“Тусовка”, що була живою електронною поштою, Фейсбуком або месенджером. Першому зібранню українських “біржовиків” – 100 років!
Михайло Маслій
У 1960-1980-х роках більшість музикантів (окрім тих, що були у штатах обласних філармоній, оркестрах муздрамтеатрів чи викладали в музичних училищах та середніх школах) працювала у закладах громадського харчування.
Перша музична біржа зародилася в Чернівцях ще на початку 1920-х, сто років тому! Першими “біржовиками” були буковинські музиканти тодішньої Румунії. Традицію продовжили в повоєнні роки. На початку 1960-х цю чудову естафету передали Львову та іншим містам. Збиралися найвідоміші музиканти, співаки, композитори, там збиралася богема. На початках на “біржу” приходило чимало тих, хто міг щось продати з музичного причандалля (навіть медіатор для гітари був тоді в дефіциті). Хтось продавав стару гітару і хотів купити нову. А комусь і його стара була на вагу золота. Гітари відомих музикантів переходили з рук у руки. Згодом левову частку відвідувачів займали музиканти ресторанів, весільні лабухи, студенти старших курсів музичних закладів, які шукали підзаробітків. Хтось добирав собі команду чи шукав “халтуру”, а у когось були накладки, мали замовлені два чи три весілля в один день. Шукали кому збути, адже люди залишалися без музики.
Чернівці
У столиці Буковини в різні роки за честь називатися “біржовиками” мали: Володимир Івасюк і Левко Дутковський, Анатолій Євдокименко і Софія Ротару, Назарій Яремчук і Валерій Громцев, Павло Дворський та Іво Бобул.
Були на “біржі” й ті, хто приходив раніше за всіх і йшов пізніше за всіх. Жартували, що саме в них ключі від “біржі’, що вони “відчиняють’ і “зачиняють’ її. Це історичне місце, де збиралися великі музиканти міста. Наприклад, Ілля Михайлович Міський – старійшина “біржі”, Юрій Блещук – блискучий скрипаль. Мендл Колц – колишній диригент королівської опери короля Міхая. Він ходив Чернівцями старенький, у лахмітті, йому було за дев’яносто років, уже повмирали його діти. Залишився сам, як палець. Лабухи частенько запихали йому в кишеню карбованця, щоб він мав за що поїсти. Був він надзвичайно грамотним музикантом. Завжди носив із собою саморобний блокнот з нотного паперу. Якщо когось цікавила якась мелодія, то він миттю писав її. Брав за це всього 50 копійок. А музиканти потім грали її на весіллях чи в ресторанах.
Якось “біржовиків” намагалася розігнати міліція… Старійшина чернівецьких музикантів Юхим Зельтерман тоді промовив: “Ви знаєте, я ходжу сюди уже 50 років щодня. То я вже і доходжу саме сюди’.
Кожен з музикантів, що приходив на “біржу”, мав свою команду. Якщо комусь були потрібні музики на весілля, на якусь урочистість, то знайти їх можна було саме тут. Єдина умова – залишити завдаток. Достатньо викласти п’ять карбованців, щоб домовитися про дату, час і місце.
На “біржі” збиралися справжні генії. До думки “біржі” лабухи завжди прислухалися і дорожили нею. Вона була найвищою худрадою, де одного слова “лажа” було достатньо. Жодна худрада не могла принести тобі більше шкоди, ніж низька оцінка твоєї праці “біржовиками”. Заробляли ті, на кого був попит, хто добре грав.
На “біржі” відчувалася постійна конкуренція. Там діяв справжній ринок, де можна було обдурити двічі, як кажуть, – перший і останній раз. Той, хто відступав від законів “біржі”, потім шкодував про це все життя..
Львів
Легендарний музикант джаз-оркестру “Медікус” і ВІА “Арніка” Володимир Кіт почав ходити на львівську “музичну біржу” біля готелю “Жорж” із середини 1960-х.
“Я маю чималий стаж “біржовика”. Хоча комуністи зробили зі славетного готелю радянський “Інтурист”, майже всі мешканці міста Лева дотримувалися старої, історичної назви, – говорить славетний трубач. – Усе на “біржі” починалося з кави. Незмінним атрибутом, а навіть і серцевиною львівської “музичної біржі” була манюсінька кав’ярня з такими побічними столиками без крісел, кавували стоячи. Хтось на “біржу” приходив уже з восьмої ранку і простоював там цілий день, ніби біля заводського верстата. Були серед лабухів такі, хто полюбляли не тільки філіжанку кави, навіть не кави, а коньячок без кави. Їх називали там завсідниками “біржі”. Та кав’ярня мала тоді в основному музичний дохід, виконувала план, завдяки лабухам.
