The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus of North America
Через декілька років після мого приїзду до Чикаго, я вже знала, що тут проживали і творили такі велетні духу, як хореограф Василь Авраменко, диригент Юрій Бенецький, бандурист і композитор Григорій Китастий та багато інших митців світової величини.
Одним з великих досягнень Василя Авраменка в Чикаго була організація “Українського фестивалю”, який відбувався 8 листопада 1932 року в Оперному театрі і на якому виступали 200 здібних українських танцюристів. 1974 року Конгрес Українців Канади відзначив Василя Авраменка найвищою своєю нагородою – Шевченківською медаллю. У 1976 році його вітав радник Президента Америки з етнічних справ Мирон Куропась: “Ваші зусилля для українського танцю в Америці є легендарними. Ви зробили більше для збереження нашої української культури, ніж будь-який відомий мені чоловік. Українсько-американська спільнота має перед вами великий борг за вашу невтомну енергію, чутливість і ваші досягнення”.
Про “Український Хор” під диригентурою Юрія Бенецького, який тричі здобував перше місце у Музичному фестивалі Чикаго, став широко відомим у Місті Вітрів завдяки виступам на футбольному стадіоні Солджер-філд (Soldier Field), історичних будівлях Студебейкер театру (Studebaker Theater) та Кімбал-холу (Kimball Hall), американські газети писали найвищі слова похвал. Як от відомий музичний критик Герман Девріс: “Про Український Хор під дирегентурою винятково талановитого Юрія Бенецького писати можна тільки похвали… Слухаючи його вчора, відновилася наша віра в музичне майбутнє, бо з такими талантами… ми не мусимо ні просити, ні домагатися місця в центрах культури. Воно нам належить.”
Бандурист, диригент й композитор Григорій Китастий, який ще у 1935 році був концертмейстером Державної зразкової капели бандуристів, в окупованому німцями Києві очолив “Українську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка”. У 1964 році маестро оселився в Чикаґо, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на репетиції капели бандуристів. Слава капели гриміла на всю Америку й летіла далеко у світ. Григорія Китастого, довголітнього мистецького керівника і диригента капели, за заслуги перед Україною і українською культурою у 2008 році нагороджено званням “Герой України” з удостоєнням ордена (посмертно).
Ось про цю капелу бандуристів я й хочу розповісти вам сьогодні.
Ми сидимо у центрі чиказького “українського села” в українському ресторані “Тризуб”, де інтер’єр нагадує про давні козацькі битви, воїнів УПА та наших героїв, і розмовляємо про знамениту на увесь світ капелу бандуристів. Якщо докладніше – про “Українську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка”, яку було засновано ще далекого 1941 року в Києві з частини колишніх виконавців попередньої Державної зразкової капели бандуристів (1918). Мій співрозмовник – молодий і привабливий бандурист, архівіст капели Микола Мурський – захоплено розповідає цікаві й сумні історії з життя колективу: їхні поневіряння під совітами, німцями, важку працю у таборах і життя в американській зоні Німеччини; я ж більше слухаю і записую, щоб не пропустити чогось важливого.
Штаб-квартира капели з 1949-го року базується у Детройті, хоча її учасники проживають у багатьох містах Північної Америки. Декому доводиться на репетиції доїжджати по 8 і більше годин. А це означає – душею і тілом посвячувати себе обраній справі.
Трохи ненав’язливої історії
Своєю появою колектив певною мірою завдячує Гнатові Хоткевичу, який на ХІІ Археологічному з’їзді у Харкові в 1902 році створив перший колектив з бандуристів.
Перший мистецький колектив, що мав назву “Кобзарський хор”, під керівництвом бандуриста та синьожупанника Василя Ємця створили у Києві у серпні 1918 року, який діяв до березня 1919-го. Багато з учасників постраждали під час революційних подій, інші емігрували на Захід.
1923 року засновано “Київську капелу бандуристів”, в якій було лише двоє учасників колишнього “Кобзарського хору” – Федір Дорошко та Георгій Копан. Обидвох за часів Сталінського терору фізично знищили у 1938 році.
