Діаспора США попрощалась з союзянкою, багаторічною діячкою УКК, благодійницею Любою Шереметою.
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру.
Спочатку – втекти від комуністів, потім – зберегти свої мову й культуру на чужині, пізніше – жити й будувати тут острівець України. Таким було завдання українців, що з різних причин були змушені покидати свою землю. У далекі незвідані краї вони їхали з Богом у серці, Кобзарем та вишиваним рушником. Після важкої виснажливої праці будували церкви, відновлювали “Просвіту”, створювали хори, драматичні гуртки, танцювальні колективи… Так вони готували духовний ґрунт для своїх дітей й онуків, свято плекаючи наші національні обереги для вільної Української держави, в яку твердо вірили.
Ця непохитна віра допомогла їм збудувати міцну діаспору.
Сьогодні моя розповідь – про одну з її найкращих дочок в Сполучених Штатах, довголітню парафіянку УГКЦ святих Володимира і Ольги, пані Любу Шеремету. Яку рідні лагідно називали “Буня”.
“Хто любить, той живе” – ця фраза глави УГКЦ Блаженнішого Святослава була дороговказом пані Любі. Цієї весни, під час Великодніх свят, прийшла сумна вістка: 15 квітня 2020 року, на 102-му році життя відійшла у Вічність світлої пам’яті Любомира Шеремета, моя дорога землячка, яка надзвичайно любила Україну, Бога і церкву. І Господь дарував їй довгу життєву дорогу!
Це була насправді Людина з великої літери. Скромна, мужня і відважна бойківчанка! “Мені в житті даровано Богом ласку – жити довго”, – згадувала пані Люба, коли я часто відвідувала її дім понад чверть століття. Хотіла прожити до 100 років, і Бог вислухав її, бо залишила по собі багато добрих справ, вміла порадити, навчити і допомогти. Як землячка і дуже близька приятелька, я мала можливість часто спілкуватися з нею й слухати настанови на будь-яку тему. Пані Любомира, для мене – як друга мама, любила молодь, була завжди усміхненою та привітною. Мала добру волю і, коли бачила сум на моєму обличчі, часто говорила: “Не сумуй, не плач, то нічого не дасть. Будь сильною”.
На її життєвому шляху були дуже нелегкі часи, які вміла гідно витримати, пережити і загартуватися.
Люба Вільчанська народилася 4 жовтня 1918 року в родині священика Михайла Вільчанського та Теодозії Яремкевич. Її життєва дорога почалася в Карпатському селі Жукотин поблизу витоків річки Дністер, що на Турківщині (Львівська обл.). В Жукотині, де батько служив парохом, в родинному домі Любі та її трьом братам змалку прищеплювали патріотизм і любов до неньки України, класиків української літератури та музики. Закінчила гімназію у Перемишлі, після чого подалась на навчання до Львова, бо обрала благородну професію – вчителя. Друга світова війна зруйнувала усі плани й розлучила з коханим хлопцем, Орестом Шереметою. Як вчителя й дочку греко-католицького священика її переслідували енкаведисти. Тому Люба була вимушена залишити батьків, родину й рідну землю, яку палко любила все своє життя.
Багато переживань не зламали сильну волю Любомири. Життєва дорога вела через Польщу, Німеччину, Італію, Аргентину й, врешті, допровадила до Чикаго, штат Іллінойс, США. Коханого Ореста доля закинула в італійські табори. Господь подарував їм можливість зустрітися – в 1945 році вони одружилися, у них народилися троє синів: Олег, Адріян та Марко. Передчасна смерть 13-річного Олега у 1960 році стала невимовною втратою для Люби та її родини.
Пані Любомира Шеремета завжди знаходила час для громадської праці. Багато років працювала вчителем у Рідній школі, передавала молодому поколінню знання про Україну. Сьогодні її з вдячністю згадують багаточисельні учні, які вже самі стали батьками.
Активно працювала у Союзі Українок Америки, очолювала 22 відділ, 50 років належала до Українського Конгресового Комітету – неприбуткової організації, яка репрезентує українську громаду Сполучених Штатів Америки, є членом Світового конґресу українців – та до Товариства Української мови.
Багато років працювала в сестринстві при парафії святих Володимира і Ольги, співала в церковному хорі, підтримувала і була волонтеркою Українського національного музею.
Палко любила українську культуру, чудово вишивала, відвідувала мистецькі виставки в українській діаспорі Чикаго. Навіть, коли вона була в 95-річночному віці, ми разом приходили на концерти до Інституту Сучасного Мистецтва. Була надзвичайно працьовитою і відповідальною, своєю благодійністю та жертовністю завжди подавала нам приклад! Сьогодні згадуюється сирота з Івано-Франківська, Катруся Лиса, якій пані Люба оплачувала навчання на фармацевтичному факультеті медичного університету. Дівчина відмінно закінчила університет і тепер працює фармацевтом. Також пані Люба фінансово підтримувала студентів Києво-Могилянської академії.
