Фундація Українського Геноциду-США

Ukrainian Genocide Famine Foundation-USA

У 2002 році група діаспорян з Чикаго створила “Фундацію Українського Геноциду-США” (Ukrainian Genocide Famine Foundation-US). Їхнім завданням стало поширення інформації про Голодомор в Україні 1932-1933 років та геноцид українського народу. Фундацію багато років очолював Микола Міщенко, якого раніше обрали заступником голови Громадського комітету для збору інформації та фондів для комісії Конгресу США з питань Голодомору в Україні. Цю комісію, створену 13 грудня 1985 року для дослідження Голодомору в Україні 1932-1933 років, очолив Джеймс Мейс – американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник Голодомору в Україні (в більшості завдяки його дослідженням світ дізнався про трагедію України та її масштаби). Від української громади до складу Комісії увійшли: Богдан Федорак, Мирон Куропась, Уляна Мазуркевич, Олег Верес, Анастасія Волкер, Ольга Саміленко та Волтер Печенюк.

Опираючись на заслухані свідчення та дослідження, комісія Конгресу США визнала вчинення акту геноциду проти українського народу в 1932-1933 роках та вказала на мільйони загиблих від штучного голоду в Україні. У 1988 році Конґрес США підтвердив, що “Сталін вчинив геноцид проти українського народу”.

Завдяки спонсорству закону, який вимагає поіменне викладання усіх геноцидів світу у середніх школах штату Іллінойс, конгресменами Джоном Фрічі (John Fritchey) та Полом Фроликом (Paul
Froehlich), зусиллями Миколи Міщенка, Миколи Кочерги та Катерини Міщенко, вивчення геноциду українського народу 1932-1933 років стало обов’язковим у шкільній програмі штату Іллінойс від 2006 року.

Сьогодні “Фундацію Українського Геноциду-США” очолює громадський активіст Микола Кочерга. Саме з його ініціативи професор КНУ ім. Т. Шевченка, український історик та письменник Володимир Сергійчук видав книжку “Голодомор 1932-1933 років як геноцид українства” (2018), в якій навів факти того, що Голодомор був навмисно організованим геноцидом українського народу.

Микола Кочерга є постійним учасником міжнародних наукових конференцій, присвячених темі геноциду українського народу. Завдяки членам Фундації цю тему неодноразово висвітлювали українські та американські ЗМІ, а важливу інформацію перекладали англійською мовою і поширювали у США. Варто зазначити, що саме ця невелика група сподвижників сьогодні продовжує у Чикаго бити у дзвони пам’яті Голодомору.

Напередодні відзначення у листопаді цієї трагічної і сумної для українців дати, я зустрілася з президентом Фундації Українського Геноциду-США Миколою Кочергою та виконавчим секретарем Марією Слобідською, щоб більше дізнатись про діяльність цієї неприбуткової організації США. І розповісти про небайдужих людей, які роблять все можливе, щоб якомога більше людей у світі дізналися про геноцид нашого народу.

– Пане Миколо, все-таки: ГОЛОДОМОР чи ГЕНОЦИД?

– Це перше важливе питання, яке ми повинні з’ясувати для себе раз і назавжди. Скрізь, особливо за кордоном, ми повинні вживати термін ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Для іноземців слово ГОЛОДОМОР незрозуміле й потребує додаткових пояснень. Західна громадськість та уряди багатьох передових країн світу довго ігнорували найбільший радянський злочин – штучний голод і знищення українців. Великий Голод 1932-1933 років не був наслідком несприятливих кліматичних умов і не був просто наслідком модернізації або колективізації.

ЦЕ БУЛО НАВМИСНЕ І ПЛАНОМІРНЕ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СТАЛІНИМ – В УКРАЇНІ ТА ЗА ЇЇ МЕЖАМИ.

