“У затінку слова” Ірини Жиленко

Ірина Садула,

дослідниця, учителька української мови та літератури,

с. Тязів Івано-Франківської області

“В затінку чуда, в світлі надії
так і живемо. Веснам радієм.
Рано встаємо – будні чи свята.
В сінях у нас завелись ластів’ята…”

Ірина Жиленко

Лауретка премій імені Тараса Шевченка (1996, за поетичну збірку “Вечірка у старій винарні”), ім. Володимира Сосюри та Василя Стуса. Авторка понад 20 книг поезій: “Автопортрет у червоному”, “Соло на сольфі”, “Ярмарок чудес”, “Дівчинка на кулі”, “Вуличка мого дитинства”, “Євангеліє від ластівки”, “Світло вечірнє” та інших. Письменниця, журналістка, мемуаристка, одна із представників епохи шістдесятництва. Це та жінка, що витворила своїми поезіями зворушливий жіночий світ – з радощами та болями. Водночас захоплювалася японською поезією.

“Вікно у сад творчості”

“Я вся суцільне серце. Тілом світ.

А серцеві ж потрібно битись, жінко.

Я б’юсь, аж теплий лікоть у крові

І синяки скипають на колінках…”.

Ці рядки із поетичної збірки Ірини Жиленко “Останній вуличний шарманщик” (1985) прикрашають тепер збірку вибраних творів “Євангеліє від ластівки” (2017, “А-ба-ба-га-ла-ма-га”). Упорядник Іван Малкович підібрав дуже майстерні, світлі вірші з кількох виданих книжок. Тож жовтий колір обкладинки виправданий, адже мовить передовсім про світлу душу та добре серце самої авторки. Вона несла світло у темні часи… Добре розуміла, що має бути надійним тилом для чоловіка, письменника Володимира Дрозда, дітей, і що дуже важливо – для своїх друзів-шістдесятників. Кожним дорожила і дуже багато про це написала у книзі спогадів.

“Цю свободу, цю внутрішню незалежність вклав мені в душу не тільки Господь. Її в мені виростили роки дружби з вільнолюбними людьми. Я в них була закохана – допоки вони були поруч. Я їх боготворила, коли вони вступили на хресний шлях, я молилася за них – коли вони йшли з життя”.

У відеоролику від Національного музею літератури України про поетку звучить наступне: “Ірина Жиленко одна із найскромніших і водночас одна із найвизначніших поетів ІІ половини ХХ століття… і по праву належить до тих, хто зумів зберегти власний голос”.

Коли читаєш рядки поезій Ірини Жиленко, стає дуже тепло на душі, разом з авторкою відчиняєш навстіж вікно у розкішний сад, який квітне навіть узимку.

Твоїми поводирями у світ краси стають білі вишні, синій цикламен на засніженому вікні, вікна, дощі, цвіркуни, голуби, гноми та ще багато дивовижі…

Унікально те, що у сірому світі авторка ненастанно шукала кольори, витягала їх зі спогадів дитинства і навіть просто малювала ними, якщо це було потрібно.

“Я далі не піду.

Я повернусь назад.

Не заблуджусь, знайду

Той рік, той дім і сад…”.

Якщо, наприклад, у Шевченка дослідники рахують кількість слів “Україна” та “Бог”, то у Ірини Жиленко можна рахувати слова “сад”, “вікно”, “дощ”. Бо це та поетка, що там мрійливо, ніжно, філігранно витворила образ саду, як місця затишку і спокою, сили, оазу власної душі. Хоч і Бог, безперечно, у поезіях теж присутній. “Земля дощів” Ірини Жиленко спокійна, почасти тривожна, елегійно-тремтлива і навдивовижу цікава.

“Вікно у сад” – становлення людської душі, аж до усвідомлення себе розчиненим вікном”, – писала поетка. Однак розуміємо, що людина, відчиняючи навстіж душу, не завжди отримує відгук за це. Подивовує, що пані Ірина не чекала на “повернення добра”, вона просто його у людях бачила і продовжувала вірити у світле, попри все…

“Ірина Жиленко своїм окремішнім голосом чинила етичний подвиг” (Василь Стус).

Серед видатних імен шістдесятників, як-от Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Світличний та чимало інших, на жаль, менш знаним є постать унікальної поетки цієї доби Ірини Жиленко.

Сама ж мисткиня писала про це так:

“Доля не наказала, і внутрішній голос не покликав мене до громадського подвигу. І залишилась я маленьким “явищем” не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва. Десь там, скраю… Хоча на своєму поетичному полі я була чесною і сильною завжди. Кажу це без зайвої скромності”.

Вірш мисткині “За золотими вікнами зірок” може бути програмовим, адже в ньому, здається, весь дух тієї доби. Сум, жаль за тими, кого вже нема, але водночас радість і щира вдячність за те, що було:

“…А вам Господь років не добавля.
Така ж яскрава посмішка у Алли!
Такий же чорний чуб у Василя!
В земному Києві – безмірність самоти
Куди піти, коли нема Івана?
А там, за тим віконцем золотим,
де є Іван, – там дім обітований…”.

