Майстер поетичного слова. Вальтер Ковалик
Бути бардом – річ звична,
Якщо в душі горить любов,
Як зірка вічна.
Вальтер Ковалик
Українські стежі в Чикаго 10 квітня 1921 року в родині закарпатського емігранта Михайла Ковалика, яка мешкала в Чикаго, народився син. Його назвали Вальтер-Володимир. У 1936 році 15-літній юнак разом з мамою вперше відвідав Україну – поїхав до бабусі та дідуся в село Дроздовичі (тепер Старосамбірський район, Львівська область) – та побачив красу природи Галичини. Навчання він продовжив вже у Перемишлі, вільно володів англійською, українською та польською мовами. Тоді й почав писати перші вірші, познайомився з Емілією, своєю майбутньою дружиною.
З 1943 по 1947 рік перебував в Українській Повстанській Армії. Потрапив у полон до енкаведистів, де зазнав нелюдських катувань. В’язень радянської тюрми Бригідки у Львові та концтаборів у Мордовії (1947 – 1957 рр.).
5 років ділив табірний побут, сум і радість спільно з Митрополитом УГКЦ, згодом Патріархом Йосифом Сліпим, композитором Йосифом Барвінським, єпископом Чернецьким. Створював нові поетичні твори, які пізніше надрукував по пам’яті.
У 1957 році вийшла на волю після 10-літнього ув’язнення в Інті його люба Емілія. Вона добровільно приїхала розділити з ним десятирічне заслання в Алтайському краї.
Там вийшла за нього заміж, народила двох дітей: Ольгу Гриців 1957 р.н. та Ярослава 1961 р.н.
У 1967 році родині Коваликів дозволили виїхати до Львова. Через відсутність можливості знайти роботу вони незабаром переїхали в село Підгірне, Пустомитівського району, Львівської обл. Через деякий час збудували собі будинок. Життя потроху налагоджувалося, хоча й під постійним наглядом КДБ. Швидко минув темний час, і у 1991 році з американського посольства в Україні прийшов дозвіл 70-літньому Вальтеру Ковалику на відновлення громадянства США. Разом з дорослими дітьми поет у 1992 році повернувся в рідне Чикаго, після 55 років мандрів та пригод. Відвідав цвинтар, де спочивали вічним сном батьки. Його дружина теж планувала до нього переїхати, однак захворіла й незабаром відійшла у Вічність (1994 р.) на українській землі.
Оселившись в Чикаго, Володимир Ковалик зайнявся громадською та літературною діяльністю. Він належить до Міжнародного ПЕН-клубу (з 1992 р.), Національної спілки письменників України (з 1999 р.), Асоціації українських письменників (з 2000 р.), Міжнародної асоціації поетів США, літературних об’єднань “Богема” та “Свіча Тараса” (Чикаго), Міжнародної громадської організації “Мала академія літератури і журналістики”.
Вальтер-Володимир Ковалик є Почесним Президентом Міжнародного фестивалю дитячої творчості “Рекітське сузір’я” (з 2004 р.), який відбувається щороку у с. Рекіти, Міжгірського району, Закарпатської області.
22 листопада 2009 року разом з Юліаном Кулясом, головою фундації “Спадщина”, взяв участь у відкритті пам’ятника Патріарху УГКЦ Йосифу Сліпому (робота київського скульптора Євгена Прокопова) перед собором Володимира й Ольги в Чикаго, де 28 липня 1968 року Патріарх заснував одноіменну чиказьку парафію, а у 1973 році посвятив її.
Автор віршів: “Ти звабою в красі стоїш” (1947 р.), “Народе мій!”, “Цвіте Україна – вільна, незалежна”, “Стяги України”, “Прагну” (1990 р.), “Чикаго” (1993 р.), “Коли” (2000 р.), “Посвята жінкам УПА” (2001 р.); поетичних збірок: “Щем пройдених доріг” (Львів, 1995 р.), Beneath Chicago Skies (Чикаго, 1997 р.), Various apparition memory, “Не зречусь ніколи” (Львів, 1999 р.), “Голгофа Митрополита Йосифа Сліпого” (2000 р.), “Що болем залягло у серці” (2001р.), “Де поруч явора могила”, “Повстанський будень” (2002 р.), “Заховатись од долі не судилось” (2003 р.), “Калиновий монолог” (2004 р.), “Над вічністю буття” (2005 р.), “Перстень з тризубом”, My Emily (2006 р.), “Сонети” (Львів – Чикаго, 2007 р.), “Двох вісімок буття” (Львів – Чікаго, 2009 р.), “Любов і хрест – тернові квіти” (Львів, 2012 р.), “Вічний свободи плин – з любов’ю до життя” (2015 р.).
