Війна, безумовно, змінює нас, наше ставлення до власного «Я», до системи цінностей, усвідомлення естетики. Остання, до слова, полягає не в трендах-одноденках, котрі нам намагалися нав’язати, а у діаметрально іншому: в споконвічних традиціях, що нагадують кремезне коріння дуба із розлогою тінистою кроною. У лейтмотивах вишиванок, напівпрозорому звучанні ґерданів, багатошаровості образів із кептарями, яблуневому рум’янці світанку.
Як закладають підвалини безпрецедентно високого естетичного світогляду й навчають нове покоління професіоналів української індустрії краси – розкажуть викладачі Міжрегіонального центру професійно-технічної освіти, художнього моделювання і дизайну. Позаяк вимкнення електроенергії, гул генераторів, притлумлена тривожність не зупиняють їх у своїй місії: привнести самобутню красу й розкіш, якою так потребує наше сьогодення. У всіх виявах: стрижках, зачісках, макіяжах тощо. Сьогодення, зіткане зі сліз і втрат з одного боку, а з іншого – хоробрості, надій, остаточної віри у перемогу України над ницим ворогом. А ця велика перемога, як вітражі Домініканського собору, зіткана із особистих перемог кожного з нас: у навчанні, саморозвитку, бізнес-проєктах, мистецтві.
– Як змінився процес навчання опісля минулорічного 24 лютого? Що допомогло вийти зі стану невагомості й ділитися знаннями зі студентами?
-Із моменту повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, ми перейшли на дистанційну форму навчання. Проводили ZOOM-заняття, різноманітні онлайн-конференції, надсилали студентам посилання на джерела інформаційного збагачення. За допомогою цього всього арсеналу нам вдавалося активно комунікувати із учнями, підтримувати із ними діалог у площині засвоєння нових як теоретичних, так і практичних знань і навиків, – розповіла директорка Наталія Оверко.
– Чи втілювали ви волонтерські ініціативи, проєкти? Наприклад, плетіння сіток, благодійні покази, фотовиставки тощо. Чи, можливо, плануєте це реалізувати надалі?
-Із 24 лютого наш заклад став одним із перших, де приймали велику кількість внутрішньо-переміщених осіб, оскільки наша локація знаходиться неподалік від львівського залізничного вокзалу. Так майже 1 300 осіб транзитом проживали у гуртожитку, де ми всіма силами забезпечували належні умови проживання і допомагали з усіма аспектами: зокрема, харчуванням. Паралельно, ми плели сітки: їх кількість перевищує тридцять. Цікавим є той факт, що нам вдалося першими сплести найбільшу за площею сітку, яку відправили на передову. Окрім цього: готували вареники, перекладені смальцем; відшивали аптечки: впродовж чотирьох місяців спільними зусиллями вдалося відшити 2 700 штук, – зауважила пані Наталія.
– Як вам вдалося швидко згуртувати людей, збудувати поміж спеціалістами різних профілів та учнями мости єдності, всеохопного взаєморозуміння?
-До цієї діяльності були залучені всі: не лише учні й майстри із виробничого навчання, а й викладачі. Одним словом, всі хто колись сидів за швейною машинкою пригадав свої навики й доєднався до процесу. Ця згуртованість допомагала досягати високих результатів, відчувати кожному його приналежність до перемоги України шляхом безпосередньо особистих вкладів. Поки триває війна, ми відчуваємо своїм обов’язком впровадження волонтерських ініціатив та системність у цій роботі. Та й на емоційному рівні неприпустимо залишатися осторонь. Цей рік для мене, як для керівника, по-іншому розкрив колектив і кожну особистість зокрема. Я усвідомила, що маю тут колосальну підтримку, а це дозволяє невпинно працювати далі попри труднощі. Зібратися, рухатися й не стресувати. То ж я відчуваю вдячність своїм людям і вона окриляє та наснажує, – зауважила Наталія Ярославівна
– Як впоратися зі стресом, коли від тебе залежить колектив і учні?
У цей складний час, ми намагаємося вчити дітей, із ентузіазмом передавати свій багаторічний досвід, продовжуємо приймати участь у чисельних онлайн-конкурсах. Раніше нам вдавалося мандрувати всієї Україною із учнями, а зараз ці заходи перейшли в онлайн-режим. Та все одно це дозволяє тримати тонус, йти до цілей, перемагати й формувати лідерські якості, креативити. Перукарі, як на мене, це трохи секта: вони всі такі креативні, легкі у спілкуванні. А мої управлінські якості допомагають діяти зібрано навіть у стресових ситуаціях. Наприклад, ми збираємось перукарською кафедрою, проводимо розмови за горнятком кави й шукаємо конструктивні рішення як справлятися із тією чи іншою ситуацією. Комунікації – наше все, – зазначила керівниця перукарської кафедри Ірина Нога.
– Серед колективу закладу є майстриня виробничого навчання, яка вже 46 рік поспіль передає знання учням. Ми вирішили поцікавитись у неї як це: навчати майже пів століття?