Постать Івана Світличного для Ірини Жиленко була великою і важливою постійно. Про це поетка написала зворушливі спогади і до книги спогадів про І. Світличного “Доброокий”, і у власній книзі споминів. “Куди піти, коли нема Івана?”

Мешкання Світличних у Києві на Уманській, 35 було затишною оазою, прихистком, книгозбірнею і водночас місцем, куди приходили за порадою, допомогою….

“Іван Світличний увійшов у моє життя так, як тільки він один міг увійти: тихо, легко, й рідно… Дружба з Іваном Світличним була одним з найбільших подарунків долі як для мене, так і для всіх, хто його знав. Мені шкода людей, які не мали у своєму житті Івана Світличного…”.

Ірина Жиленко пригадує у спогаді про Івана Світличного “Літо нашої молодости” гіркий для свого життя 1963 рік. Тоді ж її чоловіка Володимира Дрозда забрали до армії.

“Я ж залишалася між небом та землею. Жила по черзі у друзів… І ніколи не забуду, як друзі споряджали мене до Дрозда в Забайкалля. Вже не згадаю, що на мені було чиє, але валянки були з Аллоччиного (йдеться про Аллу Горську – авт.) сина, теплі штани Надійчині (йдеться про Надію Світличну – авт.), а кроляча шапка з великомудрої голови Івана Світличного. І я знала: будь у кого з моїх друзів завжди є для мене і стіл, і дім…”.

Власне, історія шістдесятників – це, без перебільшення, історія правдивої любові одне до одного, щемлива історія про те, що таке справжня дружба і віра. Це покоління, котре написало нову сторінку в історії української культури, і ця сторінка направду подивовує та багато вчить сьогодні. До речі, за словами Ірини Жиленко, – “Євген Сверстюк, Іван Дзюба та Іван Світличний – це три кити, на яких трималася епоха шістдесятництва”.

Мисткиня написала і встигла видати 2011 року у “Смолоскипі” власні спогади під назвою “Homo feriens” (переклад з латинської: “Людина, котра святкує життя” – авт.) майже на тисячу сторінок. Книга вражає, як обсягом, так і наповненням. Цікаво, що видання містить спогади, помережані щоденниковими записами, що особливо цінно. Перед читачем постає неозорий світ мистецтва, і, звісно, дитинство, юність, заміжжя, творчість авторки. А також ті, хто був поруч, хто творив світ письменниці. На обкладинці видання сама Ірина Жиленко. Портрет пензля видатного митця Віктора Зарецького. Домінують дві барви: біла та блакитна. А починає авторка книгу своїх спогадів із новорічного прологу під назвою “І прийде сніг з очима золотими”, тож процитуємо:

“Завершується століття, кінчається рік, смеркає день. І вечоріє моє життя… Очі не старіють, бо не старіє краса. І не старіє серце, бо не старіє радість буття земної людини. Радість – це відсвіт раю в людській душі. Він або є, або його нема. І ті, в кого цей відсвіт згас, завалений життєйським сміттям, – нехай закриють цю книгу. Вона не для них…”.

Михайло Слабошпицький писав про І. Жиленко: “Я знав, що вона напродив очитана людина. Ми не раз говорили з нею про літературні новинки чи в спілчанській книгарні “Сяйво”, чи в будинку творчості. Здається, вона не пропускала нічого вартого уваги. Щоб не перелічувати тут книжок, котрими вона захоплювалася, відсилаю читача до її “Homo Feriens”.

Дім дитинства і пошук кольорів

Все ж почалося у Києві… 28 квітня 1941 року тут народилася Іраїда Володимирівна Жиленко. Однак історія народження майже детективна. Приблизно у 8-9 років Ірина цілком випадково дізналася, що її удочерили. Про це поетка детально описала у книзі спогадів. Рідна мама пропала, потрапивши в облаву під час подій Другої світової війни. Її виховував батько, (якого вона називала дідом) із законною дружиною:

“Мама погодилась удочерити дитя із залізною умовою: ніхто і ні за яких обставин (а тим паче я) не мусили знати, що я дідова. Краще, вже, мовляв, думають, що я чужа…”.

Не зважаючи на різні буревії навіть у ранньому дитинстві, Ірина Жиленко вважала себе щасливою Квартал неподалік ботанічного саду назавжди залишився у спогадах, а ще – старі київські двори, мансарди і малинові стрічки у волоссі…

“Стіл, накритий витертою цераткою, на комоді – патефон, велика похмура сосна в кутку, а на ній – кілька свічок мерехтливо висвітлюють дрімучі, аж страшні глибини. І три яблука…”.

“По пальцях можна перерахувати наші кольорові враження, бо навіть кіно було чорно-білим”. Але не зважаючи на це, в дитячому серці вже тоді витала краса, бо це видно у кожному слові, яке записала авторка. Вона вдивлялася довго на небо, милувалася квітами, любила гамір сусідів і прихід весни.

