які містяни мали змогу слухати лише впродовж вересня – “Мартін Гайдеґґер та екзистенційна філософія” та “Свобода: учора, сьогодні, завтра” – про різні виміри свободи, про межі між свободою і сваволею. Остання була організована Освітнім Центром з прав людини (який сам по собі заслуговує на увагу) і фактично стала прелюдією до 25-го Форуму Видавців, тематика якого цьогоріч будувалася довкола проблеми свободи.
Львівський Книжковий Форум, що вже зазнав слави одного з найбільших і найочікуваніших літературних фестивалів, справедливо може вважатися також однією з найгучніших культурних подій міста. Львів, особливо восени, не просто багатий на події, – потрібно мати якийсь магічний пристрій, на кшталт Дамблдорового часовороту, щоби встигати на усі події, які відбуваються одночасно. Впродовж Форуму – й поготів, щоб змогти відвідати усе цікаве (у загальній кількості – близько 1000 пунктів програми): доводилося забігати на одну презентацію чи лекцію, і посередині нестися стрімголов містом, аби встигнути бодай на частинку іншої.
Серед обов’язкового для відвідання у моєму календарі були, зокрема: презентація книги Енн Епплбом “Червоний голод” за участі Сергія Плохія; “Митці на прицілі”: історії життя Володимира Сосюри, Остапа Вишні, Михайла Драй-Хмарита Григорія Косинки; презентація “Об’єднана Європа Ольґерда Іполита Бочковського” за участі Ольги Гнатюк; панельна дикскусія “Вибори і свобода медіа”; авторські читання у рамках проекту “Голоси Свободи”; дискусія “Еротика раннього футуризму”; презентація альбому Олени Кульчицької “Національний одяг західних областей України”; зустріч із сучасним французьким письменником Олів’є Бурдо; дискусії “Війна і пам’ять, що пам’ятають українці про війни на своїй території” та “Свобода слова і голоси жінок”: як підвищити професійну помітність жінок у ЗМІ; феміністичні читання; презентація книги Ярослава Грицака та Ізи Хруслінської “Розмови про Україну”; дискусія “Свобода бути не таким, як всі: розмова про дитячі книжки на складні теми”. І це –лише невелика частинка того, що відбулося впродовж п’яти днів Форуму. А ще, концерт гурту “Хорея Козацька”, форумні вечірки, вистава театру ВУХ, Прохасько Party і, звісно ж, моя улюблена подія кожного Форуму – ніч поезії і музики NONSTOP. Що вже й казати про свіжі книжкові новинки, з якими я ридала в парку на лавці і реготала в кав’ярні, викликаючи непідкупний інтерес туристів за сусіднім столиком.
Тема свободи була наскрізною не лише для Книжкового Форуму, але й для фестивалю документального кіно Docudays UA, який у вересні стартував під гаслом “Рівні рівності”: у фокусі цьогорічної програми проблема дискримінації та соціальної нечутливості, серед інших, наприклад, показ фільму “В’язні Кануна” про криваву традицію кровної помсти в Албанії.
Особлива принадність культурного життя Львова полягає у його багатоплановості: від дійсно вдумливо-серйозного – до цілком розважального контенту. Побільшало заходів, спрямованих на гуртування мікрогромад, як от районів міста чи навіть окремих вулиць. Серед таких, наприклад, Lesi Street Fest, який відбувся у вересні. Тут усе: від базару крафтових дрібничок – до наїдків і музики. До речі, вулиця Лесі Українки всього за кілька років обросла такою кількістю ресторанів та кнайп (часто вживане галицьке слово для позначення корчми чи пивного генделика), що за час моїх вакацій я б могла щодня їсти в іншому місці лише на цій вулиці. Щоправда, не заздрю мешканцям давніх кам’яниць у центрі, але то вже інша розмова: туристична привабливісь Львова і пов’язаний з нею незмовкальний гул вимагають жертв й інколи – трохи заспокійливих крапель.