Полтавська капела, очолювана Володимиром Кабачком, почала свою діяльність у січні 1925 року. 1928-го року її очолив Гнат Хоткевич, який вивів колектив на вищий професійний рівень. Від січня 1930-го – “Перша зразкова капела Наркомосу УСРР”. Проте з 1930-х років ставлення влади до бандурного мистецтва змінилось – припинено фінансування, В. Кабачок у січні 1934 року заарештований, у жовтні 1934 року обидві капели ліквідовано…
У жовтні 1935-го року, культурна політика країни змінилася, із залишків Полтавської та Київських капел сформовано “Зразкову капелу бандуристів” під керівництвом М. Михайлова.
Вперше капела потрапила за кордон разом з червоною армією: 20 вересня 1941 року виступали у Тернополі , 30 вересня – у Львові. Бандуристи були шоковані рівнем життя “за кордоном”, де прості селяни набагато краще вбрані, ніж вони, артисти. Їхній директор мусив повезти їх до магазину, щоб вони могли купити пристойний одяг. У Тернополі їх зустріли настороженою мовчанкою. Кригу розтопили “Думи мої, думи мої” – люди не вірили “совітським” артистам, але повірили Шевченку. Після цього зал вибухнув оплесками. У Львові театр був повен. У великому концерті, разом з бандуристами, виступали найкращі співаки України, такі як Паторжинський, Литвиненко-Вольгемут, Іван Козловський, який виконав дві українські пісні.
Західна Україна вразила артистів своєю національною свідомістю. Тут діяла самостійна українська адміністрація, шкільництво, кооперація, преса, а також освітні організації такі, як Пласт, Просвіта, жіночі та молодіжні.
***
На початку Другої світової війни бандуристів Державної зразкової капели мобілізовано і колектив знову розформовано – молодших виконавців мобілізували до армії, старших залучали копати протитанкові рови. Дехто подався до батьківських осель у провінцію. На час захоплення у вересні Києва німцями, у місті перебувало лиш четверо артистів колишнього передвоєнного колективу. Майже відразу по зміні керівництва столиці один з них – Дмитро Черненко – у перших числах щойно організованої газети “Українське Слово” подав оголошення до членів капели повернутися до Києва і знову розпочати свою працю. На заклик відгукнулися з усіх усюд: хто з далеких сіл чи містечок, хто вирвався з полону… Двоє з них – Д. Піка і О. Булдовський загинули на фронті. Через холод й голод, пішки від села до села, бандуристи повертались до Києва.
Уже в листопаді 1941-го року у Києві зібралось 13 видатних бандуристів з наміром виступати з “малими концертами”. Незабаром, з табору для полонених Ромен утікає Григорій Китастий, якому було передано мистецьке керівництво колективом.
У цей час на прохання учасників капели міський відділ культури і освіти нової влади, на чолі з відомим скульптором і кінорежисером Іваном Кавалерідзе, офіційно затверджує колектив під назвою “Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка” і надає для репетицій приміщення театру Бергоньє. Перший виступ з великим успіхом відбувся у Білій Церкві, капела гастролює Київщиною.
Невдовзі за ініціативи директора видавництва “Волинь” Степана Скрипника колектив запрошено до Волині. Відбулось кілька тріумфальних концертів у Рівному та Луцьку. Згодом, 26 липня, був концерт біля містечка Жидачів під час насипання могили Борцям за волю України, що загинули від куль енкаведистів при відступі радянських військ, де пролунав марш “Гей, нумо, хлопці, до зброї!”. Тисячі людей з’їхались сюди, скрізь тріпотіли на вітрі синьо-жовті прапори, виднілись тризуби… Пісня “Ще не вмерла Україна” завершувала свято. Нащадки сліпих кобзарів з їхньою вічною піснею про Байду, якого турки вішали за ребро гаком, а він на це стріляв і вціляв султана “поміж самі вуха”, мабуть, переступили якусь межу. Бо німецькій владі це не сподобалось.
Другого дня після Жидачева, коли капела на трьох підводах вертається до Луцька, їх перестрівають німці з наказом негайно повернутися у Київ.
