Нескорена харків’янка і улюблениця свого покоління: 11 квітня святкує ювілей українська співачка, народна артистка України – Ніна Шестакова. Талановита вокалістка – вона палко любить Україну, і українці віддячують їй своєю любов’ю!
Михайло Маслій
У неї непроста життєва доля: їй, доньці глухонімої матері, довелося пройти складні, а інколи й надзвичайно жорстокі інтернатівські “університети”. Згадуючи ті часи, Ніна Шестакова каже, що подібного й ворогові не побажала б. Але це загартувало. Пробувала себе в цирку як жонглер, потім – як співачка в жіночому тріо. Першу велику перемогу здобула під час вступних іспитів. Здолала конкурс 270 чоловік на одне місце (!), її зарахували. Повернувшись до рідного Харкова, впевнено торувала шлях на естрадний олімп. Успіхи в різноманітних конкурсах і фестивалях, спільні концерти разом з улюбленою співачкою Софією Ротару, найвищі державні нагороди – все це прийшло завдяки активній життєвій позиції, гарту і наполегливості української жіночки – Шестакової Ніночки.
“Мене не могли не помітити”
“1980 року після закінчення з відзнакою Харківського культурно-освітнього училища почала трудову діяльність у Будинку культури масовиком-витівником, – думками повертається в ті незабутні часи Ніна Шестакова. – Навчалася на духовому відділенні, грала на валторні. Це знадобилося в майбутньому, адже “роздула” легені, а подібне для співу значить багато. Паралельно займалася в цирку – шпагат робила, м’ячики кидала… Їздила з концертами рідною областю. Мала оклад 9 карбованців 50 копійок. Починала з семи виступів щоденно, дійшла до 10. “Сцена” завжди була зі мною. Відкидали борти вантажівки і я співала для колгоспних доярок, механізаторів. Ех, було б тоді відео, такі кадри втратила!
Потім навчалася в естрадній студії при ленінградському мюзик-холі (естрадний спів, вокал). А було все так: прочитала оголошення про набір і подалася у місто на Неві. З 270 абітурієнтів вступили лише четверо! Коли в Харківській філармонії повідомила, що стала студенткою (студія при мюзик-холі прирівнювали до середньої спеціальної освіти), ніхто не хотів вірити. Навчалася стаціонарно чотири роки – з 1982-го до 1985-го. Вишкіл там отримала надзвичайно професійний.
Ще до ленінграда співала в жіночому тріо. Воно називалося “Оксана”, а не “Ніна”… Нас було троє – Оксана, Галя і Ніна, був непоганий колективчик. Залишилася одна я – пішла і пішла. Потім був “Розмай” у Харкові…
Як солістка ВІА в 1986-му разом з Надією Шестак виборола другу премію на IV республіканському конкурсі артистів естради в Хмельницькому. Відтоді нас частенько плутають. У журі був наш корифей Дмитро Гнатюк. Співала там потужну, до сліз, “Пісню матері” Олега Іванова на вірш Юрія Рибчинського.
Ми з Шестак зовсім різні, окрім спільного кореня у прізвищах. Через два роки на конкурсі “Ялта-88” я перемогла, Надя зайняла третя місце. Я виконувала болгарську, кубинську пісні, а також – гарну пісню Ірини Кириліної “Вечірній світ”. Мене не могли не помітити. В журі була Софія Ротару. Завдяки Ялті я потрапила в її колектив. Ротару була моєю улюбленою співачкою, ще з дитинства марила нею.
1990 року я стала заслуженою артисткою УРСР. Софія Ротару, яка тоді перебувала на піку своєї популярності, перша привітала мене з цим званням. Вона зателефонувала мені в Харківську філармонію і запропонувала виступати разом з нею.
Два щасливі роки – 1991-й і 1992-й – пов’язані в мене з Ротару. Співала три пісні в першому відділенні, а у другому – допомагала їй як бек-вокалістка.