До речі, про генделики. В одному з таких стала свідком небаченої дотепер картини. Живий невеличкий оркестр на завершення вечора заграв “Водограй”, і усі, наголошую, усі: бармени, кельнерки, підпита корпоративна компанія за окремим великим столом, канадські бізнесмени, що сиділи позаду мене, усі підхопилися і почали підспівувати. Туристи, які минали вулицею, сходилися на спів і доєднувалися. Бувалі люди кажуть, що це – вже традиція у тій пиварні, але для мене це було вперше, і, правду кажучи, таки зворушило це багатоголосся.
На моє щастя, якраз на час моїх відвідин Львова припала ще одна вельми цікава подія – прем’єра музичної комедії “Шляхетні Волоцюги” – про львівське життя 1930-х рр., у центрі якого опинилися двійко батярів (доброзичливих міських хуліганів). Якщо не прискіпуватися до певних історичних неточностей і просто розслабитися, то можна нареготатися вдосталь. А якщо взяти до уваги, що головною музичною темою стрічки став відомий львівський шляґер “Тільки у Львові” у сучасному аранжуванні культових “Братів Гадюкіних”, то це вже само собою – вагома причина його подивитися.
Тема львівського батярства і, вцілому, звернення до історії Львова (тут йде мова і про такі аспекти, як скажімо, мультикультурність міста, паралельне співіснування і перетин різних Львовів, тощо) останньо стали предметом наукових і публічних зацікавлень. Більше того, відродження львівської “міфології”, говірки, кухні стали модною “фішкою” і проглядаються у стилістиці більшості ресторацій та кав’ярень. Цьогорічним львівським відкриттям став для мене триденний фестиваль крафтових броварень, вуличної їжі і ретро-музики “Craft beеr and vinyl music festival”: саме там вперше спробувала Львівські скальки – мідії, приготовані за переписом Ольги Франко, загальний і мій інтерес до яких відродила львівська кулінарна блогерка Пані Стефа, яка ділиться рецептурою незнаних і давно забутих наїдків традиційної львівської кухні.
Серед подій, які зігріли своєю душевністю, звичайно ж, участь у велелюдній ході в рамках загальноукраїнської акції для підняття рівня свідомості щодо проблеми жорстокого поводження з тваринами, яка пройшла центральною частиною міста. А ще – виступ вчителів, батьків та учнів однієї з львівських шкіл на підтримку проектів вдосконалення шкільного життя. І було б це звичайним зібранням, якби організатори не подали це у форматі театрального дійства, сюжетом для якого слугувала славнозвісна трилогія Толкіна. Такі локальні інціативи з’являються у найрізноманітніших ділянках міського життя, і є тим здоровим і критичним чинником, який сприяє позитивній зміні Львова, його мешканців.
У передвечір мого від’їзду до Канади трапилося мені побувати на святкуванні дня народження подруги. Значну частину вечора зайняли розмови гостей (а це, переважно, молодь 20+) про досвід подорожей, про останні найбажаніші книжкові новинки і обговорення вже прочитаних. Слухала розповіді цих молодих, цікавих і успішних людей про їхній досвід роботи, про щоденні виклики, про мрії і думала собі, як же ж це круто – жити у цей час, бути у цьому місті – сучасному, динамічному і українському.
У читача може виникнути уявлення про нереалістичність картини, що я її описала. За півтора місяці моїх канікул, ясна річ, бачила усякого, зрештою, достатньо лише раз проїхатися в громадському транспорті, або сходити в ЖЕК, щоб відчути увесь смак львівської реальності. Можна бачити сміття на вулицях, зруйновані пам’ятки архітектури, свавілля чиновників навіть найнижчого рівня, але можна бачити не тільки це.
У цьому несамовитому вирі подій, втім, була одна, яка заслуговує на окреме вирізнення. Виставка, на яку я ходила щодня, так, що наглядачки мене запам’ятали на ім’я, експозиція, яка стала моїм заземленням і місцем, де оcмислилися і написалися більшість із цих рядків. “Ікони риботицьких майстрів” (1670-ті-1750-ті рр.) зі збірки Львівського Національного Музею та приватних колекцій. Не зайвим буде додати, щоразу, коли я туди приходила, зала була повна відвідувачів. А це також про щось, та й свідчить.
