Олексій Лях-Породько
XXV зимові Олімпійські ігри відбулися у лютому цього року в Італії. Міста Мілан та Кортіна-д’Ампеццо гостинно приймали учасників, глядачів, туристів й всіх, хто цікавиться спортом. Досвід проведення глобальних олімпійських змагань серед зимових видів спорту є у міста Кортіна-д’Ампеццо. 1956 року тут відбулись VII зимові Олімпійські ігри. Журналіст “Українського спорту” Б. Зарицький так писав про 1956 рік: “Хоч до відкриття VII Зимових Олімпійських Ігор багато ще часу – проте тут, у Кортіна-д’Ампеццо, відчувається вже олімпійська гарячка. На вулицях невеличкого, шеститисячного альпійського містечка, вже тепер багато різноманітно зодягнених чужинців, що відвідують готелі й пансіони у пошуках вільних кімнат. Ніхто із них не звертає й уваги на красу довколишніх гірських шпилів Доломітів, що бачили вже не раз в долині Ампеццо світочів зимових спортів. Тут відбуваються лещетарські змагання від 1897 pоку!”.
Українські спортсмени брали участь у XXV зимових Олімпійських іграх. Це вчергове демонструє нашу незламність, особливо у часі повномасштабної війни. Це приклад хоробрості, сили, витримки, унікальності й українського феномену мужності у найважчі моменти життя.
Традиційно українська олімпійська родина згадуватиме виступи наших спортсменів 1994 року у Ліллегаммері (Норвегія). З гордістю ми вчергове зазначатимемо про фантастичні виступи українців й здобуті олімпійські нагороди Валентини Цербе (бронза, біатлон) та Оксани Баюл (золото, фігурне катання на ковзанах). Це направду приголомшливий виступ на XVII зимових Олімпійських іграх, де здіймався український національний стяг та звучав наш славень. Гарячі голови, не свідомо, та пропагандисти, свідомо, будуть стверджувати про те, що це перші українські олімпійські нагороди. Водночас їх варто виправити. Дійсно у часі відновлення Незалежності України це був перший виступ національної команди. Але ж були ще нагороди 1992 року. Ба більше, були нагороди ще й раніше. І тут фанати радянської олімпійської спадщини будуть стверджувати, що саме з 1952 року олімпійський рух зародився в Україні. До речі з прикрістю маю зазначити, що на офіційному сайті Національного олімпійського комітету України саме так і написано!!! І це при тому, що традиції олімпійського руху в Україні сягають сивої давнини, ще до нашої ери!!!
Щодо сучасного олімпійського руху тут у них також немає “козирних карт”, бо українці брали участь у зимових Олімпійських іграх ще з 1924 року. Вони звісно презентували інші країни (США, Канада, Румунія, Польща), але змагалися спортсмени, українці з походження.
Мій список (долучаю наприкінці статті) не є цілісним, бо дослідження щодо ідентифікації спортсменів з українським корінням ще тривають. Також у цьому переліку не буде спортсменів, які змушені були виступати у збірній срср у час окупації України. Отже, мій список буде стосуватись спортсменів, які мають українське коріння і про них в українській олімпійській історіографії воліють не згадувати або не помічати їх. Прикро, але це реалії сьогоднішньої олімпійської історичної парадигми України.
Історії окремих олімпійців цікаві, унікальні та фантастичні. Наприклад, про участь українських спортсменів в IV зимових Олімпійських іграх (Гарміш-Партенкірхен, Німеччина) часопис “Діло” повідомляв: “Крім проф. Івана Боберського, який приїхав до Гарміш-Партенкірхену з Югославії (де тепер живе постійно) і якого цікавий репортаж читачі “Діла” мали нагоду прочитати в ч. 28 з 6 ц. м., прибув на Зимову Олімпіяду також український мистець-лижвар з Чернівців Роман Турушанко. З Гарміш-Партенкірхену надіслав він одному своєму товаришеві картку такого змісту: “Я добре сюди приїхав, усе в найліпшому порядку. Тут чудово. Шкода, що замало снігу і що тепло, бо все було б краще. Я сьогодні вже бігав на леді. Дістав я також карту вільного вступу на всі урядження. Порядок у Німеччині подиву гідний”.
