14 жовтня 1943 року на Полтавщині народилась народна артистка України, повний кавалер ордена княгині Ольги, Герой України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, кавалер ордена Миколи Чудотворця “За примноження добра на землі”, лауреат премії “Осіннє золото” імені Д. Луценка Раїса Кириченко.
Михайло Маслій
Її пісні, її голос – від нашого народу і для нашого народу. Патріотизм та любов до рідного – понад усе! Ще би в усіх співаків був такий свідомий український життєвий шлях…
“Якби мені сказали намалювати образ України в жіночому обличчі – я б написав її з Раїси Кириченко”, – сказав національний поет-пісняр Вадим Крищенко. Вона жила і працювала на білому світі з ласки Божої. Відтоді, як з’явилася на світ. Відчувала це повсякчас. 1958 року, почувши спів Раїси, простої телятниці, її запросив до професійного колективу добрий і далекоглядний чоловік на прізвище Оченаш, звали його Павлом.
Творче сходження Раїса Кириченко розпочала в ансамблях “Веселка” і “Льонок”, співала в Черкаському народному хорі, у ВІА “Росава”, у власному гурті “Чураївна”. Голосу та вроді полтавської жінки аплодували в усіх країнах Європи, в Алжирі, Тунісі, на Філіппінах, у Монголії, Австралії, Канаді, США.
Недуга тільки підтвердила, яку величезну любов і повагу мала Раїса Панасівна у мільйонів слухачів та поціновувачів української пісні. Допомога звідусіль, благання і мільйонні голоси молитви – завдяки їм вона змогла перемогти. Раїса Кириченко, як ніхто інший, знала ціну життя, дорожила ним.
“Коли відчула, що маю голос, мене слухають і люблять, тоді дозволила називати себе артисткою”
– Можна впевнено сказати, що мене знайшли. Я працювала телятницею на колгоспній фермі, дев’ятнадцятирічним дівчам мріяла про сцену. Коли відчула, що маю голос, мене слухають і люблять, тоді дозволила називати себе артисткою. А так – соромилася. Вважаю, що це моє: моя доля, моє покликання, – визнавала Раїса Кириченко. – Того, що накреслив Всевишній, ніхто не обійде. Якщо вже йдеш до якоїсь мети, треба її досягати. Чесно терпіла, плакала собі в кулачок, розчаровувалася, хотіла все кинути, піти на завод. Але коли вранці прокидалася – душа співала знову. Дуже допомагало те, що поруч була така прекрасна людина, як мій Микола, – зазначала Раїса Кириченко. – Завжди була вірною дружиною, ніколи не жалкую про це і щаслива, що зустріла такого чоловіка. Те, що ми з Миколою все життя поруч – і на роботі, і вдома, не зменшило, а, навпаки, додало любові.
Мені освідчуються багато, але все це лише слова. Якось у Полтаві до мікрофона підійшов чоловік і сказав: “Дайте мені слово!” Дали. Ось що він промовив: “Дружина мені вибачить, та й для неї це не новина: найбільше з усіх жінок я люблю Раїсу Кириченко”.
“Народні пісні, просіяні нашими предками, співала б день і ніч”
– Я скрупульозно ставлюся до слова. Недарма одна моя прихильниця написала: “Ваші пісні тримають мене в житті”. Ось цим дорожу. Якщо мелодія і слова співзвучні, і я ще додала свій голос і співаю через серце – воно не може не дійти до людей. Якщо ні – то марна моя справа. А народні пісні, просіяні нашими предками, співала б день і ніч, – наголошувала Раїса Панасівна. –Звичайно, є у нас гарні голоси. Але за такого напливу безголосих таланту дуже важко пробитися і розкритися. Дали вже таку волю – може, це і добре, але не заповнюйте ефір самою бездарністю. Не треба, вже зовсім нехтуючи всіма людськими нормами, нав’язувати аморальність і несмак. Пісню прослухаєш (у ній переважно лише одне речення) – і що з неї візьмеш?! Може, я надто архаїчна, але впевнена: коли у пісні гарна музика, вдале слово, то вони торкаються струн серця, викликають добрі емоції.
““Пане полковнику…” півроку пролежала в мене у шухляді. А тепер звучить як народна пісня”
“Інколи слухач вибирає для себе одну пісню, наприклад, “Я козачка твоя”, і телебачення та радіо “крутять” їх безкінечно. Ось це мене трішечки навіть сердить. У кожного співака є багато інших гарних пісень. Але така вже наша доля, – розповідала Раїса Панасівна. – Тепер ось записала десяток пісень, не гірших від неї. Я вже і просила на радіо, щоб менше звучала “Я козачка твоя”, послухайте, казала, у мене є не менш достойні пісні. Одному з тих, хто заплатив гроші, поставили іншу пісню. На другий день чоловік заявив: “Я подам на вас до суду! Написав, яку хочу пісню почути, заплатив за неї гроші. Будь ласка, виконуйте!”