У дощ, чи в холодну пору року, завжди було де сховатися чи зігрітися. Якщо в музичній кав’ярні був аншлаг, можна було перечекати негоду у гастрономі, який всі називали “сквозняком”, адже мав з двох боків двері (на вході й на виході).
Одним зі старійшин біржі був Саша Андросов, який займався динаміками. Вони були в дефіциті, часто перегоряли, а умілець був чарівником реставрації. Приходили “біржові” корифеї з виготовлення самопальної апаратури під фірмову, які вже мали славу фірмачів на весь союз – Валерій Андрєєв (“Анджей”), Едуард Заяць і Зеновій Мельник.
Десь із середини 1970-х хтось із керівництва львівської міліції спромігся перенести “біржу” в Клуб будівельників, який ще з польських часів мав назву “ГАЗ”. Там на танцях грали найкращі музиканти, виступ на сцені вважали особливим досягненням для кожного. “ГАЗ” був центровим майданчиком, і, коли музиканти грали на відкритій естраді, звук було чутно на пів Львова.
У демократичні часи пішло потепління, “біржовики” знову повернулися до “Жоржа”. Заходили “на біржу” й на “біржову” каву професійні музиканти та композитори — Михайло Мануляк, Саша Балабан, Ярослав Виджак, Юрко Шаріфов, Ігор Білозір і його “ватрівчани”. Тут можна було вирішити все: тобі завжди допомагали, радили, підказували, направляли”.
Серед львівських “біржовиків” безперечним авторитетом залишався один з піонерів “фірмових” звукопідсилювальних апаратів у радянському союзі Валерій Андрєєв з прізвиськом “Анджей”: “Я не так часто навідувався на “біржу”, адже мав величезний шматок роботи. Коли по справах когось хотів побачити, завжди там міг знайти. Чи хтось підказував, де той музикант. Не те, що мобільних, лабухи в ті часи звичайних телефонів не мали. А “біржа” була живою електронною поштою, Фейсбуком або месенджером. До нас приїжджали не лише з районів, а й з інших областей. “Музична біржа” роль свою в допомозі лабухам відіграла. Навіть не уявляю, що було би без неї. Це той випадок, коли варто сказати, що на все воля Господня”.
Навесні 1974 року з військової служби до Львова повернувся Славко – музикант та композитор, поет і лабух, засновник та художній керівник ВІА “Прометей”, а згодом й дівочого гурту “Мальви”.
“Лишень повернувся додому, трошки “лабав” на танцях і мене відразу запросили грати в бар “Вечірній Львів”, що був у підвалі театру імені Марії Заньковецької, – згадував Ярослав. – У вільний час всі наші музиканти, а основу становили учасники ВІА “Прометей”, заходили в театральний “Комарик” (ми його називали “Кошмарик”), де збиралася творча еліта. В обідню пору провідував “музичну біржу”. Щодня о 13 годині, як на перекличку, туди приходили всі. Хтось встигав завчасно випити пару філіжанок кави і 50 грамів коньячку, а хтось це робив в обід. До роботи в “кабаку”, в “Апендициті” (так називали наше невеличке кафе), я встигав випити п’ять-сім кав. І вирішити всі нагальні проблеми, наговоритися та дізнатися про всі новини з музичного життя лабухів. На “біржі” можна було домовитися про “любе”, навіть і про зустріч з першим секретарем обкому партії. Були й для цього свої авторитети. Адже знали, коли і в який ресторан він заходить. А так – продавали речі, апаратуру всіляку (голосову, підсилювальну), “самопали” “Анджея”, Едіка Зайця чи Зеновія Мельника. Також запчастини до них, проблемними і дефіцитними тоді були радіолампи. Усе можна було попередньо замовити і купити.