У Києві адміністратора викликають до Генерального комісаріату і наказують виїхати до Рейху “для концертів у таборах остарбайтерів”. І негайно. Вже завтра.
Остарбайтери
Вранці 5 серпня 1942-го року 16 бандуристів з адміністратором Іваном Майстренком прибули на головний вокзал Києва, де товарним потягом відправляли робітників на примусові роботи у Німеччину. Заштовхали у “телячий” вагон і бандуристів.
13 серпня прибули до Гамбурга. Бандури забрали, видали лопати і сокири. І почалося для артистів нове життя німецьких остарбайтерів з важкою щоденною працею, яку добре описав у щоденнику бандурист Гаврило Махиня (цю правдиву реліквію, що описує КОЖНИЙ день перебування артистів у таборах, зараз пильно зберігають в архіві капели). Непосильна праця, жахлива їжа (баланда з брукви та кислої капусти), холод і бомбардування, покалічені руки, опухлі ноги, хворі без лікування – і німе питання: “Чи вдасться вижити? Побачити колись рідних?”.
І ось чудо – у неділю, 15 листопада, повезли капелу до іншого табору на концерт в обідню перерву для в’язнів. Поїхали всі, навіть хворі і дуже виснажені. Дали за це додаткову порцію баланди. А 30 листопада їх просять здати робочі інструменти і бути готовими до виїзду.
З цього часу капела з 17-ти учасників проводить концертні виступи у таборах остарбайтерів. Колектив було закріплено до відділу культури “Kraft durch Freude”. Почалося турне виняткового значення, посвяти поневоленим землякам, яких вивезено сюди для виснажливої праці на заводах і фабриках. Вони стали посланцями Господа нашого, щоб зігріти серця в’язнів, приречених на страту. З жовтня 1943-го року артисти дали 370 концертів у 168-х містах.
Україна Заходу
Союзники почали потужний наступ і бомбардування Німеччини. За короткий час зникали цілі міста. Одного разу, в Дюсельдорфі, бандуристи повернувшись з бомбосховища, не знайшли свого готелю. Як і у Кельні, і у Нюренберзі. Однак, немов вища сила їх охороняла від біди – ні вони, ні інструменти, які вони завжди мали при собі, не постраждали. Одного разу, забувши одну бандуру в готелі і пішовши на обід, вони повернулись, щоб побачити всього одну уцілілу струну, на якій висіла… бандура.
6 жовтня 1943-го їм дозволяють виїхати у відпустку на Україну побачитись з рідними. Добралися до Рівного – далі на схід дороги немає. Почалися пошуки родин, якими керує Г. Китастий. Після цього, 22 жовтня – потяг і курс на Львів. У Львові збираються родини бандуристів. І перший виступ у резиденції митрополита Андрея Шептицького. Достойний патріарх Галицької церкви, сидячи у своєму візку, вислухав уважно усі їхні пісні і лівою рукою (права рука була паралізована) написав до їхньої пам’ятної книги: “Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка учить нас, як слід оцінювати і відчувати трагізм нашого положення, а відтак веселими піснями піддержує духа і додає надії на будуче. Нехай Всевишній Бог благословить Вас на дальшому шляху.”
На Галичині бандуристи дають 210 концертів у містах і селах чудової України Заходу. У невеличкому гірському містечку Турка, де замешкали бандуристи з родинами, вони зустрілися зі своїм довголітнім другом, поетом Іваном Багряним. Довголітній в’язень харківських буцигарень і сибірських таборів гарячково використовувала свою свободу для творчості. На його слова, покладені на музику Григорієм Китастим, було створено “Марш Україна”, який набув популярності в УПА і звучав на кожному концерті. Новий 1944 рік, Свят-вечір і Різдво зустрічають вони на терені дивізії “Галичина”.
Ці п’ять місяців, що капела прожила з родинами у Турці, стали останніми їхніми днями на українській землі. 25 липня 1944-го року капела залишила містечко й вирушила до Угорщини з наміром дістатися до Чехії або Австрії.
Далі буде. Продовження у жовтневому номері.
