Український художник не хоче полишати рідного Харкова, багато років дружить із Сергієм Жаданом і не розуміє тих, хто ходить до… психолога
Богдан Бондаренко
Він – один із “найкрутіших” сучасних українських графіків. До того ж Павлові Макову вдалося здобути офіційне визнання як на Батьківщині (серед його “регалій” – Шевченківська премія), так і за кордоном. З останніх “трофеїв” – престижна міжнародна відзнака Leonardo Sciascia amateur d’estampes, яку митець отримав минулого року в Італії.
У цій сонячній країні, до якої має великі сентименти (навіть мову спеціально вивчив), він часто виставляється. А 2022 року представляв Україну на Венеційському бієнале, привізши туди свій незвичайний проєкт “Фонтан виснаження”. Оцінити роботи Павла Макова могли також в Австрії, Франції, Великій Британії, Польщі, Данії…
Та куди б не заводили “творчі стежки” художника, він щоразу повертається до Харкова. Навіть після початку повномасштабного вторгнення, коли колишня українська столиця стала прифронтовим містом, не зрадив рідних стін. Залишається там і на п’ятому році великої війни (попри регулярні обстріли та проблеми зі світлом/опаленням) та продовжує малювати дивовижні картини…
“МІЙ СВІТ РОЗСИПЛЕТЬСЯ ЯК КАРТКОВИЙ БУДИНОЧОК”
– Павле, коли ваші західні колеги запитують, чому ви залишаєтесь у Харкові, що їм відповідаєте?
– Давно уже не чув цього питання. Всі давно звикли до того, що в Україні триває війна, тому… Багатьом, чесно кажучи, байдуже. На жаль. Я ж дуже чітко розумію, чому не їду. Бо тоді втрачу можливість займатися улюбленою справою. Тобто тим, що є сенсом мого життя. І в такому разі мій світ розсиплеться, мов картковий будиночок. Тож – куди, коли, навіщо?! Зрештою, мені – шістдесят сім років, й скільки там уже залишилося. (Усміхається).
– А відчуття страху немає? Обстріли ж щодалі стають інтенсивнішими…
– Останні два місяці обстріли справді стали дуже інтенсивні. Але, що тут можна сказати: я до них давно звик. Ти прокидаєшся вночі, чуєш вибухи і … продовжуєш спати. Знаєте, ми з дружиною давно для себе вирішили: якщо влучить у наш дім, то нічого не вдієш – загинемо. А якщо не влучить, то хоч добре виспимося й прокинемося зранку зі свіжою головою. (Усміхається). Звісно, допомагає мелатонін. Ніяких психотропних препаратів не вживаємо, а ось його – п’ємо. Правда, не щодня.
– “Прильоти” поблизу вашого дому були чи Бог милував?
– Так, були. З одного боку “Іскандери” прилітали, з іншого – дрон. Тоді було пізно, дружина вже спала, а я у ванні лежав. Чую над нами – гу, гу, гу, гу – літає клятий. Думаю: як впаде, то вб’є нас обох. І він таки впав, але у сусідньому дворі. На щастя, ніхто не постраждав. Лише трохи пошкодило будинок. А іншого разу був “прильот” біля моєї майстерні – буквально за 300 метрів… Утім, говорити про це як про щось особливе не випадає, адже такий досвід пережили дуже багато людей. І за чотири роки це вже стало “нормою”. Хоч це, звичайно, не норма!
– Знаю, що ви активно допомагаєте військовим…
– Не люблю цього афішувати, називати конкретні суми і взагалі не вважаю то поміччю. Передовсім це – наша спільна справа та взаємний інтерес. Якби не ті хлопці, які сидять на позиціях, я не міг би працювати у своїй майстерні в Харкові, розумієте. І що я можу? Віддати гроші. Або ж – картини, які продають потім на благодійних аукціонах, а виручені кошти скеровують нашим захисникам. Наприклад, “Хартії”, де нині служить Сергій Жадан, з яким ми давно у дружніх стосунках. До речі, ще перед війною ми зробили разом артбук “Постійне місце проживання”.
– На ваш погляд, Сергій Жадан сьогодні змінився?
– Ми не настільки часто комунікуємо з ним, щоб я помічав трансформації, але… Під час війни ми всі змінюємося. Проте це не кардинальні зміни. В людині просто щось проявляється. Те, що реальне, а не удаване. Якщо раніше це можна було якось ще “лакувати” зверху і вдавати того, ким ти не є, то під час війни це дуже складно зробити. От і все. Сергій же ж ким був, тим і залишився. Наскільки я можу судити.