Все прийшло поетапно: із часом роботи та досвідом. Учні змінюються, змінюється підхід до навчання, а відповідно й ми. Зараз необхідний вищий рівень роботи, кваліфікації. Тому я спостерігаю наочно дуже великий прогрес у порівнянні з тим, як ми починали: які були зачіски, стрижки. Все було простіше. За часів незалежності України докорінно змінилося багато. До прикладу, відношення учнів до проведення заходів. Раніше у нас також були вишиванки, але все це було більш поверхово. В останні роки інше сприйняття, глибоке: видно, що все йде від душі та учні вкладають не лише практичні навики, а й частинки сердець. Діти це люблять. Я їх називаю дітьми, бо для мене тепер і майстри як мої діти. У мене є учні, які вже мають онуків. Вони до мене звертаються за порадами, телефонують і кажуть: «Так як ви нас навчили йти по життю, відноситися до людей – так нас батьки не навчили». Вони мене цитують, бо я часом не пригадую всіх сказаних фраз, – поділилася думками майстриня виробничого навчання Надія Грабовська.
Волосся для українки – це не тільки про анатомічну частину людського тіла. Його значення сакральне й достоту глибше. Бо це про незрівнянний аромат дитинного «пушку» під тім’ячком, пшеничні коси юності, які увібрали кришталі настояної на вечірній тиші роси. Про переливи волосся під вінком із полуденних маків, іскристі відблиски під білосніжною фатою, а згодом – хустиною, барви якої дивують безмежним різновидом палітри.
Воно обрамляє обличчя, відтіняє погляд, як павутинки бабиного літа – виловлює сонячні промінці й доторки перестиглого серпневого вітру. Воно має своє власне сховище пам’яті: бо ж пригадує батьківську долоню, мамине ласкаве пригладжування, палкі доторки коханої людини, лебедину ніжність дитячих пальчиків. І ці згадки, мов космічні антени, оприявнюють ідентичність, нескореність, силу духу. Бо ж всіх нас єднають одні картинки й візуалізації: ви лише пригадайте зворушливість кучерів 21-річної Катерини з Тернопільщини із позивним «Пташка», бурштинові переливи титанічного захисника Азовсталі морського піхотинця Михайла Діанова, світлі хвостики Лізи із Вінниці, яка загинула у 4-річному віці внаслідок чергового ракетного обстрілу окупантів…І таких прикладів є безліч: бо образи людей застигають у наших згадках шрамами, розрізами зіниць, розсипом веснянок, різноманіттям інших особливостей…І волоссям. Бо саме зовнішність, мов палімпсести, віддзеркалює характер особистості. Якраз темі створення зачісок у різних техніках, серед яких давні плетіння, джгути, накрутки, було присвячено відкрите заняття учнів групи ПМ-63 під керівництвом Наконечної Людмили Олександрівни, яку було нагороджено минулоріч подякою Міністерства освіти і науки України.
Про свою діяльність майстриня виробничого процесу розповіла:
«Кожна зачіска унікальна, у кожній техніці присутній свій національний код. Я намагають не тільки берегти традиції України, а й торкатися глибинних пластів історії. Відроджувати те, що притаманне нам і віддавати ці знання учням. Таким чином вдається формувати у них естетичний світогляд українки: незламної, нескореної, волелюбної і красивої. Саме останнє є як вияв зброї проти ворогів: адже як свідчить історія, вони безрезультативно намагались знищувати якраз нашу унікальність. Унікальність у вишивках, народних строях загалом, архітектурі, музиці, живописі, поетичному слові й, звісно, сфері краси. Прагнули видозмінити її бачення, всіляко інтегрували шароварщину. Але це їм не вдасться», – зауважила Людмила Наконечна.
А окрім навчання, Людмила Олександрівна мимоволі прививає учням любов не лише до української естетики, а й мови, кухні, збереження традицій. Вона поділилася як на одному із конкурсів у Ялті, ще задовго до війни, трапилася наступна ситуація:
«Російськомовних учасників реєстрували швидко, а нас завертали у кінець черги ще і ще. Та я не перейшла на чужу мову й, хоча пройшла реєстрацію із учнями останньою, ми посіли заслужене перше місце. Кожне моє відкрите заняття супроводжується автентикою: то і вишиті обруси, й свічники із трьома розгалуженнями, пампушки тощо. Бо лише в такій атмосфері, де все довкола просякнуто рідним, учням можна до кінця усвідомити цінність та безмежність свого рідного».
– Кажуть, про вік людини найточніше можна судити по стану рук та шиї. У моєму досвіді дівчата-волонтерки, які днями плетуть сітки й мають натруджені руки від ножиць, роблять манікюр також. Бо це про акуратність, розкіш до деталей. А яким є стилістика цієї індустрії краси у нових реаліях?