“Моя мати глухоніма, тож довелося мені пройти дитбудинки, інтернати”
“Дорогу сама собі “пробивала”. Життя змусило вивчити мову глухонімих. Вони мене обожнюють, я частенько для них співаю зі сурдоперекладом, даю безкоштовні концерти і допомагаю, чим можу. Товариство глухонімих запрошувало мене на свої ювілеї, їздила і ходила на них з матусею. Як було мені складно!.. Моя мати глухоніма, тож довелося мені пройти дитбудинки, інтернати. Але це допомогло, загартувало. Маму звали Галиною, в її батьків було 11 дітей. Єдину мою неньку спіткала така доля. Мама по-іншому бачила, інакше відчувала і сприймала навколишнє… – каже Ніна Шестакова. – Ніколи її не соромилася. Аби була тільки здоровою! Цим переймалася найбільше.
Матуся прийшла на мій ювілейний концерт. Я зійшла в зал зі сцени. Обійняла її ріднесеньку. Мімікою і жестами сказала: “Дякую, що ти в мене є! Я тебе дуже і дуже люблю! Вдячна тобі за життя, за все, що ти для мене робила і робиш!” Весь зал стояв в заціпенінні. Люди плакали. Я не могла далі співати…
Таких, як вона, важко звичайній людині збагнути. Матуся навчила мене мови жестів. Була безграмотна, правда, вміла написати єдине слово – “Ніна!” Ми згодом жили окремо. Інколи не заставала її вдома. Щоб знала, що приходила донька, залишала на кухні на клаптику папірця наші умовні позначки: плюсики і мінуси. Плюс – поїхала на гастролі, мінус – повернулася, вже вдома…”
“Я перебувала у спецінтернаті всі 10 років, а Назарій Яремчук – лише чотири”
“Я мешкала неподалік палацу культури електромеханічного заводу і не пропускала жодного концерту естрадних виконавців. Якраз закінчила школу-інтернат і мені страшенно хотілося співати, тож вбачала свою майбутню долю саме такою: мріяла стати співачкою. 1979 року хто лише не гастролював, які імена не приїжджали, але те, що вдалося Назарієві Яремчуку, не зміг ніхто інший. Він вийшов красивий, талановитий, вишуканий, з особливим лоском – і в мені пробудилося оце неймовірне бажання стати такою, як він, – мовить Ніна Шестакова. – Вперше відчула енергетику пісні, співака, концерту. Стояла за лаштунками з відкритим ротом і не могла зрушити з місця: в мені все бурлило. Я переконалася чого хочу в житті. А потім помчала до свого кумира, і він мені на пам’ять підписав листівку, яку зберігаю досі.
Я багато співала в інтернаті, перемагала на різних конкурсах, але тієї впевненості, яку дав мені виступ Назарія, раніше не мала. Мені захотілося познайомитися ближче. Ми усі були молоді, красиві, талановиті. Не побоялася зізнатися Назарію, що дуже хочу співати, однак не знаю чи зможу, чи мені вдасться. Як він зі мною розмовляв! Знаходив потрібні та вчасні слова, був відкритим і щирим, наче з рідною!
Той день запам’ятався в таких дрібницях, ніби це було вчора.
Оця спорідненість душ у нас з Назарієм була зовсім невипадкова. І зворушлива щирість була між нами під час кожної нашої зустрічі. Коли мене бачив, перше, що казав: “Нінусечко! Я у такому-то номері, заходь у гості!”
Назарчик підтримував мене морально. Чим міг і як міг. Завжди! Він мав шалену популярність, але залишався земним. І я теж ніколи не величалася. Інтернатівські діти були добрішими, щедрішими, справедливішими.
