Павло Романько
Ігор заїхав на подвір’я, загнав автомобіль у гараж, відчинив дверцята, але залишився сидіти у салоні. Іти додому не хотілося. Сьогодні був вечір Хелловіну, свята, яке так любив його син Святослав. День усіх святих в останнє десятиріччя став чомусь дуже популярним в Україні. Ігор не дуже розумів сенс цього свята. У часи його дитинства, яке припало на останні роки існування радянського союзу про Хелловін він взагалі не чув. Але часи змінилися. На територіях, що колись належали СРСР з’явилися нові держави, і люди відзначали інші свята.
Святик був у захваті від Дня усіх святих, щороку ретельно до нього готувався. Нетерпіння і настрій, з яким Святослав чекав на Хелловін, Ігор міг порівняти хіба що з тим, як він сам у його роки чекав на Новий рік.
Десь за тиждень до Хелловіну Ігор із сином їхали на базар і купували десяток великих гарбузів. Святик із задоволенням власноруч вирізав із них ліхтарі Джека, вставляв у них свічки і розставляв навколо будинку по всьому подвір’ю. У будинку ці атрибути заокеанського свята не дозволяла встановлювати Галя, його дружина. Вона дуже боялася цих, як вона казала моторошних оскалів світильника Джека, і у вечір Хелловіна намагалася не виходити на подвір’я після того, як Ігор зі Святиком запалять вставлені свічки у порожні гарбузи, які вони перед цим ретельно очистили від насіння, яке звісно ж Галя потім відправить смажитися до духовки.
Завершивши усі приготування і виконавши усі необхідні ритуали, Святик разом із Анжелою, своєю меншою сестричкою, одягнуті як їм здавалося у страшні, а насправді у кумедні костюми ходили по сусідах, і фразою: “Цукерки або смерть!” вимагали цукерок. Дітям це здавалося дуже кумедним…
Та у минулому році десь за півтора місяця до Хелловіну Святик захворів. Першою це помітила Галя. Хлопчик почав кашляти, тому спочатку вона подумала, що це звичайна застуда. Ігор відвіз Святика до лікарні, і пару тижнів вони дружиною давали йому призначені сімейним лікарем сиропи, але дитині ставало лише гірше, і хлопчика поклали у стаціонар. Після ретельних обстежень у Святика діагностували рак легень.
Ігор дістав із бардачка пачку цигарок, чиркнув запальничкою, і закурив. Колись, перед весіллям він пообіцяв дружині кинути палити, але через смерть сина повернувся до цієї шкідливої звички, яку колись уже успішно поборов. Дружину Ігор любив, тому декілька разів знову намагався припинити палити, і до цього дня теж протримався майже місяць, але через тяжкі спогади знову не стримався. Галя знала, що чоловік знову курить, але нічого йому не казала. Ігор був вдячний їй за це.
Чоловік видихнув через ніздрі гіркий дим, і знову поринув у спогади. Операція і дороге лікування не допомогли. Хлопчик повільно помирав.
Ігор пам’ятав, як він зайшов до палати і побачив тільце свого одинадцятирічного сина, обплутане якимись незрозумілими трубками і датчиками, із голкою від крапельниці у вені. Та навіть у такому стані син не забув про своє улюблене свято.
– Тату, скоро Хелловін, – прошепотів він замість привітання. – Принеси мені світильник Джека.
– Навіщо він тобі, синку? – здивовано запитав він. Чесно кажучи, він забув про Хелловін.
– Він допоможе мені повернутися до вас.
Ігор із Галею у розпачі перезирнулися. Лікар сказав їм, що надії нема, Святику залишалися лічені дні. Галя не стрималася, і ридаючи вибігла з палати. Ігор поглянув на лікаря.
– Можна?
Той мовчки кивнув головою на знак згоди, і теж вийшов із палати слідом за Галиною простежити, чи не потрібна матері помираючої дитини допомога. Досвідчений лікар боявся нервового зриву. Ігор дочекався, коли за ним зачинилися двері, і тремтливим голосом сказав:
– Добре синку. Завтра привезу.
– Дякую, тату. І монетку обов’язково привези.
– Яку ще монетку?
– Монетку Джека, в яку Диявол перетворювався, коли вони разом у паб збиралися.
– Ти маєш на увазі ту сувенірну монетку із гарбузом?