У 1982 році після тривалої хвороби нирок відійшов у Вічність чоловік Люби, Орест Шеремета. А через роки життя благословило її трьома онуками – Григорієм, Лесею та Даніелою. Пані Любомира усім серцем любила своїх дітей, родину та рідну землю, мріяла про волю для України. І коли в 1991 країна здобула незалежність, вона, після довгої розлуки, разом з сином Адріяном відвідала могили рідних, Карпати, Львів, була в Києві і Зарваниці. У 95-річному віці пані Люба востаннє побувала на батьківщині разом з Адріяном та онуками.
Шляхетність і благородство прикрашають життєвий шлях довголітньої парафіянки церкви святих Володимира і Ольги пані Люби Шеремети та залишають для прийдешніх поколінь приклад доброї християнки і щирої патріотки!
Догоряють поминальні свічі,
Та не вигоряє в серці жаль.
Стишуються і печаль, і відчай,
І пливуть світами у далеку даль.
А з далекого-далека в душу світять
Зорі-очі тих, кого із нами вже немає.
Світла пам’ять дорогій пані Любі Шереметі.
Христос Воскрес!
Після відходу у Вічність пані Люби її родина повідомила про цю сумну звістку громаду, рідних та друзів:
On Wednesday night, April 15, 2020 the beloved Lubomyra, also known as “Luba” and “Bunia,” passed away at the tender age of 101. She was one of the kindest, loving, and most giving people. Luba was genuinely a good person, always putting others before herself. Just to give an example, she once took a loan from the bank to donate money to an orphanage. She loved children, animals, nature, and life. She saw beauty everywhere she looked, beginning from the little four leaf clovers she frequently found to the panoramic views of the mountains.
Luba was born in Zhukotyn, a small village in western Ukraine, on October 4, 1918. She married Orest Sheremeta in 1945 and years later was blessed with 3 sons, Oleh, Adrian, and Marko. Luba endured 101 years of both hardship and good fortune. During WWII, she traveled throughout Europe fleeing Communists, emigrated to Buenos Aires, Argentina, and ultimately settled in Chicago, IL. Luba was actively involved in Ukrainian community in Chicago and was a devout Eastern Right Catholic. Tragedy struck in 1960 with the untimely death of her son Oleh at age 13, which affected Luba and her family for many years. Yet, Luba persevered, even after the loss of her husband to kidney cancer in 1982. Years later, Luba was blessed with 3 grandchildren, Gregory, Lesia, and Danielle, who became a big component to her later years of life.
Luba was born during the 1918 Spanish flu pandemic and passed away during the 2020 COVID-19 pandemic. Throughout her life, Luba was surrounded by family and friends. She captured the hearts of those around her and was an inspiration to all who knew her. Luba is loved and missed by her adoring family and friends.
Український конгресовий комітет Америки (УККА), відділ Іллінойс, також повідомив про смерть Любомири Шеремети, яка понад півстоліття працювала для розвитку УККА.
“Зі смутком повідомляємо, що в цей Великодній тиждень на 102-му році життя відійшла у вічність пані Любомира Шеремета. Широко відома в громаді діаспори своїми альтруїзмом, виховною та культурно-освітницькою діяльністю, пані Люба доклала понад 50 років своєї невтомної праці для встановлення і розвитку Украінського конгресового комітету Америки, за що ми невимовно вдячні! Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким і просимо всіх про молитву за упокій і Царство Небесне для її світлої душі”, – йдеться у повідомленні.
Часто, потрапивши в чужу країну, заробляючи “на хліб і дах над головою”, ми не зауважуємо унікальних людей, які живуть поряд з нами. Але це Чикаго! Саме тут творили історію різні хвилі української діаспори, будували церкви, організовували українські школи, писали й видавали історичні книжки, організовували мітинги й антисовіцькі виступи.
Саме тут ще на початку 20 століття були засновано чисельні товариства, організації, хори та фінансові спілки, організовано збір коштів на український павільйон на Всесвітній виставці у 1933 році. Нова повоєнна еміграція розбудувала мережу політичних, суспільних, культурних і професійних організацій, яких на 1980 рік було близько 120.
З величезною любов’ю до рідної землі, яка усі ці роки прагнула волі.
Її ім’я – Україна.
Щиро дякуємо таким патріотам та діаспорянам, як пані Любомира Шеремета, за їхній внесок в розбудову діаспори.
Вічная пам’ять!