Моя мама ходила тільки на мої концерти. Але я їй Назарія показувала по телевізору, говорила глухонімою мовою, що завтра буде в Харкові, пам’ятаєш його? А тоді, 1979-го, показала мамі листівку та автограф Назарія. Вона мені своєю мовою завжди говорила: “Який красивий!” – і рукою показувала на серце, мовляв, душу має добру.
Коли вже працювала в Харківській філармонії, мала концерти у Чернівцях. І Назарій приходив до мене, кликав у “Смерічку” на підспівування, тепер модно говорити “бек-вокал”. Разом зі мною співала Оксана Шаповал. Йому ми дуже подобалися, адже були високими, статечними. “Нінусю, давай до нас, ти ж тільки починаєш, наберешся досвіду”, – пропонував мені. Щиро йому відповіла: “Назарчику, з величезною радістю пішла б до тебе. Але так хочу бути солісткою, що не зможу”. Він зрозумів, підтримав, не образився.
Пригадую один з останніх концертів. Назарій повернувся після операції з Канади. Обійняв мене, але нічого не говорив, розумілися без слів. Ми вміли мовчати та чути одне одного.
Досі не хочеться вірити, що Назарія час зупиниться на цифрі 43…”
“Співаю українською. Так було, є і буде завжди!”
“У Харкові завжди було багато талановитих композиторів, які створювали музику на українські вірші. Може, для галичан і незвично, що я, харків’янка, співаю українською, але так було, є і буде завжди. Пісні моїх земляків подобалися й Софії Ротару; коли вперше вона їх послухала, то сказала: “Гарно, співай, Нінко!” А хіба можна у своїй державі не співати рідною мовою? Окрім пісень, маю свій стиль – завжди ретельно вибираю свої концертні костюми. Це звичка ще з мюзик-холу, ось там зрозуміла, що в людини має бути все прекрасним. Як можна нести чудові пісні у будь-якому вбранні? Має бути гармонія. У всьому! – стверджує Ніна Шестакова. – Не лише я, а й глядач виокремив мою улюблену пісню – “Вишневий рай”. Завжди слухачам подобається “Українська жіночка”.
“Вишневий рай, вишневий рай,
Квітучі вишні,
Ми перед вічністю удвох
Святі і грішні”
Улітку 1993 року В’ячеслав Корепанов відпочивав на Одещині, в Затоці. Там познайомився з чудовим земляком-музикантом Олегом Івановим, який зі своїм гуртом “Альянс” працював на одній з турбаз. Зустріч переросла в тривалу творчу дружбу.
“Показав йому кілька своїх музичних творів. Він сказав, що це дуже високий рівень і з мого дозволу взяв кілька пісень у репертуар свого гурту, – розповідає композитор. – Якраз у той час доля мене звела з Людмилою Петрик. Вона працювала на заводському радіо виробничого об’єднання “Моноліт”. Почала писати вірші. Показала мені. Запропонувала покласти їх на музику. Невдовзі я написав кілька композицій. Так з’явились пісні: “Вишневий рай” у квітні 1995 року, “Грона акацій” у липні 1996-го. Я мав бажання показати “Вишневий рай” Софії Ротару. Олег запропонував зробити це за допомогою Шестакової. Ніна вислухала мене і попросила, щоб я віддав цю чудову пісню саме їй. Я погодився. Аранжування зробив Андрій Білобров”.
“Пісні вже 30 років, вона досі періодично звучить на інтернет-платформах, у концертах, на радіо і телебаченні. Пригадую, що перший варіант вірша мене не влаштовував. Ми чимало змінили з поетесою. Ця пісня стала моєю багатолітньою візитівкою. 1996 року в Нью-Йорку вийшов мій альбом “Вишневий рай”, – зазначає Ніна Шестакова.
Ласкавий травень – ген бринить,
Як білопінна злива,
І ми з тобою у цю мить
Закохані, щасливі.
У ніч розчинене вікно,
І ми в єдине злиті
П’ємо кохання, як вино,
На білім оксамиті.