Німецька преса досить прихильно відгукнулася про виступ Романа Турушанка. В Олімпійському ілюстрованому додатку до часопису “Гамбургер Фремденблят” від 08 лютого 1936 р. поряд з фото з відомими мистцями з фігурного катання на ковзанах є світлина українця Романа Турушанка з таким текстом: “Роман Турушанко з Румунії виявив у тренінгу повне темпераменту совгарське мистецтво. У самім конкурсі штучної їзди добув Турушанко ноту 337,8 і суму місць 128; він опинився на 19-ому місці (на всіх 25 змагунів), залишивши за собою японців, американця, чеха й інших”.
Роман Турушанко потрапив до національної олімпійської збірної Румунії не випадково, а всупереч логіці державної політики щодо українців Буковини. У 1935 р. часопис “Діло” повідомляв, що у міжнародних лижварських змаганнях (Прага, Чехословаччина – 23-24 лютого) брав участь, уперше у своїй кар’єрі, Роман Турушанко. Чеська преса відзначила високий рівень підготовки (техніка, рухи, красота та елегантність бігу) українця та його спортивний настрій (сміливість, жага до перемоги). Завдяки цьому Роман Турушанко здобув третє місце. Цікавим є той факт, що напередодні змагань у Празі Роман Турушанко брав участь у змаганнях у Румунії, де мав усі підстави для того, щоб здобути першу нагороду. Однак з мотивів національних – він свідомий українець – посів друге місце. Перше було визначене Горошу, який у змаганнях у Празі посів лише шосте місце. “Діло” підсумовує це так: “Таким чином Турушанко на міжнародних змаганнях дістав повну сатисфакцію за заподіяну йому кривду в Румунії”.
Ось такі перешкоди долали українські спортсмени, щоб дістатись Олімпійських ігор. І хоча вони презентували інші держави, ніколи не забували про своє українське коріння.
Напередодні зимових Олімпійських ігор 1960 року (Скво-Веллі, США) Наталія Каменецька писала у статті “Олімпіяда в Каліфорнії” для часопису “Свобода” (США): “За кілька тижнів відбудуться в Каліфорнії в Скво Веллі Восьмі Зимові Олімпійські Ігрща. Терен, в якому виступлять понад 800 змагунів із 34 країн – це величезний природний амфітеатр, розташований у серці Сієрри Невади. Донедавна була це лише високогірна полонина, яку протягом кількох років коштом 20 мільйонів долярів перетворено на місто з усім потрібним урядженням. Для змагунів відведено 6000 акрів простору, з чого 1000 акрів залишається як сталий терен для зимового спорту”.
Едвард Жарський про підготовку до змагань писав: “Олімпійська гарячка доходить поволі своїх вершин. Проте, в порівнянні до європейських країв, де вже протягом місяців хвилюються долею своїх репрезентантів, тут, у ЗДА, рідко хто забирав слово в таких важливих справах на сторінках спортової преси: бокс, баскетбол, гокей – справи важливіші, від якихось там олімпійських ігрищ. Щойно кілька днів вміщує преса звідомлення про підготовку до ігрищ у Скво Веллі, де вже цього четверга, 18-го лютого, почнуться олімпійські церемонії, пов’язані з їх відкриттям”.
Серед олімпійців цьогорічних змагань, які мали українське коріння, була Джуан-Марі Омелянчук зі США у збірній з ковзанярського спорту. До речі вона також змагалася 1968 року (Гренобль, Франція) і 1972 року (Саппоро, Японія) та Юрій Самоленко з Канади, який у збірній з гокею виборов срібло. В українській діаспорній журналістиці є інформація, що ще один олімпієць українського походження брав участь у змаганнях з гокею у збірній США. Йдеться про І. Мусійчук. Але у складі команди такого прізвища немає. Наближено схожим видається – John Mayasich. Але про нього пишуть, що він має хорватське коріння. Цікаво було б дізнатися більше про І. Мусійчука у золотому складі збірної США. Адже це була б і українська нагорода, чи не так?