Пісня “Я козачка твоя” – ровесниця Незалежності України. Надія Галковська 1991 року написала вірш і назвала його “Пісня”. Навіть не дивно. Поставила останню крапку і подумала, що може бути гарна пісня. Поштовхом до вірша була залюбленість чернігівської поетеси в українське козацтво. Найбільше виписався полковник Іван Богун. Красивий, синьоокий герой магнетично притягував до себе. Як воєначальник, і як чоловік.
Кінцевий варіант майбутньої пісні народився не відразу. Було кілька видозмін. Поетеса шліфувала і вдосконалювала кожне слово і кожний наголос.
Композитор Микола Збарацький написав мелодію, яка ідеально лягла на вірш. Проста, оригінальна, відразу запам’ятовувалася.
Легендарний Анатолій Пашкевич, який тоді керував Чернігівським народним хором, запропонував віддати пісню комусь з відомих співачок. Спочатку прозвучало ім’я Ніни Матвієнко. Проте відчули, що краще Раїси Кириченко не знайти.
Надіслали ноти і текст у Полтаву. Співачка готувала прем’єру майже півроку. Авторам навіть видалося, що пісня не припала їй до душі. Прем’єра відбулася в новорічну ніч 1 січня 1992 року на Першому Національному телеканалі. “Це було так красиво і так вражаюче, – свідчить Надія Галковська. – Раїса Кириченко вийшла не лише в національному вбранні, а й в строї української аристократки, полковниці чи навіть гетьманші. До того виконувала побутово-ліричні пісні. “Я козачка твоя” піднесла її на інший щабель, змінила її амплуа, світосприйняття на високо патріотичну образність”.
З того дня настала велика епопея популярності пісні “Я козачка твоя”. Вона увійшла в десятку найкращих ХХ століття.
Струменіє зоря і за обрій упав
Місяць яблуком червонобоким.
Я – козачка твоя, я – дружина твоя,
Пане полковнику мій синьоокий…
“Звучи, рідна мово”
“Я досить довго писав вірш “Звучи, рідна мово”, а композитор Олексій Семенов також довго народжував музику. Писалося складно, – твердить поет-пісняр Андрій Демиденко. – Час від часу ми зустрічалися, він показував якісь шматочки. Народжувалися в нього один чи два рядки мелодії, настільки він прагнув відчути пісню. Коли народилася усім нині знана мелодія, я зрозумів, чому Олексій Юхимович так робив. Він написав безсмертний твір, адже слова надихали його і сиділи в ньому весь цей період. Ось тоді мені зізнався: “Не хочу писати шлягери, хочу писати ось таке!” Вгадали ми з виконавицею. Коли народилася половина пісні, ми з Олексієм Семеновим відчули, що її має співати Раїса Кириченко. І вже для неї писали ці рядки. Раїса Панасівна зуміла своїм голосом додати пісні тих тонів, які зробили твір вічним.
Якось я писав сценарій одного з урядових концертів. Незадовго до нього
Раїса Кириченко повідомила Борисові Шарварку, що має нову пісню і хотіла
би саме її заспівати, а не ту, яку їй пропонував режисер. Той запросив співачку і мене у свій кабінет. Послухали разом. Борис Георгійович виніс вердикт:
“Ставимо “Звучи, рідна мово!”
Якого ж ми будемо племені–роду,
Якщо буде в устах наша мова згасать?..
Чи будемо з вами тоді ми народом,
Як стихне вона в голосах?..
Звучи, рідна мово,
На землі рідній лийся по вінця,
Мово моя українська,
Мово моя материнська!
“Мамина вишня”
1978 року Дмитро Луценко завітав до Черкас. Був прекрасний сонячний день. Поет-пісняр, завжди закоханий у красу цього лебединого міста, довго гуляв вулицями разом з Раїсою Кириченко. В якусь мить Дмитро Омелянович зупинився і запитав: “Раю, а яку пісню ти ще б хотіла заспівати?” “Я відповіла, що співати гарну пісню завжди приємно, а тим більш, як вона написана для мене, – ностальгійно згадувала той день Раїса Панасівна. – Хочеться дуже красивої пісні про маму. І я розповіла йому такий випадок з мого дитинства. У нашому дворі росла велика розлога вишня. Правда, вже тоді вона була старенька, але мене витримувала. Я вилазила на вишню, вмощувалася там, ніби на імпровізованій сцені, грала і співала.
Через якийсь час телефонує Дмитро Омелянович з Києва.