Ресторанна робота вимагала тональності й знання репертуару. І про це йшлося на “біржі”. Як минув вечір, що було цікавого, кого набили, а кого – ні. Скільки горілки випили. В якому ресторані була бійка. Про все говорили. Нікому з нас не вистачило розуму вести “біржовий” щоденник, нині йому б ціни не було. В одному з ресторанів у лабухів цигани кидали камінці і видельця. Обговорювали, як від такого захиститися. Чи від інших негараздів.
А якось мене пов’язала міліція і забрала у своє відділення. “Що ви там робите? Хто ви такий?!” – допитувалися. А я любив патла, завжди носив довге волосся, чим постійно дратував правоохоронців. “Я відомий композитор і комсорг ЛОМА”, – відразу викладав свої козирі. Подібне спрацювало блискавично і мене відпустили. Коли в областях зганяли лабухів у ОМА (об’єднання музичних ансамблів), то намагалися кожного бодай якось приструнити. Окрім комсомольської, в ЛОМА була й компартійна організація, яка раз на місяць проводила відкриті збори і нас зганяла на них. Вказівок приймати лабухів у кандидати або в члени комуністичної партії не було, подібне вважали нонсенсом. Але політику і курс партії намагалися доносити й до нас, несвідомих елементів, як вони вважали”.
Івано–Франківськ
У горбачовську відлигу, в другій половині 1980-х, в обласному Івано-Франківську, на “стометрівці”, щочетверга збиралося 40-50 лабухів на свою тусовку, своєрідну музичну “біржу”. До місцевих музикантів час від часу долучалися й гості-лабухи з Коропця, Бучача, Монастириської, Підгайців і Бережан.
“Біржовиком” був не тільки я, а й мій тато, який працював водієм в обласній кінофікації. Коли я йшов до війська, то батько тримав під ліжком списані кінаповські динаміки. Після демобілізації запитав його про “пропажу”. “А я їх спродав на тусовці!” – зізнався мені, – згадував Левко Бондар. – Невипадково збиралися в обідню пору саме в четвер, напередодні “халтур”. Хтось зробив розумно, що й ми мали свою музичну “біржу”, хоча так серед прикарпатців ніхто тоді не говорив. Казали, що “йду на “сотку” (стометрівку), “на тусовку”. Сходилися біля магазину “Союздруку”, на стометрівці, що на вулиці Радянській. За день до “халтури”, при бажанні, можна було зібрати будь-яку команду, з будь-якими інструментами, на будь-які смаки.
За дві години можна було насміятися, дізнатися всі основні музичні новини, та й наслухатися всяких кавалків, від жартівливих – до серйозних. Був один час, коли говорили найбільше про політику. Хоча й частенько велися розмови про футбол. А як же без нього?!
Наша тусовка не могла обходитися без кави і закарпатського коньячку. Філіжанка і 50 грамів – разова порція. При бажанні, по кілька разів. І легше вже велася мова, і простіше вирішували справи! Мали ми тусовочну кав’ярню “Юність”. Ніхто не випивав горілки, вина, як тоді говорили “чорнила”, лишень фірмовий тризірковий закарпатський коньяк. В “Юність”, окрім лабухів, приходили й художники. Музична тусовка мала свій кістяк, фундамент, таких постійних завсідників, що не пропускали зібрань, їх було кілька десятків.
Приходила місцева еліта, виділялися хлопці з гурту “Престо”. Вони лабали “Юрай Хіп” і були поміж інших лабухів досить крутими. Приходили музиканти з ОМА, ми мали своє обласне відділення. А найбільше тішило, що жила ЖИВА МУЗИКА! І це було нашою родзинкою. На жаль, більшість прикарпатських лабухів з “тусовки 1980-х” вже зустрілася з Господом і, мабуть, там грають у райських оркестрах. А всі ми колись разом стояли на “сотці”, разом виходили в люди. І слава Богові, що ми то мали!”
Тернопіль
Тернопільська стометрівка у 1960-1980-х мала неймовірну популярність. А особливо у вечірні часи, коли вздовж вулиці було чутно незабутні мелодії з ресторану “Україна”. Серед звичайного люду там, здебільшого в обідню пору, любила тусуватися компанія лабухів. Красувалися, засліплені ресторанною славою, слухали різні історії, інколи видумані, але з гумором. Обмінювалися новинами, плітками.
Складно сказати, хто ж першим запропонував створити в Тернополі “музичну біржу”, але її явно запозичили з Чернівецької та Львівської. Із середини 1970-х лабухи зробили її навпроти магазину “Мелодія”, під каштанами. Можна було присісти на невеличкий металевий плотик.