Цікавинкою у 1968 році став приїзд українця зі США на зимові Олімпійські ігри до міста Гренобль (Франція). Однак, мова не йдеться про участь у змаганнях, а радше про візит. Отже, молодий український інженер із Балтимора Олег Булавка поїхав до Європи в гори Швейцарії та Франції, щоб відпочити, побачити гарну природу, позмагатись. У цей час відбувались олімпійські змагання. Він звісно виявив бажання бути свідком цих унікальних спортивних акцій на олімпійських аренах. Олег відвідав кілька з них, перебуваючи декілька днів у Греноблі. Припускаю, він міг бачити та вболівати за Джуан-Марі Омеленчук, яка презентувала збірну США з ковзанярського спорту. Можливо, Олег був знайомий з чоловіком Джуан-Марі, Джорджем Омеленчуком, який, до речі, теж був інженером й виготовив для дружини велосипед. На цьому велосипеді вона декілька разів перемагала на національному рівні.
Власними спогадами про зимові Олімпійські ігри 1988 року поділився Ед Лукович. Він є відомим спортсменом Канади з керлінгу. Цього року змагання відбувались у місті Калгарі (Канада), тобто на Батьківщині Еда Луковича, і він мав шалену підтримку співвітчизників. Його виступ увінчався бронзовим успіхом. І Ед розповів про це: “Для мене це було надзвичайною подією. Як я був молодший і грав у різних змаганнях, то ніколи не думав, що буду брати участь в Олімпійських іграх. Я мав досвід виступу на світовому рівні, національному, але це було дуже надзвичайним моментом. Бо це ще й були перші мої олімпійські змагання. Більше того, ці змагання відбувались у Калгарі, у місті, де я жив. Для мене було надзвичайним ходити містом, виступати на арені, спілкуватись зі спортсменами, брати участь у параді відкриття Ігор. Я можу впевнено сказати, що ніколи не забуду ті моменти мого життя… Ми виграли бронзові медалі. Ми виграли перші змагання, а потім у плей-офф ми зустрілись із командою з Норвегії. Нам була знайома ця команда. Адже до цього ми з ними вже багато разів змагалися і перемагали їх. Але цього разу вони нас якимсь чином перемогли. Отже, після програшу ми змагалися за бронзу. Змагатися за бронзу було досить прикро. Бо всі думали, що ми здобудемо перемогу. І ми так вважали. Але конкуренти були надто сильними та на високому рівні. Водночас я хочу сказати, що бронзова медаль також є великою честю. А коли я дивлюся на медаль, то сонячні проміння, які потрапляють на неї, перетворюють її наче на золоту. Виграти бронзову медаль на зимових Олімпійських іграх вже є величезною честю для кожного спортовця”.
Серед олімпійців-достойників яскраво й потужно вирізняється Лукас Маковський. Легендарний канадський спортсмен з ковзанярського спорту, який виборов золоту нагороду у 2010 році, коли змагання відбувались у Ванкувері (Канада).
Лукас зберігає приємні та теплі спогади про участь у зимових Олімпійських іграх 2010 року. Зокрема, він говорив: “Здобути золоту медаль у Канаді, у себе на Батьківщині, де я народився, це було фантастично та важливо для мене. Щоб здобути золоту медаль, я тяжко працював, а всі навколо дуже раділи цій перемозі. Ця перемога була присвячена всім, хто мене підтримував, допомагав, вболівав. Золота медаль – це результат кропіткої праці багатьох людей. Завдяки їм я здобув цю визначальну перемогу. Після перемоги я отримав чисельні вітання від родини, друзів, знайомих. Навіть моя родина отримувала повідомлення з вітанням. Це було дуже круто та приємно”. Зазначу, що Лукас брав участь і у наступних зимових Олімпійських іграх 2014 року.
Окрім спортивних успіхів Лукас має свідому патріотичну позицію щодо свого українського коріння. Він завжди пам’ятає, що він українець й тому надзвичайно активний у житті української громади в Канаді. Водночас Лукас має непохитну позицію щодо українського олімпійського руху. За це він отримав від Національного олімпійського комітету почесну відзнаку “За внесок в олімпійський рух”.
Щодо нагород від Конгресу Українців Канади та Національного олімпійського комітету України Лукас говорив: “Ось фотографії медалі Шевченка, яку мені вручив у 2019 році президент КУК Пол Ґрод, а також почесної медалі від НОК України, яку вручили одночасно. Ці визнання дуже важливі для мене, враховуючи моє виховання та зв’язок з українською громадою… Це був дуже гордий момент отримати її від Конгресу Українців Канади. Я також отримав почесну медаль від Українського олімпійського комітету за мої досягнення у 2010 році, що також було дуже особливим для мене”.