– Ще 2014 року ви намалювали “Облогу Харкова”. Що це було – передчуття, інтуїція чи погляд реаліста?
– Можу точно вам сказати: не передчуття й не інтуїція. Дванадцять років тому я був абсолютно певен, що наступ на Харків це – питання часу, а не питання – буде чи не буде. Коли росіяни поповзли – захопили Крим, потім – Луганськ і Донецьк, я розумів, що це початок окупації, й що вони не зупиняться. Тому що їм не потрібен окремо Крим, їм не потрібен ні Донецьк, ні Луганськ, їм загалом не потрібна наша територія. (Своєї мають від океану до океану). Їм потрібно, щоб Україна не існувала. Оце – головне… Тому й нинішня війна – екзистенційна.
“Я ДІЗНАВСЯ, ЩО В МЕНЕ РАК…”
– У вас є роботи, де зображено квіти і рослини. Своїми яскравими кольорами вони контрастують з тим, що ви малювали раніше. Що стало поштовхом до появи цих картин?
– Я й раніше працював із кольором, а з 2018 року став користуватися ним активніше. Він дає можливість сповна висловити емоції, які я переживаю. Словами передати все, що відбувається сьогодні з нашим суспільством, мені дуже важко. Принаймні я не можу, а колір – може… Тому це – і про війну, і про людські трагедії, і про зовнішнього ворога, який нікуди й ніколи не дінеться, і про пошук ворога всередині країни, і про все решта… Якщо композиторам допомагає висловитись музика, то мені – засоби образотворчого мистецтва.
– Цікаво, ви малюєте у тиші чи під музику?
– Здебільшого у тиші. Хоча інколи, роблячи щось у майстерні, можу увімкнути музику. Сучасна мене мало задовольняє, тому – класичну й рок. Це перш за все – “Пінк Флойд”, “Лед Зеппелін”, “Діп Пьорпл”. Хтось, можливо, думає, що люди мого віку виросли на радянській попсі. Проте це хибне уявлення про генерацію сімдесятих. Насправді ми слухали західну музику. Я тоді жив у Криму, й моряки привозили контрабандою платівки з-за кордону. Там купували їх за десять доларів, а у нас продавали за 100 карбованців. Це були шалені гроші, бо, скажімо, моя мама, яка працювала лікарем, заробляла 120… Тож ми першими слухали різні новинки.
– Знаю, що раніше ви повільно працювали, а сьогодні – так само?
– Ще повільніше, Богдане. Вік не додає енергії, розумієте. (Усміхається). Ні, сам робочий процес не змінився – за одиницю часу я роблю те саме. А от відновлення після того триває вже довше… Зрештою, я ніколи й нікуди не поспішаю. Навіщо збільшувати кількість макулатури? Кажу про це в прямому сенсі, бо ж працюю на папері. Погодьтесь, краще зробити щось одне гарно, ніж десять речей – погано. Наприклад, над проєктом Paradiso Perduto, за який мені присудили Шевченківську премію, я працював три роки.
– Як ви тоді сприйняли її отримання?
– Для мене це було, як сніг на голову. Таке диво дивне. (Усміхається). Хтось навіть відреагував тоді: “Якщо Павлові Макову дали Шевченківську премію, то щось у країні змінилося”. Знаєте, коли директорка галереї, в якій я часто виставлявся, сказала, що хоче висунути мою кандидатуру, я відмовлявся надавати документи. Бо не сприймав себе в тому контексті. Зовсім. Вона все ж таки наполягла й врешті-решт подала їх. І, як бачите, не помилилася.
До слова, мені ті гроші, що я отримав з Шевченківською премією 2018 року, дуже допомогли. Я тоді якраз працював над авторською книжкою “До По”. І вклав 240 тисяч гривень (у перерахунку на долари це було приблизно сім тисяч) в її видання. Таким чином вдалося надрукувати свій новий артбук, практично не залазячи в сімейний бюджет. (Усміхається). Тобто кошти, що прийшли з творчості, туди у підсумку й пішли.
– У вас також чимало міжнародних відзнак. Коли отримуєте їх, це ще гріє ваше “его” чи уже давно звикли до таких речей?