– У вересні цього року президент Міжнародного конгресу криміналістів, академік Національної академії правових наук України Валерій Шепітько оприлюднив цифру понад 10 мільйонів. Її було озвучено під час Міжнародного форуму “Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо”, що відбувся у Києві за підтримки Верховної Ради України, Міністерства закордонних справ, Міністерства культури та інформаційної політики, Фундаціїї Українського Геноциду-США та ін. Саме тут назвали уточнені цифри жертв сталінського режиму. “За результатами проведених комплексних судових експертиз встановлено, що у 1932-1933 роках для ліквідації національно-визвольного руху, знищення української нації як такої та недопущення відновлення Української держави комуністичний тоталітарний режим вчинив особливо тяжкий злочин – геноцид українців – і знищив щонайменше 10 мільйонів 500 тисяч українців, з них 4 мільйони – діти”, – наголосив Шепітько.

Чому ж раніше подавали цифру 3,9 мільйона?

– Десятки років у нашій діаспорі утверджувалося переконання в тому, що Україна втратила від Голодомору-геноциду 1932-1933 років від 7 до 10 мільйонів людських життів. Про це одразу ж писали німецькі дипломати, зокрема, з Генерального консульства Німеччини у Харкові 11 грудня 1933 року повідомляли: “З достовірних джерел відомо, що за офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати, але це означає, що знищено четверту частину селянства, що навіть порівняно із жертвами світової війни є страшним числом” (Голодомор в Україні 1932-1933 років. За документами політичного архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини).

Майже за чверть століття цей вислів встиг закарбуватися у свідомості людей. Але за кілька тижнів до відкриття у Вашингтоні Меморіалу жертвам українського Голодомору-Геноциду 1932-1933 років (7 листопада 2015 року) керівники п’яти українських наукових інституцій Північної Америки – Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української Вільної академії наук і Американської асоціації українських студій – раптом звернулися до голови Оргкомітету Михайла Савківа-молодшого з проханням не вживати загальноприйнятої вже цифри втрат від 7 до 10 мільйонів, а обмежитися висновками професорів Андре Граціозі, Тімоті Снайдера і Станіслава Кульчицького, які стверджують, що ця трагедія забрала життя вдвічі менше українських селян. Бо інакше, мовляв, це викличе протести у певних антиукраїнських колах, чим негайно скористаються кремлівські пропагандисти, щоб звинувачувати українську науку в некомпетентності, тощо.

Таку ж позицію зайняли деякі українські демографи, які, базуючись на Всесоюзних переписах 1926, 1937 і 1939 років, заявляли про 3,9 мільйона втрат.

– Що відомо сьогодні?

– Професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член правління ВГО “Меморіал” імені Василя Стуса, член експертно-наукової ради Національного музею Голодомору-геноциду (дорадчого органу, який забезпечує науковий супровід підготовки експозиції ІІ черги музею) Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях виявив, що при підрахунку втрат від Голодомору не врахували “13 позицій по втратах’. Наприклад, ті, хто намагався втекти у ті роки від голоду за кордон і були розстріляні на кордоні. Пан Сергійчук наголосив, що сьогодні ми не маємо морального права говорити про те, що вже встановлено точну цифру. Дивно, що окремі наші історики і демографи поспішають, щоб цю цифру узаконити, для того, щоб ООН визнала Голодомор геноцидом з жертвами у 3,9 мільйонів.

– Чи ввійшли в експертно-наукову раду Національного музею Голодомору-геноциду представники діаспори?

– Так, звичайно. Членами експертно-наукової ради Національного музею Голодомору-геноциду з Північної Америки стали Норман Наймарк – американський історик, професор Стенфордського Університету (м. Стенфорд, Каліфорнія, США); Роман Сербин – доктор історичних наук, професор Квебецького університету (м. Монреаль, Канада); Лідія Ткачук – магістр, Президент Українського Національного Музею Чикаго (США), віце-президент Фундаціїї Українського Геноциду-США; Вікторія Малько – доктор педагогічних наук, координатор програми вивчення Голодомору на кафедрі історії Університету штату Каліфорнія (м. Фресно, США); Віктор Рудь – Голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів, Богдан Футей – суддя Федерального претензійного суду США, політичний і громадський діяч, та Микола Кочерга – Голова Експертно-наукової ради, Президент Фундації Українського Геноциду-США. Рада працює над пропозиціями до експозиції, висвітленні усіх аспектів теми геноциду українського народу та об’єднанні зусиль науковців і дослідників для створення сучасного та інформативного музею, який розповідатиме правду про Голодомор-геноцид всьому світові. Будівництво ІІ черги Національного музею Голодомору-геноциду розпочато у 2017 році і буде закінчено у 2023 році.