Рената Роман, Голова Комісії Спорту Світового Конгресу Українців, згадувала про Лукаса: “В Оттаві він 2019 тут дістав “Шевченківську Нагороду” за працю в українській та канадській громаді. Нагорода назначена Конгресом Українців Канади. Конгрес Українців Канади – найбільша українська організація в Канаді, що репрезентує всі організації і працює з урядом Канади”.
Отже, нам є ким і чим пишатися! Мудреці говорять: “Хто історію знає, той перемогу здобуває!”
Таким чином, виступи українських спортсменів у зимових Олімпійських іграх 2026 року – це наша з вами перемога. Водночас у складах різних збірних є олімпійці, які мають українське коріння. Про них ми не маємо права забувати!
Мабуть, вперше публікуємо такий перелік спортсменів олімпійців, які мають українське походження. Ось вони, олімпійці з українським корінням:
– Василь (Валентин) Білас (США, ковзанярський спорт, 1924 Шамоні, Франція; 1928 Санкт-Моріц, Швейцарія; 1932 Лейк-Плесід, США).
– Роман Турушанко (Румунія, фігурне катання на ковзанах, 1936 Гарміш-Партенкірхен, Німеччина).
– Йосип Чарнота (США, хокей, 1952 Осло, Норвегія, срібло).
– Юрій Самоленко (Канада, хокей, 1960 Скво-Веллі, США, срібло).
– Джуан-Марі Омеленчук (США, ковзанярський спорт, 1960 Скво-Веллі, США; 1968 Гренобль, Франція; 1972 Саппоро, Японія).
– Том Юрковіч (США, хокей, 1964 Інсбрук, Австрія).
– Стів Подборський (Канада, гірськолижний спорт, 1980 Лейк-Плесід, США; 1984 Сараєво, Югославія).
– Володимир Данко (США, санний спорт, 1980 Лейк-Плесід, США).
– Браян Станкевич (Австрія, хокей, 1984 Сараєво, Югославія; 1988 Калгарі, Канада; 1994 Ліллегаммер, Норвегія).
– Джеймс Патрік (Канада, хокей, 1984 Сараєво, Югославія).
– Роберт Мак (Австрія, хокей, 1988 Калгарі, Канада).
– Ед Лукович (Канада, керлінг, 1988 Калгарі, Канада, бронза).
– Кен Яремчук (Канада, гокей, 1988 Калгарі, Канада).
– Дан Петрук (Канада, керлінг, 1992 Альбервіль, Франція).
– Юліус Овчар (Канада, керлінг, 1992 Альбервіль, Франція).
– Анна Кінді (Канада, гірськолижний спорт, 1992 Альбервіль, Франція).
– Ден Ратушний (Канада, хокей, 1992 Альбервіль, Франція, срібло).
– Михайло Сліпчук (Канада, фігурне катання на ковзанах, 1992 Альбервіль, Франція).
– Тодд Глушко (Канада, хокей, 1994 Ліллегаммер, Норвегія, срібло).
– Вейн Грецькі (Канада, хокей, 1998 Нагано, Японія).
– Петер Бондра (Словаччина, хокей, 1998 Нагано, Японія; 2006 Турин, Італія).
– Джуді Дідук (Канада, хокей, 1998 Нагано, Японія, срібло).
– Майк Михальчук (Канада, сноуборд, 1998 Нагано, Японія; 2002 Солт-Лейк-Сіті, США).
– Гейлі Вікенгайзер (Канада, хокей, 1998 Нагано, Японія, срібло; 2002 Солт-Лейк-Сіті, США, золото; 2006 Турин, Італія, золото; 2010 Ванкувер, Канада, золото; 2014 Сочі, росія, золото).
– Дон Валчук (Канада, керлінг, 2002 Солт-Лейк-Сіті, США, срібло).
– Таммі Шевчук (Канада, хокей, 2002 Солт-Лейк-Сіті, США, золото).
– Саша Коен (США, фігурне катання на ковзанах, 2006 Турин, Італія, срібло).
– Лукас Маковський (Канада, ковзанярський спорт, 2010 Ванкувер, Канада, золото; 2014 Сочі, росія).
– Альона Савченко (Німеччина, фігурне катання на ковзанах, 2010 Ванкувер, Канада, бронза; 2014 Сочі, росія, бронза; 2018 Пхьончхан, Південна Корея, золото).
– Лариса Юрків (Канада, гірськолижний спорт, 2014 Сочі, росія).
