РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ В ДІАСПОРІ США

Школи українознавства

У другій половині 40-х років XX ст. на звільненій від фашистської окупації території Європи перебували близько 200 тисяч переміщених осіб української національності. Згідно з даними Центрального представництва української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН), тільки в американській окупаційній зоні серед українського загалу було 303 професори, 102 доценти та 75 наукових працівників.

Ще одним важливим чинником, який посприяв бурхливому розвиткові української науки та освіти в еміграції, було те, що серед переміщених осіб перебувала значна частина молоді. Згідно зі статистичними даними ЦПУЕН, у трьох окупаційних зонах були 25654 дітей та молоді української національності віком до 20 років.

Зважаючи на соціальний склад та освітній рівень української еміграції, яка тимчасово перебувала в Західній Європі, стає зрозуміло, чому стан нашої освіти та науки тут був на такому високому рівні. У місцях найбільшого зосередження біженців створювали школи – у французькій, американській та британській зонах було 79 початкових, або так званих народних українських шкіл, що охопили 3226 учнів. Також 25 середніх шкіл, де навчалися 2578 учнів.

Такий стан розвитку освіти в еміграції після завершення Другої світової війни можна назвати своєрідним феноменом, який не мав аналогів в історії української еміграції.

Із таборів для переміщених осіб велика частина українців переїхала до США, де вони зіткнулися з проблемами адаптації. Рідко хто з новоприбулих думав відразу продовжувати освіту. Більшість докладали зусиль, щоб засвоїти англійську мову, необхідну для працевлаштування та забезпечення життєвих потреб. Однак, з огляду на високу національну свідомість, батьки прагнули, щоб їхні діти, пристосовуючись до життя в американському середовищі, не забували української мови, зберігали національну самобутність.

У США перші школи українознавства для дітей почали організовуватися вже у 1949 році. Ініціатором заснування першого такого закладу був Костянтин Кисілевський, який до переселення у США працював директором української школи в таборі для переміщених осіб у Німеччині. У той час, коли більшість наших емігрантів пристосовувались до нових умов життя, К. Кисілевський вже за три тижні організував школу українознавства в Нью-Йорку. Першими її учнями стали члени місцевого осередку українського Пласту. Школа спочатку налічувала всього 18 учнів, яких було розділено на три класи. Навчання проводили тричі на тиждень, по п’ять годин. Чисельність школярів зростала, бо прибували нові емігранти. Протягом 1950-51 навчального року у школі українознавства займалися 94 учні у п’яти класах; навчання проводили 15 вчителів.

У 1949 році школи українознавства були також засновані в Чикаго і Нью-Гейвені. Наступного року число шкіл значно зросло – їх відкрили у Детройті, Клівленді, Денвері. Згодом такі школи організували у Нью-Арку, Балтиморі, Йонкерсі, Філадельфії, Бостоні, Гартфорді, Пассейку. Наприкінці 1952 року у Нью-Йорку та Чикаго діяли по дві школи українознавства.

Українські ентузіасти з гуртка дітей, без будь-яких для цього засобів чи допомоги, створювали установи, в яких виховували покоління свідомих патріотів України. Батьківщини, якої вони вже не пригадували у своїх дитячих спогадах, але любов до неї прищеплювалася їм назавжди.

Організація шкіл у Чикаго, де навчалася найбільша кількість українських школярів, пройшла непростий шлях. Про перші кроки школи українознавства, заснованої при катедрі св. Володимира у 1949 році, О. Коновал зазначав: “На початку школа мала 9-ро дітей, згодом – 12… Не мали жодного бюджету. Перші книжечки, крейду, тощо купував сам учитель”.

Школу українознавства при катедрі св. Миколая у Чикаго заснувало “Товариство опіки над молоддю”, яке восени 1950 року організувало для українських дітей “Клуб молоді”, що став місцем зустрічей та розваг. Однак, старше покоління бажало, щоб діти не тільки могли спілкуватися зі своїми ровесниками рідною мовою, але й вивчали українську мову, історію, культуру та виховувались, як патріоти своєї вітчизни. Так, за ініціативою батьків було організовано школу українознавства, в якій спочатку навчалися 13 дітей.