– Добрий вечір, Раєчко, слухай, – і відразу почав читати, я заціплена і до кінця вже плакала, як дитя. Він спитав: “Ну, як?” – я ж не могла зразу відповісти, а згодом, через якусь хвилинку кажу: “Оце воно, в мене аж серце зайшлося!”
– Ну добре, – каже, – музику напише Толя Пашкевич…
Минув деякий час, Анатолій Пашкевич уже працював на Волині, я – в Черкаському хорі. Якось Дмитро Омелянович повідомляє по телефону: “Раю, пісня написана, готова вже”. А тут гастролі, і їдемо в Луцьк. Біжу до Анатолія Пашкевича. Але спізнилась… Пісня була готова, та не для мене… Боляче дуже стало, недобре. Композитор розпорядився по-іншому. Дмитро Омелянович теж переживав. Він присвятив мені вірша про мамину вишню, а “Мамину вишню” співали без мене. Попросив мене поет, щоб я також виконала, і я співала, бо вона мені до серця”.
Прем’єру “Маминої вишні” довірили солісткам Черкаського народного хору Ользі Павловській і Євгенії Крикун на великому концерті за участю найкращих колективів Черкаської області.
Згодом пісня прижилася в репертуарі Раїси Кириченко, на неї зняли прекрасної роботи відеокліп.
Знову наснилось дитинство,
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.
Там за село проводжала
Долю мою молоду…
Щедро мені щебетала
Мамина вишня в саду.
“Коли по радіо оголосили, що потрібні кошти на моє лікування, я собі місця не знаходила, мені було соромно”
“Вважаю, що то людська енергія, любов до пісні, а через неї до мене – мене втримали. Однією ногою була вже на тому світі. Коли б позбулася усього нажитого роками майна, мені б не вистачило навіть на один місяць перебування в Німеччині, – акцентувала співачка. – Допомогли люди, окремі колективи, виконавці. Вдячна колегам-співакам, усім, хто долучився до благодійності. Коли по радіо оголосили, що потрібні кошти на моє лікування, я собі місця не знаходила, мені було соромно. Не хотілося, щоб люди знали, що сама собі не можу дати ради. Хоча було страшно, вже була в такій ситуації, що й не вийдеш з неї. Коли колеги побачили, що згасаю, втрачаю останнє, вдарили у дзвони. І слава Богу, що так сталося. Це все було вчасно.
Хай там як, а найголовніше зробили наші лікарі. На той час не було в Україні необхідних ліків і обладнання, яке б допомогло встановити, що робити зі мною далі. У київському інституті доклали всіх зусиль, але час від часу розводили руками – немає багатьох складників. І що робити? Помирати? Одна з моїх подруг познайомила з німцем-бізнесменом, людиною доброї душі, який працює тут. Він заплатив клініці у Бремені 20 тисяч марок. Коли приїхала туди, все вже було готове. Якби через п’ять хвилин треба було робити операцію, не було б жодних проблем. Навіть приїхав хірург зі Швейцарії.
Обстеження підтвердили, що операцію робити ще не слід. Мене підтримували медикаментозно. Коли повернулася звідти до Києва, чекала ще півтора місяця того щасливого часу. 12 червня 1998 року головний наш трансплантолог Євген Якович Баран усе успішно зробив.
Мене чотири місяці готували до операції. У Німеччині не можна робити операції з пересадки нирки іноземцеві. Мені пропонували прийняти їхнє громадянство, пропонували всі умови. Я ж не погодилася – хотіла додому. Бог наді мною змилосердився – слава Всевишньому, співаю досі. Життя і здоров’я – це найдорожче, що може бути в людини. Коли хворіла, не хотілося ні співати, ні жити, настільки було важко. Коли полегшало, зовсім іншими очима дивлюся на світ. Інколи через свою байдужість ми запізно звертаємося до лікарів. Треба вірити медицині й, якщо закрадаються сумніви, звертатися вчасно. На операцію йшла свідомо, нічого мені не кололи. Єдине — молилася. Набралася оптимізму і трепету радості, що, може, буду ще жити. Дуже багато людей відвідували мене в інституті: і здорові, і каліки на милицях. Молилися наді мною. Відчула впевненість, знала – мушу перемогти. Вірю, що в кожної людини над її долею щось є – Бог чи Всесвітній розум. Не кричу, що вірю, але в душі моїй є завжди місце для Бога.
Постійного щастя немає. Воно може бути якусь мить, один раз за день, за місяць, раз на рік. Для себе знаю: найбільше щастя – жити. Коли тебе чекають – також щастя. Чи буде воно завтра? Треба чекати”.