Ігор згадав, як Святик два роки тому купив у якоїсь бабці на ярмарку в честь Хелловіна монетку із зображенням гарбуза. Та розповіла їм ірландську легенду про те, як скупий Джек якось запросив Диявола випити з ним. Адже не хотів платити за ель, тому переконав Диявола перетворитися на монету, щоб нею розплатитися у пабі. Щойно Диявол зробив це, Джек поклав монету в кишеню, де уже лежав срібний хрестик, який не давав Дияволу повернутися до свого початкового вигляду. І звільнив Диявола лише після того, як він заприсягнувся, що не турбуватиме Джека цілий рік, а якщо той раптом помре, то не забере його душу до пекла. Наступного року Джек знову зустрівся із Дияволом і посперечався, що той не зможе залізти на дерево. Щойно Диявол доліз до верхівки, Джек вирізав на корі хрест, щоб він не зміг злізти. Цього разу хитрий Джек уклав угоду з Дияволом уже на десять років. Коли Джек помер, Бог не впустив його до раю через вчинені за життя гріхи. Диявол теж, пам’ятаючи минулі зустрічі, не дозволив Джекові потрапити у пекло. А прирік його вічно блукати в темряві, дозволивши взяти із собою палаючу вуглинку, щоб освітлювати шлях. Джек поклав вуглинку у вирізаний гарбуз і відтоді блукає по Землі, освітлюючи собі шлях ліхтарем Джека.
– Так, – слабким голосом відповів син. – Не забудь тільки, добре?
– Не забуду, синку!
Ігор відразу ж, прямо з лікарні поїхав на базар, купив декілька гарбузів, різав їх тремтливими руками, декілька штук зіпсував, але нарешті зробив один більш- менш нормальний світильник, і наступного дня привіз його у лікарню.
Разом із Галею вони тихенько зайшли до сина у палату. Хлопчик спав, але щойно батьки зайшли, відразу ж прокинувся.
– Дякую, тату, – слабко посміхнувся хлопчик, побачивши у нього в руках світильник Джека. – А монетка де?
Галя стривожено поглянула на чоловіка, мовляв не забув? Ігор мовчки поставив гарбуза на тумбочку біля ліжка, вставив у нього свічку, вийняв з кишені монетку, і поклав її у синову розкриту долоню. Хлопчик поглянув на неї, і посміхнувся.
– Тепер усе буде добре, – прошепотів він, і закашлявся.
– Синку, не помирай, не покидай нас, – Галя не витримала, і заплакала.
– Не плач, мамо, я вас не покину. Тепер я знаю, що неодмінно повернуся до вас. Джек мені допоможе. Його монетка і ліхтар вкажуть мені шлях до вас. Тату, не забудь запалити свічку.
Сказавши це, Святик заснув. Ігор підвівся, запалив свічку у гарбузі, і хлопчик помер у вечір Хелловіну, освітлений моторошним оскалом ліхтаря Джека, тримаючи сувенірну монетку у стиснутій долоні.
Із важких спогадів його висмикнув дзвінок мобільного. Телефонувала Галя. Не дивно, зітхнув Ігор. Він і справді засидівся.
– Де тебе носить? – почув він стривожений голос дружини. – Іди додому. Тут із Анжелою щось відбувається.
– Що значить відбувається? – здивовано запитав він.
– Та не знаю я! – мало не викрикнула у слухавку Галя. – Іди додому. Мені страшно!
У мобільному пролунали гудки. Дружина вимкнула зв’язок. Ігор здивовано поглянув на телефон. Схоже Галя справді була налякана. Ігор підвівся, викинув недопалок у іржаве відро, закрив дверцята автомобіля і попрямував до будинку.
2.
– Мамо, де наша дошка для спіритичних сеансів? – запитала Анжела у матері.
– Не пам’ятаю. А навіщо вона тобі? – Галя здивовано поглянула на дівчинку.
– Святик просив знайти.
– Тобто, як Святик? Коли? – злякано забелькотіла Галя.
Слова доньки налякали її. І не так слова, діти часто щось вигадують. Шестирічна дівчинка сказала це з інтонацією і виразом обличчя дорослої людини, яка вірить у те, що каже.
– Він мені уже давно це казав, – відповіла дівчинка.
– Як давно? – наполягала Галя.
— Ну, – Анжела замислилася, – тиждень, а може півтора тому.
– Дівчинко моя, – Галя присіла біля доньки і обійняла її. – Святик не міг тобі цього сказати. Це неможливо. Твій братик помер рік тому.
– Я знаю, мамо, – дівчинка нетерпляче випросталася із материних обіймів. – Святик мені приснився, і попрохав цю дошку. Я шукала її по всьому будинку, але не знайшла. Він щоночі приходив до мене уві сні і питав, чи знайшла я її, я казала, що ні, і просила дозволу запитати у вас із татом. Але Святик забороняв. Казав, що це буде сюрприз.
– Який сюрприз? Навіщо вона йому?
Галя уже не на жарт злякалася. Хоч би Ігор швидше повернувся. А він як на зло затримується. Жінка уже починала панікувати.
– Ця дошка допоможе йому повернутися. Але потрібно встигнути до Хелловіну. Тому він і дозволив сьогодні усе вам розповісти, – пояснила Анжела.
Дівчинка продовжувала говорити абсолютно серйозно. Сумнівів не залишалося. Вона вірила у те, що каже.
– Як повернутися?