“Сторонній людині ці зустрічі видавалися якимось дивацтвом з незрозумілими тоді словами “колонки”, “герци”, “дюйми”, “вати”, “Ямахи”. Розмови, в основному, вели навколо апаратури, яка була в шаленому дефіциті, – згадує Дмитро Гершензон (починав музичну кар’єру в тернопільському ВІА “Дністер 1977 року). – Звісно, говорилося різні шпильки, згадувалося, що вчора було на роботі, багато часу присвячувалося амурним походенькам, адже поруч лабухів любили крутитися дівчата “не дуже важкої” поведінки. Були теми на біржі лише для своїх, були ж секрети також. У всіх найповажніших ресторанах, коли виходив останній клієнт чи його виводили, а іноді й виносили до таксі, офіціанти і музиканти збирали докупи чайові та ділили між собою порівну. Про винагороди старалися чужим не базікати зайвого”.
Рівне
Рівненська “музична біржа”, як й Івано-Франківська, з’явилася також у горбачовську відлигу. На думку фахівців, раніше про подібне й гадки не могло бути, особливо в часи брежнєвського застою чи за андропова, адже рівненські лабухи настільки облюбували собі саме те місце, в близькому сусідстві з обласною міліцією. У середині 1980-х обласне Рівне (тоді комуністи змусили всіх говорити на російський манер – Ровно) мало шість ресторанів, у яких грали високопрофесійні лабухи. “Мир” славився своїми командами, “Україна” – своїми. “Спорт” нічим не поступався. А хтось любив слухати живу музику в ресторанах “Горинь”, “Ровно”, “Відін”. В елітному “Мирі” любили джаз-рок, там звучало те, чого ніколи не могли виконувати з великих естрадних сцен. Володя Жуковський перший у місті робив обробки українських пісень у стилі рок. Лабухи “Гориня” тягнулися до “блатного шансону”, а в “Сайгоні”, де збиралися афганські “дембелі”, також був відповідний до їхніх смаків репертуар.
“Збиралися ми навпроти центрального входу до парку імені Тараса Шевченка, навпроти кафе “Супутник”, на тодішній вулиці ленінській (нині – Соборній). Мали, як і всі інші подібні “біржі”, своє зручне кафе “Все до чаю”, де справді було все. І до чаю, і до кави, – каже рівненський лабух, екс-гітарист ВІА “Жива вода”, ВІА “Море”, гуртів “НЗ” та “Інтервал”, рокер з позапівстолітнім стажем Володимир Жуковський. – Зазвичай ми туди сходилися в обідню пору на початку тижня – у понеділок, вівторок і в середу – напередодні “халтур”. Там можна було вирішити всі питання, наприклад, щодо весіль, які відбувалися в суботу. Дібрати кого з музикантів, щось придбати з апаратури. Хтось “продавав” весілля, а хтось – купував. Тоді ніхто не давав оголошення в газети щодо купівлі-продажу інструментів, усе вирішували на “біржі”, передавали з вуст у вуста. Мали ми своїх місцевих майстрів з виготовлення самопальної апаратури, чим славилися Славік Фомін та Ігор В’яткін. Хлопці робили будь-які динаміки під фірмові. Майже всі музиканти пройшли через “біржу”. Прагнули знати останні новинки, нюанси і тонкощі нашої роботи. Хтось ділився досвідом, хтось просив поради чи допомоги. У ресторанних лабухів були свої нюанси, у весільних – свої. До нас постійно приїжджали музиканти з різних райцентрів області – зі Здолбунова, Смиги, Дубно, Клевані, Костополя, Сарн, Березного…
Я нічого не купував і не продавав, адже любив “фірму”. Дуже дорожу своїми гітарами, зжився з ними, як із рідними. У мене в колекції чотири мої фірмові гітари “Gibson” і три – “Fender”.
Що було б, якби ми не мали своєї “музичної біржі”?! Цього навіть уявити не можу! Її треба було б створити. Ось і все. Вона була частиною нашого життя, нашої епохи. Таке окрилювало, додавало сил і наснаги. А ще у кожного з нас на музичній “біржі” назавжди залишилася ностальгія за молодістю, за швидкоплинною і найцікавішою частинкою життя”.