“Я забула багато визначних епохальних подій, але пам’ятаю, яка це розкіш – бігати у грозу босоніж по залитому водою асфальту, збираючи березові сережки та кленові “носики”. У кіно не ходили, бо грошей на такі приємнощі не було, зате діти влаштовували своє “кіно”. Ірина Жиленко до найменших деталей описує забавки зі свого дитинства.

“Пам’ятаю, збирали ми у спориші кольорові скельця, я зберігала їх у коробочці з-під пігулок. З ранньої весни і до холодів двері квартир не зачинялись. Люди жили у дворах, варили варення, заколихували немовлят, рубали дрова, святкували, зубрили уроки, шили, вишивали, прали білизну. Не тільки моя душа, а й тіло пам’ятає гарячий доторк дерев’яної галереї сараю”.

І хоч раннє дитинство промайнуло почасти і на Черкащині, після воєнного лихоліття Ірина Жиленко повернулася до Києва. У 18 років з’явилися перші публікації у газеті “Київська правда” з передмовою Валентина Лагоди. Відтак закінчила вечірню середню школу, працювала вихователькою дитсадка, паралельно вступила на вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У шлюбі з Володимиром Дроздом Ірина Жиленко прожила 50 років. Разом виховали сина Павла і доньку Орисю. З чоловіком поетка дуже багато листувалася, окремі уривки авторка цитує у книзі спогадів “Homo feriens”.

Радянська критика звинувачувала Ірину Жиленко у тому, що її твори відірвані від життя, а вона творила це життя і фіксувала найкращі моменти – найзворушливіші, найважливіші.

“Чим Ірина Жиленко сьогодні сучасна? Вона представляє світ речей, вона представляє епоху через речі…” (Віра Агеєва).

Про замилування авторки японською поезією писали Микола Жулинський та Михайло Слабошпицький.

“Мабуть, вона єдина з нашого поетичного люду так захоплено читала й давньокорейську та давньокитайську поезію і, вглиблюючись у той світ, знаходила для своєї душі нові точки опори…” (М. Слабошпицький).

“Японських поезій розгорнутий том,

і сяючі синню шибки.

І котик-муркотик розкішним хвостом

звіває з квіток пелюстки…”.

“Світло вечірнє”

З-понад 20 поетичних збірок авторки книжка “Світло вечірнє” (2010) пронизана світлим сумом, тугою за втраченим, найбільше – за дорогим чоловіком Володимиром Дроздом. Чимало спогадів залишила Ірина Жиленко про їхнє спільне життя, листування, дні побуту на дачі в Халеп’ї. А тут між сторінками та на сторінках збірки живуть ностальгія та біль:

“Померли всі слова. І навіть найсумніші.
Лишились душі слів, мовчазніші за тишу.
Нічого я вже ними не скажу.
Мовчазною – переступлю межу…”.

Залишається нині для нас яскравим відблиском “вікно у сад” Ірини Жиленко, яке вона захотіла залишити відчиненим і ті білі вишні, і той дощ, що співає тужливі пісні…

“У неї зустрінемо чимало автопортретів. Не тільки “Автопортрет у червоному”. Тут маємо автопортрет із дощем, хризантемою і пляшкою червоного вина. І це – в інтер’єрі Дому…” (М. Слабошпицький).

Цитати Ірини Жиленко

“Завжди в мене глибока, аж тану від неї, ніжність до сивенького Опанаса Заливахи, до Михасі Коцюбинської, до Євгена Сверстюка, до Ліни Костенко. Це моя родина, моє велике і мужнє, нещасне і щасливе покоління, лицарі духа…”.

“Ми підтримували вогонь тоді, коли він не був нікому потрібен…”.

“Це така трагедія жити в країні, яка не має державності…”.

“Моє вікно у сад ніколи не розчинялося, я й помру, залишивши його розчиненим…”.

“Я ціль (ціль! Суцільне серце!) знов істерично вірую в добро…”.

“Вікон ніколи не буває забагато. Тим паче, якщо це різні вікна…”.

“Моє серце схоже на веселий, міцний і яскравий м’яч. Чим сильніше вдарять – тим вище злечу”.

Про Бога

“Так, поки нам добре – Бога нема. Але у крижаному пеклі Сибіру з моїми друзями був Господь, і більшість із них тоді по-справжньому увірували в нього. Про Бога згадали українці в страшному світлі полин-зірки Чорнобиля. І в останню смертну годину він приходить він до нас. Ні, це не так. Бог завжди з нами, але не бачимо ми його під добру годину. Бо, справді, навіщо він “влітку”? Можна і двері замкнути, щоб не тривожив. А от коли твій дім піде димом – підеш і ти всіма світами-дорогами, шукаючи Бога…”

Про себе

“Кругом чола струмує світло синє.
Лице моє: як сад. І білосніжні
після дощу осипалися вишні.
Автопортрет у білому. Ірина”

“А нині … Душею квітну!

Як мало в повітрі місця!

Нічого не бачу, сліпну!

Весь світ полонило листя.

Дивись! Повітря таке зелене!

Повітря, немов сп’яніло!

І туляться хвильно клени до серця,

До рук, до тіла…”.

***

“Під променем фіранка димувала.