“Коли приїхала в село, мама ще була жива, але мене вже не впізнала…”
– Раєчко, потерпи, все буде добре, все буде гаразд, тільки наберися терпіння, – зі сльозами на очах згадувала той час Раїса Кириченко. – Ти ще співатимеш, ось побачиш. Не може такого бути, щоб ти більше не співала… тільки потерпи… витерпи все, Раєчко.
І я терпіла. Мамині слова додавали мені сили, а в неї відбирали.
Після найскладнішої операції, коли я вже стояла на краю, думала: “або тут, або там, або жити, або…”. Проте віри не втрачала, закликала в душу всю свою мужність і благала Бога, щоб дав мені можливість побачити маму.
І Бог зглянувся на мою мольбу. І я побачила маму.
І сидить вона поряд, міцно стискаючи мою руку і благає мене набратися терпіння, щоб жити, співати, і я подумки обіцяю мамі, що все робитиму, як вона каже, аби жити, співати, бачити її очі, відчувати тепло її руки…
Мені треба було знову їхати в Київ. Знову була палата в Інституті урології: операція, уколи, ліки, а мама залишилась сама. Сили її вичерпувалися з кожним днем… А може, невідомими каналами вони перетікали в моє тіло, адже щодня по маленькій краплинці сили і надії в мене прибувало, а десь за сотні кілометрів вони надбували у неньки.
Коли приїхала в село, мама ще була жива, але мене вже не впізнала.
Що то була за мука – сидіти поряд з найріднішою людиною і не чути її слів, не бачити усміхнених уст, променистих очей.
На жодне моє слово вона не відгукувалась.
Три дні ми виходжували її, повертали до життя, лише тоді вона заговорила. Ось тоді й почула я від неї слова про терпіння і віру в моє майбутнє, мою пісню.
Але ті слова були останні.
“Роки промчали, як райдужний вітер
І зупинилися біля жоржин”
“Ідучи на останню операцію, артистка попросила: “Якщо трапиться щось лихе, не несіть мене на столичний елітний цвинтар, а поховайте в рідному селі біля могили моєї мами”. Цей заповіт було виконано, – резюмує Вадим Крищенко. – Життєвий шлях берегині української пісні Раїси Кириченко був нелегкий, а іноді просто трагічний: важка хвороба, кілька надзвичайно складних операцій. Може, не всі знають, що останні роки вона жила з однією донорською ниркою.
Бог подарував їй після хвороби та операцій іще сім років життя та творчості. Я був серед тих, хто просто вмовив Раїсу Панасівну знову вийти на сцену. Вона трохи боялася, погано слухали ноги. І все ж… Коли вперше після перерви Раїса Кириченко з’явилася на сцені палацу “Україна”, люди встали і довго аплодували улюбленій співачці.
Особливо любили і шанували Раїсу Панасівну сільські слухачі й глядачі. Пригадую концерт, який вона провела у рідному селі: люди заповнили не лише залу сільського клубу і фойє, але зібрались і на подвір’ї клубу, і на прилеглих вулицях. З’їхались із багатьох сіл – тільки б почути голос улюбленої співачки.
За любов до себе вона платила теж любов’ю. Саме завдяки її старанням до рідного села проведено газ, побудовано церкву…
Раїса Панасівна та її чоловік Микола Михайлович були дуже хлібосольними людьми. У невеличкій квартирі у Києві завжди було людно: приїжджали земляки з Полтавщини, приходили журналісти, колеги по творчості, іноді навідувалися навіть високопосадовці. Всіх щедро пригощала господиня фірмовою стравою – полтавськими варениками. Не вистачає слів, щоб передати, як уміла їх готувати, як уміла пригощати ними наша Раїса.
Іноді задумуюсь і сягаю висновку: ота ніша, яку займала Раїса Кириченко в нашому мистецтві, поки що не зайнята ніким. Такі митці народжуються, певно, раз на сто років. Треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас вселюдський національний талант із таким голосом, із таким великим серцем, яке випромінює любов до рідної землі, до людей, до України, як це робила Раїса Кириченко.
Щемливо для мене й те, що мої слова з пісні, яку ми написали разом з Леонідом Нечипоруком, вибиті на її могильній плиті – “Роки промчали, як райдужний вітер І зупинилися біля жоржин”.
Усі Кириченки вже у Вічності. Батько – Панас Миколайович Корж (1913-1962), мати – Марія Євдокимівна Коваленко (1914-1998). Брати: Олександр (1935-1957), Євген (1937-1991), Микола (1940-2008), Володимир (1946-2013). Але прізвище роду звучить і буде звучати завжди. З голосу їхньої доньки і сестри, берегині української пісні Раїси Кириченко (1943-2005)…
Висловлюю вдячність за допомогу в написанні цього тексту Вадимові Крищенку і Вікторії Срібній. Фото з архіву музею Раїси Кириченко “Мамина вишня”.