Галя сіла у крісло. Її ноги раптово почали труситися. Вона не могла стояти.
– Я не знаю, – здвигнула плечима дівчинка. – Святик мені цього не розповів.
Галина зробивши над собою зусилля підвелася. Підійшла до шафи, знайшла у шухляді пігулки валеріани.
– Доню, зачекай мене тут.
Пішла на кухню, ковтнула декілька пігулок, запивши їх холодною водою з під крана, і зателефонувала до чоловіка:
– Де тебе носить?..
3.
– Доню, де ти це взяла? – здивовано дивився Ігор на ліхтар Джека, який стояв на підвіконні у спальні доньки.
– Поцупила у сусідів. Не переймайся тату. У них там залишилося ще декілька, вони і не помітять.
Ігор не знав що сказати. Вони з Галею не збиралися цього року святкувати Хелловін, тому не купували гарбузів. Але він не думав, що це його рішення змусить доньку вдатися до крадіжки.
– Навіщо ти це зробила, доню?
– Святик наказав, – відповіла Анжела.
– Бачиш, а ти мені не вірив, – Галя розплакалася.
Ігор нічого не відповів дружині. Натомість він уважніше поглянув на доньку. Говорила вона спокійно, без істерики і страху. Ознак божевілля він не помітив, хоча я ж не психіатр, подумки зітхнув чоловік.
– А навіщо Святик наказав тобі вкрасти гарбуза? – запитав Ігор у доньки.
– Він не казав красти. Він просто сказав, що йому потрібен ліхтар Джека. А де ж я його візьму, якщо ви гарбузів не купили, – терпляче пояснила дівчинка.
– Так, вибач доню, ти права. Не купили, – зітхнув Ігор. – А навіщо ліхтар Святику?
– Він потрібен, щоб провести обряд.
– Який обряд?
– Обряд повернення. Ліхтар вкаже йому шлях додому.
В Ігоря похололо у грудях. Саме ці слова сказав Святик перед смертю. Але ж Анжели там не було. Вона тобі була дома, з бабусею. Звідки вона знає?
– Повернення?.. Повернення з того світу? З царства мертвих? Як… Як це можливо?
Затинаючись Ігор ледь зміг витиснути із себе ці слова.
– Сьогодні ж Хелловін, тату, – ніби дитині пояснювала батькові шестирічна донька.
Запанувала тиша.
– І ти думаєш, що Святик сьогодні справді повернеться? – нарешті наважився порушити мовчанку Ігор.
– Святик обіцяв. Тільки мені ще дошка для спіритичного сеансу потрібна.
– Добре доню. Вона у мене у гаражі. Зараз принесу, – відповів Ігор, підводячись із крісла.
– Ігоре, ти це серйозно? – спохопилася Галя, яка до цього мовчала. – Яка дошка? Лікаря викликати потрібно. Психіатра!
– Якщо є хоча б мізерний шанс повернути Святика, я не хочу його втрачати, – відповів він дружині.
– Ти це серйозно? – повторила вона, вражено дивлячись на нього.
– Кохана, – обійняв її Ігор, – а що ми втрачаємо? Спробуймо. Якщо нічого не вийде, тоді і звернемося до лікаря.
– Тобто ти допускаєш, що може вийти!? Та ти сам божевільний!
– Навіть якщо так, я спробую!
Ігор відштовхнув дружину, і попрямував до виходу.
4.
Ігор і Галина напружено спостерігали за Анжелою. Ігор приніс із гаража стару дошку для спіритичних сеансів, яку колись давно йому подарували на День народження, витер з неї порох, віддав доньці, запалив у ліхтарі Джека свічку, вимкнув світло, і сів на стілець. Поряд присіла Галя. Анжела сиділа на ліжку, і з закритими очима, мовчки водила долонями по деревій поверхні. Вона не промовляла ніяких замовлянь, не співала, не стукала. Все відбувалося у повній тиші при мерехтливому світлі свічки із ліхтаря Джека, і від цього Ігореві та Галині стало моторошно.
Раптом Анжела відкрила очі і сказала:
– Привіт, мамо! Привіт, тато! Я за вами так скучив!
– Коханий, що відбувається? Мені страшно!
Галина ухопила чоловіка за руку. Ігор дивився на свою доньку, і не знав, що відповісти дружині. Дівчинка сиділа на ліжку, тримаючи у руках сувенірну дошку для спіритичних сеансів, і дивлячись на батьків порожніми очима, говорила до них голосом Святослава.
Святик не збрехав, коли рік тому, помираючи у лікарняній палаті, пообіцяв повернутися. Він справді знав, як це зробити. І сьогодні нарешті повернувся. Але повернувся не так, як на це сподівалися його батьки.
– Мамо, тату, чому ви плачете? Ми тепер завжди будемо разом. Ви що, мені не раді? – запитала батьків дівчинка голосом свого померлого братика.
25 серпня 2024 року