– На Галичині завше проглядався лейтмотив етно. У манікюрі є чималий діапазон унікальних стилів і напрямів. Серед них особливе місце посідають флористична стилістика: приміром, розпис квітами-символами. Так, волошки – символ ніжної душевної краси, соняхи – потужної енергії природних світил та процвітання, лілеї – дівочих чарів тощо. Також варто зауважити, що зараз чітко окреслюються цікаві нові тенденції: приміром, техніка розпису хрестиком і відтворення орнаментів вишиванок. Це така синергія колориту й естетики, непідвладної плину часу. Серед видів вишивок, які відтворюємо, можна відстежити любов до всієї України. А особливе місце посідає сокальська вишивка, яка є дуже близькою для нас. До слова, за цi нацiональнi взори, коли їх знаходили в когось пiд час вивозу українцiв у 1946-1948 роках, суворо карали. Тому жiнки-берегині, аби не нищити всього, в поспiху випорювали частину вишиття. Так і донесли до нашого часу величний спадок, який є фундаментальним не лише для дизайнерів одягу, а й індустрії краси. Бо ж це так розкішно, коли манікюр є плавним продовженням всього образу українки!, – розповіла майстриня виробничого навчання Ірина Заставна
– Чи працюєте зі синьо-жовтою палітрою?
-Так, безумовно. У нас цьогоріч якраз відбувся онлайн-конкурс, де наш навчальний заклад продемонстрував авторську колекцію у стилі «Military», до котрої увійшли також манікюри у синьо-жовтій палітрі. Серед них було безліч цікавих поєднань, а ключовими акцентами – державні символи України. Ці, так би мовити, рідні барви зцілююче впливали на людей, підкреслювали їх внутрішній стан незламності. Хоча у перші дні повномасштабної війни прослідковувалась тенденція і у нас, і у суспільстві – вижити попри все. Лише пізніше, коли стали усвідомлювати безліч речей і колосальну роль маленьких радощів у житті, люди повернулися до цієї послуги. Ми працювали надалі й водночас власним прикладом демонстрували учням нюанси праці в індустрії краси в часи війни. Та, якщо усмішка після манікюру бодай на кілька хвилин повернеться до жінки її усмішка, то ми вже домоглися цілі. До жінки-волонтерки, жінки-мами, жінки-військової тощо, – резюмувала Ірина Данилівна.
– Макіяж – це мистецтво. Українки вже навчилися ховати втому під ледь помітним шаром тонального крему, додавати яскравих кольорів дню відтінком нової помади або ж тільки ледь підкреслювати природність за покликом серця. Про це та інше розповідає візажист Василина Горнецька:
«Війна сколихнула всіх нас, але пандемія почасти підготувала нас до вміння справлятися із неочікуваними викликами. Це загартувало. Ми мали напрацьовані ондайн-уроки із відеоінструкціями поетапного створення зачісок, макіяжів. А учні, відштовхуючись від власних графіків вимкнення електроенергії, фідбеком надсилали нам результати для оцінювання. До прикладу, вони відпрацьовували техніки на своїх близьких: мамі, сестрі тощо. Ми не змушували їх виходити на відео-заняття у певну годину, позаяк є діти зі села, де проблеми із зв’язком ще поглибленіші й не завжди є змога швидко знайти модель. Ми вранці надсилали учням урок, а вони на наступний день вранці або ж до обіду, в залежності від змоги, оприлюднювали нам результати»,– поділилася майстриня виробничого навчання у сфері перукарського мистецтва та макіяжу.
– У світі давно існує так званий голлівудський макіяж, макіяж у французькому стилі та інші. Чи вияскравлюється зараз саме український макіяж і, якщо так, які його характерні риси можна виокремити?
Ми завше відштовхуємось від запиту замовників і події, на яку вони роблять макіяж. Приміром, у певних випадках це може бути намальований фрагмент вишиванки як на шиї, так і на обличчі. Такий арт чудово доповнює образ, робить його цілісним. А ще актуальна так звана еклектика: коли у загальновідомі техніки естетично інтегрують намальований прапор України, синьо-жовті елементи, камінці відповідних відтінків і т.д. Та для українок на піку популярності «макіяж без макіяжу»: доглянута зволожена шкіра, ледь підкреслені риси декоративною косметикою, – поділилася думками Василина Горнецька.
– Завершимо на ноті того, що є ключовим у будь-якій сфері та в будь-який час. Мова йде про людяність і про це поговоримо із вчителькою етики і психології:
«Я звертаю увагу на те, що майстер індустрії краси повинен бути ще й психологом. Позаяк до них часом приходять клієнти опісля важкого дня: які хочуть відпочити, наповнитися ресурсом, почерпнути сили від погляду на себе у дзеркало. Хтось хоче поговорити, хтось – послухати тишу: тому важливо нащупати цю межу та бажання людини. Ми розглядаємо різні психотипи, темпераменти. Аби майстер зміг у майбутньому навіть за допомогою невербальної мови тіла окреслити характер та потреби людини загалом. Саме практика дозволяє засвоїти багаж теоретичних знань, віднайти дотичні точки до клієнта. І завдяки цьому, а також розвитку інтуїції, у подальшому виробляються певні підходи», – зазначила Марта Довгун.
Авторка – Таня Нємцева,
болехівчанка, у доробку якої дві поетичні збірки, краєзнавиця і фотографиня.
Фото, надані до статті, виконані Тетяною Нємцевою, окрім світлини Василини
Горнецької: світлину надано нею особисто із власного архіву.