– Отже, офіційна статистика приховувала реальну ситуацію й справжні масштаби Голодомору?

– Українські історики вважають оцінку демографами жертв Голодомору у 3,9 млн осіб значно заниженою. Дослідники Голодомору 1932-1933 років закликають демографів не враховувати офіційних радянських переписів населення при підрахунку людських втрат.

Ще треба дослідити:

– міграційний потік у 1932-1933 роках на західтисяч голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або не допливли до рятівного берега;

– скільки поховано у Росії й Білорусі українських селян, які пішли туди за хлібом; врахувати смертні вироки згідно із законом про “5 колосків”; масові поховання голодних людей біля залізничних станцій, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрації;

–завезених в українські міста заробітчан з Росії та інших радянських республік, які фактично займають у переписі 1937 року місця тих, кого Україна втратила у 1932-1933 році, тощо.

– Коли офіційно стали визнавати Голодомор геноцидом українського народу?

–У 1932-1933 роках в Україні вчинено один з найбільших злочинів в історії людства – сплановане вбивство Сталіним мільйонів українців, щоб придушити національно-визвольний рух. Голодомор спрямували проти українських хліборобів, української церкви, інтелігенції і проти кожного активного носія української ідентичності. Перш, ніж світ дізнався Правду – минуло понад 60 років. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, яким Голодомор визнано геноцидом українського народу. Також і Рафал Лемкін, автор терміну “геноцид”, вважав Голодомор класичним прикладом геноциду українського народу, найбільшою спробою русифікації та винищення української нації.

В українському геноциді Лемкін вбачав чотири причини:

– загрозу “українського націоналізму”– знищення української інтелігенції, мозку чи розуму нації, аби паралізувати тіло нації. Основні удари завдано у 1920, 1926 та 1932-1933 роках;

– ліквідацію Української Православної Автокефальної Церкви – “душі України”. Така ж доля спіткала Українську Греко-Католицьку церкву після окупації Західної України;

– вбивства голодом українського селянства – хранителя української культури, мови, традицій.

– заселення України переселенцями з інших республік (насамперед з Росії) для радикальної зміни складу населення.

– На жаль, широкому загалу ще й сьогодні мало відомо, скільки зусиль доклала діаспора, щоб поширити інформацію про Голодомор. Думаю, що колись треба буде зібрати все і видати книгу про боротьбу діаспори за визнання керівниками різних держав Голодомору-геноциду в Україні.

– Перші інформації про голод в Україні з’явилися в німецькій, австрійській і швейцарській пресі. В. Штайн, кореспондент щоденної газети “Vossische Ztitung” з Берліна, був одним з перших, чия стаття розповіла Європі про голод в Україні. Її передрукував 22 червня 1932 року канадський часопис “Український голос”. Уже восени 1932 року в українській північноамериканській пресі з’явилися перші звістки про голод і канібалізм в Україні. На акції протесту піднялись діаспорівські організації (товариства, братства, політичні й освітні організації), українські парламентарі, долучилось духовенство. Масово розсилали листи до керівників держав і для преси. Проводили віча, збори і акції протесту, на яких навіть відбувалися сутички з комуністами.

З адміністрації президента США, після того, як було вдруге скеровано меморандум, повідомили, що уряд США “у цей час не може зайняти будь-якої позиції щодо ситуації в Україні” (саме у цей рік США визнали Радянський Союз).

Однак, масові заходи української громади, головним чином завдяки зусиллям Українського народного союзу та Об’єднанням українських організацій в Америці, все ж дали результати. Конгрес США був змушений розглянути справу Великого голодомору. Конгресмен Гемілтон Фіш-молодший зі штату Нью-Йорк запропонував Палаті представників резолюцію № 399, що закликала СРСР “не чинити перешкод на шляху американських громадян, які намагаються надати допомогу у формі грошей, продуктів та інших предметів першої необхідності в охоплені голодом регіони, чи якось полегшити жахливі страждання, спричинені голодом”. 28 травня 1934 року Палата представників США прийняла резолюцію № 399, засудивши Великий голод в Україні.