– Звісно, коли свого часу це сталося вперше – в Японії, це було справді ва-а-а-ау! Ну, а потім якось звикаєш потихеньку. (Усміхається). Проте все ж – як відомо, добре слово й кішці приємно. Тому буду з вами відвертим: кожна нова відзнака мене тішить. Тим більше, коли тобі шістдесят сім, а ти, виявляється, щось іще можеш. (Сміється).
До того ж минулого року дві новини збіглося в часі: одна про те, що в мене рак, і друга – що я отримав першу премію на міжнародній виставці графіків в Італії. Уявіть собі: я лежу й дізнаюся про це майже в одні й ті ж дні. Навіть на фоні дуже неприємного діагнозу повідомлення про відзнаку неабияк мене збадьорило. Навіть зібрався та поїхав, щоб її отримати.
Звісно, коли за кордоном вручають ту чи іншу премію, на тебе дивляться як на представника України. І це ще одна нагода розказати, що в нас не тільки триває війна, процвітає корупція та відбувається різне л…йно, а ще існує культура і митці, котрі навіть отримують великі премії на міжнародних конкурсах. До того ж досить вільно розмовляють італійською мовою. Вже не кажу про англійську. (Усміхається). Тобто зайвий раз ми можемо заявити про себе з гарного боку, розумієте. Тому і з цього погляду – завжди приємно.
– Чи відмовляли ви колись тим, хто хотів купити ваші роботи?
– Так. Наприклад, зробив це вчора. До мене звернулася дилер, українка, яка мешкає за кордоном, що у мене хочуть купити одну з картин теж українці, які живуть “між Києвом, Лондоном і Кіпром”. Якби йшлося про маленьку роботу, я б віддав, заради Бога. Однак вони принципово хотіли велику – і я відмовив. Якби в якийсь музей – о’кей, а в приватні руки – ні. Не хочу, щоб мої твори виїжджали з України, а потім…
– … загубились десь між Києвом, Кіпром і Лондоном?
– Так. Гроші, які отримаю, все одно кудись розлетяться. А робота зникне назавжди, розумієте. Повторюю, не хо-о-о-чу!
“МИ З ДРУЖИНОЮ УЖЕ ОДИН ОРГАНІЗМ”
– Скажіть, скільки років вашому шлюбу?
– Ви не повірите: майже сорок. Страшне! (Сміється). Нашому синові вже тридцять сім років.
– А як би ви продовжили речення: якби я не зустрів свою дружину…
– Я навіть не хочу його продовжувати. Ви ж розумієте, що це таке, коли люди живуть разом сорок років. Це ж уже один організм. Єдине, що можу чітко вам сказати: я дуже серйозно дослухаюся до порад Маші. Вона має карт-бланш. Міфологія про Павла Макова її зовсім не цікавить, як і всі мої нагороди. Дружина дуже спокійно до того ставиться, за що я їй дуже вдячний. Адже за великим рахунком це такий собі пил на поверхні. Насправді набагато складніше й цікавіше те, що всередині. Вона якраз знає, що “там”, тому говорить те, що думає, й не боїться.
– А кризи в стосунках у вас траплялися?
– Звісно. Як можна прожити без криз? Це – життя! Пригадую, один фільм (назву його вже забув), де була така сцена: чоловік розмовляє по телефону, а інший стоїть під будкою. (Це було ще в часи, коли мобільних не існувало). Той чекав, чекав, а потім не витримав і стукає. У відповідь чує з-за скла: “Дай договорити”. Чоловік ще якийсь час вичікує і в якийсь момент кричить: “I have an emergency!” Тоді двері відчиняються та лунає фраза: “Life is one big emergency”. (Усміхається). Так що без криз не буває. Вони трапляються в усіх. Це нормально. Бо життя – це постійна суміш з усього, що тільки може бути.
– Можете пригадати, коли востаннє і з якого приводу казали дружині “ні”?
– Слухайте: я можу сказати їй “ні”, й вона може сказати мені “ні”. Що тут такого? З якого там приводу – це вже таке… Не хотілось би обговорювати наше приватне життя. (Усміхається).
– Ви виробили універсальний спосіб, як давати собі раду з депресіями?
– Та ніяк. Вони з часом минають. Треба просто продовжувати якось жити. Звісно, у 20-25 років депресії можуть серйозно “накривати”, бо в тебе ще немає достатньо досвіду. А потім – рано чи пізно – ти розумієш суть відомого вислову Альбера Камю. Це не цитата, але загалом зміст такий: ми не можемо змінити обставини, але можемо змінити своє ставлення до них.