Вишневий рай, вишневий рай,
Квітучі вишні,
Ми перед вічністю удвох
Святі і грішні.
“Народиш доньку. Назвеш її своїм ім’ям, всередину вставиш першу букву імені її батька”
“Материнство відчула лише за місяць до 44, вимолила в Бога свою доцю, свою єдину розраду і кровиночку. З її батьком 26 років прожила в цивільному шлюбі. Без жодних зрад. Мій Тосік помер 19 квітня 2025-го…
Ми познайомилися 1994-го. Мене запросили в Нью-Йорк. У ресторані “Україна” працював мій давній приятель з Харківського цирку. Там відбувався пісенний фестиваль. У закладі шеф-кухарем працював Антоніо. Роками він плавав на суднах, був коком. Зійшов на берег. Був старший від мене на 16 років. Іскра кохання спалахнула з першого погляду. Тосік – поляк, народився в селі неподалік Перемишля. Прізвище у нього красиве – Станіславчик. Як людина був добрий, світлий, відкритий, простий, веселун і реготун. А який щедрий! Літала до нього кілька разів щороку, затримувалася до місяця. Він моїй матусі сподобався. Вона тішилася, що він мене любить, дбає про мене. Вони здружилися. Прилітав на 25-ліття моєї творчої діяльності. Сидів з нею в перших рядах, обоє разом плакали, – розповідає Ніна Шестакова. – Мама дуже хотіла, щоб народилась дівчинка. Молилася за мене. А я переживала, що поставлю хрест на співочій кар’єрі. Але сталося диво, я завагітніла. Майже до родів співала, без сцени не могла.
Перед пологами приснився сон. Вечір. Я сама в церкві. Чітко чую голос: “Народиш доньку. Назвеш її своїм іменем, всередину вставиш першу букву імені її батька”. Була ошелешена. Почала збирати докупи букви. Я – Ніна, він – Антоніо. 14 березня 2005 року в нас з’явилася наша НіАна. Шестакова-Станіславчик Ніана Антоніївна!
Моя матуся дочекалася внучки. Ще п’ять рочків нею тішилася, так її любила…”
“Дякую тобі, воїне-друже,
Що Україну любиш дуже!
І я за тебе у молитві!
Ми переможем в цій битві!”
З рідного гніздечка співачка з першого дня війни 2022 року не збиралася нікуди. Після 12 діб пекельних бомбардувань і підвальних поневірянь змушена була залишити свою родинну колиску. Переживала за дитину. Так пізно народила і, не приведи Господи лиха, не пробачила б собі ніколи! У тамбурі додаткового потяга разом з Ніаною добралася до Львова. Далі була Варшава і кінцева зупинка в Берліні. Чоловік важко хворів у США. Рік пробула з донькою, до її 18-ліття. Донечка навчається в Європі і онлайн – у Харкові. Ніна сама повернулася додому.
“Бозю, коли це все закінчиться, як я хочу миру, спокою, світла, пісень! Я ж не білоручка, все вмію, нічого не цураюся. Своїми руками буду мити, підмітати, прибирати, будь-яка робота мені під силу! Молилася в Німеччині безупинно, вірила у нашу перемогу над клятим ворогом. Жила тим днем, коли зможу долучитися до харків’ян, і ми єдиною дружною командою зможемо відбудувати наше рідне місто, яке назавжди залишиться райським куточком землі. Нашої рідної української землі… – акцентує Ніна Шестакова. – У рідних краях четвертий рік волонтерю, їжджу до наших воїнів у гарячі точки. Бомблять по повній, зруйнували увесь Харків, все наше місто… Двічі в моїй квартирі вилітали вікна…Що вони роблять? За що?!
Господи Боже, збережи Україну, збережи наше військо! Ми – сильні! У нас є воля, є дух! МИ ПЕРЕМОЖЕМО! Ми ніколи їм цього не забудемо! Ніколи!”