Протягом десятиріч, коли у Радянському Союзі не згадували про голод 1932-1933 років в Україні, українці діаспори використовували кожну річницю Голодомору, вшановуючи пам’ять загиблих, щоб донести громадськості своїх країн, співвітчизникам правду про ті трагічні події.

Восени 1953 року Спілка Української Молоді діаспори вирішила привернути увагу світової спільноти до сумної дати української історії – 20-річчя замовчуваного Москвою Голодомору в Україні. Окрім організації маніфестацій у місцях великих поселень українців, було підготовлено й видано серію книжок з метою ознайомлення світової спільноти про справжні масштаби замовчуваного на Заході геноциду українського народу. Йдеться про спеціально підготовлені для цього твори місцевих авторів: “В дев’ятім крузі… Спогади про 1933 рік” (Лондон, 1953) Олекси Воропая, “Голод імені Сталіна: Україна в 1933 році” Федора Правобережного та “Комунізм – ворог людства” Олекси Калинника, що побачили світ упродовж 1952-1955 років.

– Що ми можемо зробити сьогодні, в пам’ять усіх українців, хто загинув у ті страшні часи?

– Розповідати не лише про історію геноциду української нації, а й про гідність та багаторічну боротьбу українців. Поширювати знання і матеріали, які стануть не тільки зброєю від будь-яких намагань заперечити Голодомор, повторення злочинів геноциду у майбутньому, а й фундаментом для зміцнення демократії в Україні.

Це наш обов’язок перед мільйонами вбитих.

Однак, відсутність на сьогодні єдиної державної позиції щодо кількості жертв Голодомору, так само як і взаємні звинувачення дослідників, шкодять міжнародному іміджеві України загалом та роботі для визнання Голодомору геноцидом зокрема.

Довідка

Микола Гнатович Кочерга народився 1937 року на Чернігівщині. Батьки пана Миколи були уродженцями села Митченки, що поруч з Батурином. Наприкінці 30-х років родина змушена була виїхати до Донецька. Під час Другої світової війни, при відступі німецьких військ, сім’я Гната Кочерги потрапила до Німеччини, а після її капітуляції опинилась в таборах Ді-Пі (таборах для переміщених осіб). У 1949 році родина іммігрувала до Сполучених Штатів Америки.

Уперше до своєї малої батьківщини – Батурина – пан Микола приїздив у 1988 році. А з утвердженням незалежності, часто відвідує Україну.

На початку 1990-х років Микола Гнатович розпочав свою активну меценатську діяльність: пожертвував значну суму коштів на відкриття українського консульства у м. Чикаго, брав участь у мистецьких проєктах.

Також, Микола Кочерга опікується обласним музичним фестивалем молодих виконавців ім. А. Розумовського.

Важливою подією у житті батуринців стало зведення у 2007-2008 роках нового п’ятибанного храму Покрови Пресвятої Богородиці (Чернігівська єпархія ПЦУ). Стара церква, побудована у 1789 році, була знищена більшовиками у 1936 році. Святиню збудували за ініціативи Миколи Кочерги завдяки благодійним коштам – для цього був створений громадський комітет, який очолив Іван Деркач. А у 2011 році пан Микола ініціював відкриття при церкві Центру дитячої творчості, який очолив настоятель цієї парафії отець Роман Кривко.

Не залишає поза увагою М. Кочерга й вихованців Батуринської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернат І-ІІ ступенів, учнів Батуринської ЗОШ І-ІІІ ступенів імені Григора Орлика та Батуринську лікарню.

Останні декілька років на посаді президента Фундації Українського Геноциду-США Микола Кочерга докладає багато зусиль і часу для того, щоб інформувати українців та іноземців про геноцид українського народу 1932-1933 років.

Ольга Руда