Тож у мене також бувають депресії, іноді вони пов’язані з роботою. Однак я знаю: так, зараз буде погано, але треба перечекати і потихеньку воно само, туди-сюди, стане на місце. А ходити до психологів, як це дехто робить, не мій варіант. Не розумію: якщо ти не можеш дати раду з собою сам, то яким чином у цьому допоможе стороння людина? Їй ще ж платити треба. (Сміється).
– І все ж багато хто ходить до психологів…
– Ну, хай собі ходять. Заради Бога. Як мовиться, за ваші гроші – будь-які забаганки. Може, комусь це допомагає. Проте відвідини психолога, кажу, не моя історія. До того ж я з дитинства засвоїв: якщо щось не так зі мною, то це – моя проблема. І я сам маю дослідити це, а не бігти до когось за допомогою. Тим паче, тут йдеться про внутрішні речі, які навряд чи можна вирішити ззовні.
– Павле, наскільки вам властива самоіронія?
– О, без цього прожити не можна! Якщо в людини немає самоіронії, як вона може тверезо щось оцінювати? Ти постійно плекатимеш у собі надію, що все, що ти робиш, це дуже важливо й добре. Я ж ставлюся до результатів своєї праці спокійно. Як і до оцінки їх іншими. Насамперед тому, що роблю це не для когось, а для себе. Мною, скажу вам чесно, рухають егоїстичні наміри. Я займаюсь тим, що мені подобається. А всі ті розмови, що митець служить суспільству – нісенітниця. Нікому я не служу!
Те ж, що це стає потім комусь потрібно, не входить у мої первісні наміри, розумієте. Мені треба, щоб це мені було потрібно. У майстерні я намагаюсь знайти відповіді на власні питання, а не чужі. Тобто практично вирішую свої внутрішні проблеми. Так само, як це роблять музиканти, поети, актори чи представники інших творчих професій. Це щасливі люди, адже Бог дав їм у руки щось, щоб на ті питання можна було відповісти. Мабуть, тому вони й не поспішають записуватися до психолога. (Усміхається).
БЛІЦ
– Рим чи Париж?
– Рим.
– ТікТок чи Ютуб?
– Я майже не користуюся ні одним, ні іншим.
– Червоне чи чорне?
– Обидва кольори.
– Смокінг чи шорти?
– Ні те, ні те. Я все життя проходив у джинсах.
– Море чи річка?
– Море, звісно. Як це можна порівнювати?!
– Яблуко чи авокадо?
– Я люблю і те, і те. Що більше – не можу сказати.
– Йога чи теніс?
– Та ні одне, ні друге.
– Коньяк чи горілка?
– Взагалі-то вино. Якщо ж уже щось міцне, тоді – віскі.
НАШЕ ДОСЬЄ
Павло Маков народився 28 серпня 1958 року. Батьки були лікарями, але він захопився мистецтвом. Закінчив художнє училище у Сімферополі (Крим), потім – художньо-промисловий інститут у Харкові. Сьогодні – член Національної академії мистецтв України, а також Королiвського товариства художників i графіків (Велика Британія).
Його твори зберігають у “Метрополітен-музеї” (Нью–Йорк), музеї Вiкторiї та Альберта (Лондон), Центрi сучасного мистецтва (Осака), Національній галереї мистецтв (Вашингтон) і не тільки. Учасник аукціонів Sotheby’s, Christies, Phillips. Офіційний ціновий рекорд Павла Макова – 16 тисяч доларів за роботу “Державний обрус”, яку продано 2009 року. Журнал “Форбс” 2014-го включив його до рейтингу “25 найуспішніших художників”.
Брав участь у благодійному проєкті “Мистецтво Гідності”, що тривав торік у галереї артфундації “Дукат” (Київ). У його рамках відбувся благодійний аукціон, на якому картину Павла Макова придбали за 100 тисяч доларів. Ці кошти пішли на підтримку патронажної служби 13-тої бригади оперативного призначення “Хартія” Національна гвардії України.
Одружений з Мариною Глущенко. Вона – дизайнер і графік. Мають двох дітей: сина й доньку. З домашніх тварин тримають кицьку. З довоєнних захоплень – зарубіжні мандрівки на автомобілі. Водійський стаж Павла Макова – 22 роки. Найдовша відстань, яку йому довелося подолати за кермом, це – вісім тисяч кілометрів. Саме таким був шлях із Харкова до Трапані (Італія) – і назад.