Відзначений почесною нагородою за успіхи в англійській поезії м. Орландо, США (2003 р.), премією “Літературний Львів”, медаллю “За відданість Україні” (2007 р.), дипломом ІІ ступеня XVIII бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска (2013 р.).
Я ж прагну щастя й втіхи для Вкраїни
І сил для перемог у новій боротьбі,
Й щоб всі серця не збуджені збудились
І більш нічого вже не прагну
я собі.
(Valter Kovalyk, “Прагну”, 1990 р.)
Отець Антін Лукомський
Син директора початкової школи в селі Черниці, Жидачівського повіту на Станіславівщині, королівства Галичини та Володимирії, яке входило до Австро-Угорщини (тепер Івано-Франківська область), Антін Лукомський народився 9 червня 1895 року. Його батько на той час був директором початкової школи в селі Черниці на Жидачівщині і помер 1 жовтня 1921 року, коли майбутнє сина ще було не визначене. Гарячу і бунтівну бойківську натуру новий священик зумів скерувати на добрі справи. Антін закінчив Львівський університет, факультет теології, а потім – духовну семінарію. Був висвячений на священика 17 травня 1923-го й у серпні того ж року став парохом в селі Лолин (тепер Долинський район, Івано-Франківська область, Україна), де часто бував у 1874 – 1879 рр. в гостях у своєї нареченої Ольги Рошкевич Іван Франко.
Він довго, крок за кроком, вибивав дозвіл на відкриття в селі читальні “Просвіти”, проти чого була нова окупаційна влада і котра вдавалась до найрізноманітніших підступів, щоб не дозволити цього, розуміючи, що саме через систему “Просвіт” в народ вливається національна свідомість і підтримується його дух. Завдяки о. Антіну Лукомському в селі було організовано хор “Просвіти” і для керування ним, а одночасно і для виконання обов’язків дяка, був запрошений зі Стрия Дмитро Брик. На першому виступі хору прозвучав гімн Івана Франка “Не пора, не пора москалеві, ляхові служить”. В село прибув також новий директор школи Михайло Гуменюк, який справді став учителем не тільки для сільських дітей, а й для всіх. Завдяки його старанням відбувались регулярні відчити про найважливіші події у національному житті країни, діяв аматорський театральний колектив, про який і досі оповідають, що їздив з виступами по навколишніх селах. Люди горнулись до “Просвіти”.
Отець Лукомський заснував читальню, аматорський театр та хор “Просвіти”, серед парафіян запровадив антиалкогольний мораторій. У 1931 році збудував нову резиденцію, а в старій проводив громадські заходи. В той же час отримав призначення займатися душепасторською діяльністю у с. Гніздичів. Енергійний бойко там також створив “Просвіту”, гурток “Сільський господар”, молочарню.
Разом з о. Антіном Лукомським мешкала і його хресна мати Марія Примівна, яка була першою директоркою Інституту дівчат в Перемишлі, закладу, який зіграв велику роль у житті української спільноти. Інститут був організований 1895 року і протягом 16 років його очолювала Марія Прима. Вимушена була піти на пенсію 1916 року через хворобу. Рідною сестрою Марії Прими була Теофілія, мати о. Антіна Лукомського. Вона була вдовою і жила при сині.
Завдяки Антіну Лукомському в 1931 році було збудовано нову резиденцію. Стару резиденцію відтоді використовували під різні громадські потреби, поки її не спалили мадярські фашисти під час каральної акції 11 липня 1944 року. Зате збереглась світлина новозбудованої резиденції. Вона не згоріла, її вберегли.
У 1931 році о. Антін Лукомський став парохом села Гніздичів на Жидачівщині, яке в радянський час прославилось величезним спиртовим заводом. Знову в тому селі закипіла організаційна робота. Була створена “Просвіта”, відкрито молочарню, а також гурток “Сільський господар”. 1944 року о. Антін Лукомський разом з дружиною Антонією, сином Левом, який народився в Стрию 1925 року, та дочкою Вірою, яка народилась у Лолині 14 червня 1929 року, емігрували до Німеччини. Спочатку зупинились у таборі для переміщених осіб в Міттенвальді, де о. Антін став таборовим капеланом пластунів, сумівців та заснував парафію УГКЦ. Саме він охрестив трьох дітей Степана Бандери – Наталію (8 років), Андрія (5 років) та Лесю, що мала два рочки.
У 1950 році сім’я о. Лукомського переїхала у США і замешкала в Чикаго. Виконувати свої священичі обов’язки о. Лукомський вже не міг, хоч дістав парохію в Пітсбургу. Відійшов на Вічну Ватру 20 вересня 1952 року в Чикаго і похований на цвинтарі Святого Миколая.