Труднощі в організації навчального процесу школи долали завдяки благодійності та самовідданості чиказьких українців. Спочатку навчалися в тісних приміщеннях клубів за більярдовими столами, щоправда, безкоштовно. Треба було думати про оформлення курсів на шкільний лад і про відповідні шкільні приміщення. Ініціативу у цій справі перебрало на себе товариство вчителів “Учительська Громада”. Восени 1951 року Управа товариства організувала курси українознавства при парафіяльній школі св. Миколая, а на управителя запросила професора О. Левицького. Отець-парох ігумен В. Гавліч надав курсам безоплатне приміщення (три зали кожної суботи) та подбав про безкоштовні шкільні підручники. Вчителі за прочитані лекції отримували винагороду. Завдяки цій шляхетній допомозі курси зміцнювали й розширювали навчальну базу.

У 1952 році в школі українознавства у Чикаго навчалися вже 170 українських дітей. Розпочалося будівництво окремого приміщення для школи, яке завершили у березні 1953 року. Оскільки школа українознавства існувала при греко-католицькій парафії св. Миколая, важливим напрямом її діяльності було релігійне виховання. Адже українська греко-католицька церква в Америці мала за мету дати дітям українських батьків національне виховання.

Ще одним виховним завданням було виявлення місця українця в американському суспільстві. У дітей виховували розуміння того, що їм потрібно любити свою нову батьківщину, яка прийняла їх, але при цьому не забувати землі своїх батьків. Українські педагоги вважали, що ці дві речі цілком можна поєднати. Українська освіта, вважали вони, може бути вагомим внеском в американську культуру.

У березні 1953 року було засновано Вчительську Раду, для об’єднання та керівництва існуючими у США загальноосвітніми українськими школами, а також створення єдиної шкільної програми. Першим президентом цієї Ради став Е. Царський. Вчительська Рада існувала як відділ при Українському конгресовому комітеті, який розробляв навчальні курси, а також встановлював правила щодо діяльності шкіл українознавства.

Вчительська рада також займалася видавництвом підручників для шкіл та розробкою навчальних планів для вчителів. Вона ставила перед школами українознавства завдання – не обмежуватися лише навчанням дітей читати і писати українською мовою, а також виховання дитини – патріота України. Виховними засобами мало стати вивчення української літератури, історії, культури, організація виступів дітвори з нагоди шкільних і національних свят – таких, як Листопадові роковини, Шевченківські свята та інші заходи й виховні моменти, що зворушують юну душу та плекають у ній пошану й любов до своєї нації.

За чотири роки існування Вчительська рада видала два підручники для шкіл: “Рідне слово” – підручник з українознавства, написаний професором К. Кисілевським, та “Українську мову” Б. Романенчука.

На початку діяльності шкіл українознавства навчальний процес нагадував радше атмосферу приватного виховання. Школи влаштовували у приміщеннях українських установ та організацій, бо власних приміщень через відсутність коштів не мали. Однак, навчання в школах вели справжні фахівці своєї справи, адже більшість учителів мали педагогічну освіту європейського рівня та чималий досвід роботи на педагогічній ниві. Праця вчителів у школах українознавства потребувала повної віддачі та ентузіазму, проте, за свою роботу вчителі отримували мінімальну зарплатню, а часто працювали і без оплати.

Навчання у школах українознавства тривало вісім років. Перші чотири роки початкового навчання учні вивчали українську мову і літературу, пізніше у середніх класах до цих предметів додавали історію України, географію та українську культуру.

У середині 50-х років у школах українознавства введено випускні іспити (“матура”). Учень школи українознавства на завершення свого навчання повинен був скласти два іспити: з української мови та історію України або культуру України, за вибором. Іспити складалися із двох частин – письмової та усної. Усний екзамен передбачав відповідь студента з таких дисциплін як українська мова, література, історія, культура і географія. Екзаменаційна комісія складалася з вчителів школи, а також інспекторів, яких забезпечувала Вчительська рада.

У 60-х роках минулого століття система освіти в школах українознавства набула більш стабільного характеру. Чимало шкіл, завдяки намаганням українських громад, отримали власні приміщення. Найбільш чисельна школа українознавства в Чикаго у 1969 році мала 740 учнів, а подібний заклад у Детройті налічував 405 вихованців. Загалом школи українознавства в США відвідували 10 тисяч учнів. У 450 класах 76 шкіл навчання вели 400 учителів. Чотири школи мали власні приміщення.

Наприкінці 80-х років українці серед інших національностей США посіли одне з перших місць у країні за відсотком тих, хто здобув вищу освіту. Вони гідно репрезентували свій народ перед багатонаціональним американським суспільством.