Писанка – одна зі стародавніх форм українського народного розпису, у якому наші пращури втілювали свої прагнення, віру. Писанка – це символ весни, сонця, повернення природи до життя. Це – призвістка любові й радості.
Кожен намальований на писаночці символ щось означав: один благополуччя, інший родинний затишок, ще якийсь народження дитини чи хороший урожай цього року. Усі писанки створювалися з побажанням добра і з чистою душею. Вони були своєрідним оберегом у хаті, тому їх намагалися зберегти до наступної весни. Малюючи його, минулі покоління залишали символічний текст, який оберігав від хвороби, допомагав у нещасті, захищав від злого ока.
«В Україні старі люди говорять: як в народі перестануть писати писанки і «гріти Діда»…, тоді і кінець світу настане».
Одною з найлюбленіших українцями технік писанкарства є ПЕТРИКІВСЬКА ПИСАНКА.
Петрикі́вський розпис, або «петрикі́вка» — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.
Історія розпису сягає далеко до нашого народження, ще за часів Запорізької Січі. Виник він та дістав свою назву в селищі Петриківка на Дніпропетровщині. В свою чергу Петриківка була заснована в 1772 році останнім кошовим отаманом Петром Калнишевським, та названа на його честь.
Петриківський розпис починався у вигляді стінопису та декору речей хатнього вжитку. У ті часи жінки старалися якнайліпше прикрасити свою садибу, щоб хата й двір були найкращі. У XIX сторіччі вже “петриківка” була центром розповсюдження стінопису на Україні.
На початку ХІХ ст. петриківський розпис поширився на предмети домашнього побуту, наприклад, посуд, скрині. Також з’явилося поняття «мальовок». Це засновані на настінних орнаментах малюнки на папері, якими прикрашали житло.
Чарівну красу петриківської квітки відкрив для сучасників катеринославський історик і етнограф Д. І. Яворницький. Він одним із перших став серйозним дослідником і захопленим збирачем творів петриківських “малювальниць”.
Петриківський орнамент характеризується як рослинний, переваж но квітковий. Зараз майстри розпису додають у свої витвори дивовижних птахів, а іноді й тварин. Широке застосування у петриківському розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід калини, полуниці і винограду.
Майстри не роблять попереднього чорнового малюнка. Тому дана майстерність вимагає високої чіткості рухів. У малюнках переважають яскраві кольори. Свої райдужні фарби петриківці добували із знайомих із дитинства трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим чином. Улюблений червоний колір одержували з вишневого соку, зелений – із пирію та листя пасльону, синій – з квітів проліска. Різні відтінки жовтого давали пелюстки соняха, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Значно пізніше з’явились фабричні барвники, і лише в повоєнний час стали використовувати гуаш та акварель.
Інструменти для розпису мали також природне походження. Палички з паростків дерев, стебел болотних трав, особливо осотняку й рогози, саморобні пензлики з котячої шерсті та пальці самого майстра ось небагатий набір художніх знарядь, котрими творили народні умільці велике різноманіття композицій квіткового орнаменту, яке дивує нас і понині.
Майстри Петриківки
Земля петриківська зростила не одне покоління майстрів народної творчості. До старшого покоління петриківских майстрів належать: Тетяна Пата, Орися Пилипенко, Надія Білокінь, Поліна Глущенко і дехто з більш молодих: Ганна Ісаєва й Надія Тимошенко …
Тетяна Якимівна Пата (1884-1976) – одна з родоначальників петриківського розпису, заслужений майстер народної творчості. «Люди подивляться на мої картини і зуміють прочитати отут усе моє життя», – казала Т. Я. Пата.
Майстриня вчила уважно спостерігати природу, відчувати її настрій і передавати це у своїх творах. Властиве їй тонке відчуття природи засвідчують виконані нею декоративні панно: “Калина” (1913), “Павичі серед квітів” (1949), “Панно з птахами” (1967). Малювала Т. Пата переважно квіткові букети, але вони ніколи не повторювали ні попередніх композиційних схем, ні орнаментальних мотивів. Майстриня “писала” пелюстки квіток стеблинкою осотняку, найтоншим пензликом з котячої шерсті виписувала перисті листочки, трісочкою вишкрябувала тоненькі прожилки в середині листочка і просто пальцем малювала прозорі достиглі ягоди.
Надія Аврамівна Білокінь (1893-1981). Творчий доробок майстрині поділяється на дві частини: традиційне квіткове малювання і пейзажі та весільні поїзди. Вона вигадала свій сюжет – весільний поїзд. Яскраве дійство – поїзд нареченого з молодою – було традиційне, зрозуміле, й спонукало до цікавих декоративних рішень.
З Петриківської школи декоративного розпису, яка існувала з 1936 до 1941 року, вийшло ціле покоління талановитих майстрів-петриківців: народний художник України Марфа Тимченко, заслужені майстри народної творчості України Віра Клименко-Жукова, Федір Панко, Марія Шишацька, Надія Шулик, дочка Т. Пати Векла Кучеренко та багато інших.
Світова слава
25 вересня 2012 року сучасні майстри села Петриківка увічнили своє мистецтво вуличним розписом, що увійшов до Книги рекордів України як найбільший розпис ручної роботи. Це традиційний калиново-квітковий малюнок, довжиною 120 метрів і шириною 80 сантиметрів. Загальна площа розпису – 93 квадратних метри.
Унікальний розпис, зароджений у селі Петриківка, заслуговує світової слави. Нині знаменита техніка малювання перетворилася на бренд. Створено логотип «Петриківка». У січні 2013 року його презентували і безкоштовно передали майстрам селища, аби вони могли доводити покупцям автентичність своєї продукції.
5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
