Однією з важливих цілей путінської війни з Україною була не лише окупація української території та відновлення на руїнах знищеної країни «історичної Росії». Однією з найважливіших цілей був також підрив єдності країн Заходу. Власне, на цей підрив Володимир Путін і орієнтувався, коли планував свою «спеціальну військову операцію». А його близький соратник, колишній президент Росії Дмитро Медведєв так і говорив на «тому самому” засіданні ради безпеки Російської Федерації, присвяченому визнанню “незалежності” “народних республік” окупованого Донбасу – рано чи пізно всі змиряться з результатами силових дій Москви.
У перші дні після нападу Росії на Україну можна було впевнено сказати, що у своєму уявленні про те, як реагуватиме Захід, Путін прорахувався. Ми побачили небувалу згуртованість цивілізованого світу перед путінською агресією. А успіхи українських збройних сил, які змусили загарбників залишити позиції на півночі України та відмовитися від окупації Києва, посилили ентузіазм союзників та збільшили обсяги військової допомоги Україні. Ну і, звичайно, на солідарність західних країн вплинули звірства російської армії – слово «Буча» назавжди увійшло до політичних словників, стало одним із символів звірства поряд з Аушвіцем та Сребреницею.
Однак продовження війни, її перехід у затяжну фазу не могли не змінити політичну ситуацію. Це якраз те, чого я побоювався з перших днів воєнних дій – що почне відбуватися, коли неминуче почнеться ця затяжна фаза?
Вже зараз можна говорити, що існують три групи західних країн з погляду ставлення до війни та єдності цивілізованого світу.
Перша група – найбільш очевидними її представниками є Сполучені Штати та Велика Британія – вважає, що головною метою війни є перемога України. Американські та британські керівники неодноразово висловлювалися про те, що Україна має звільнити всі свої території – у тому числі й ті, що були окуповані у 2014 році. Вони впевнені, що поразка Росії має стати очевидною для її населення та сприяти краху путінського політичного режиму. Ці країни виступають за збільшення військової підтримки Україні та постачання їй важких озброєнь – хоч і тут, зрозуміло, є свої особливості. Наприклад, у Сполучених Штатах не дуже й хочуть постачати Києву такі озброєння, які можуть дістати до території самої Російської Федерації, побоюються ескалації конфлікту. І у Вашингтоні, і в Лондоні не бачать жодного сенсу в контактах із російським президентом Володимиром Путіним та його представниками. Як каже глава британського уряду Борис Джонсон, Путін все одно обдурить. Хоча перед путінським нападом на Україну і американська адміністрація, і уряд Великої Британії робили все можливе, щоб уникнути війни, президент Джо Байден провів кілька безрезультатних раундів переговорів із російським президентом. І, звичайно ж, позиція США та Великобританії близька до позицій тих країн Центральної Європи, лідери яких упродовж багатьох років попереджали про російську військову небезпеку. Це Польща, країни Балтії, а тепер і Чеська Республіка.
Друга група країн – держави, які підтримують Україну, але хочуть залишити відчинені двері для дипломатії. Це, зрозуміло, насамперед Франція та Німеччина, але ще й Італія та Австрія. Президент Франції Еммануель Макрон та федеральний канцлер Олаф Шольц лише днями розмовляли із президентом Росії. Еммануель Макрон стверджує, що ця війна не повинна завершитися “приниженням” Росії. Так, країни цієї групи також постачають Україні озброєння, але роблять це обережно, скоріше під впливом власної громадської думки. І, звичайно, можна було б погодитися з логікою, що дипломатичні зусилля необхідні у будь-якому конфлікті, якби вони насправді цікавили Росію. Хорошим прикладом є російська реакція на італійський мирний план, який, за задумом Риму, мав продемонструвати конструктивність європейської дипломатії та її бажання «зберегти обличчя» Путіна. У Москві відреагували на італійські пропозиції не відмовою від обговорення, а відвертими образами. Заступник голови ради безпеки Росії Дмитро Медведєв назвав їх хамськими, а голова Ради міністрів Італії Маріо Драгі після розмови з Путіним заявив, що не побачив у російського президента прагнення до миру.
А все тому, що багато хто на Заході абсолютно неадекватно оцінює наміри російського президента та його уявлення про те, що відбуватиметься далі. Путіну зовсім не потрібне якесь там «збереження особи», він і так упевнений, що у нього все з обличчям гаразд. І йому зовсім не потрібні переговори із Зеленським. Він не вважає Україну державою, а Зеленського – президентом суверенної країни. А ось що йому потрібне – так це знищення України і від своїх планів він не відмовився і не відмовиться. Путін може зазнати поразки на полі бою, але він у жодному разі не сяде за стіл переговорів. І це те, що мають зрозуміти і на Заході, і у Києві.
Нарешті, ще одна група країн – це держави, які намагаються отримати з цієї війни максимум вигоди на шкоду єдності цивілізованого світу. І ця позиція останніми тижнями стала виявлятися дуже яскраво. Найочевидніші представники цієї групи це, звичайно ж, Угорщина та Туреччина. І, як навмисне, лідери країн цієї групи мають «особливі» відносини із Володимиром Путіним.
Голові уряду Угорщини Віктору Орбану вдалося фактично заблокувати пакет санкцій Європейського Союзу, який передбачав нафтове ембарго, тобто відмову ЄС від російських енергоносіїв. Угорщина виступила проти цього пакета, незважаючи на те, що їй надавалася і відстрочка, і фінансова компенсація. Як тут не згадати, що напередодні нападу Росії на Україну Орбан домовився з Путіним про новий контракт щодо постачання російського газу в обхід української газотранспортної системи, тобто взяв участь, по суті, у енергетичній ізоляції України. Але за дешевий газ треба платити політичним лобіюванням – українці добре це знають. Внаслідок цього новий пакет санкцій поки що передбачає «морське ембарго», тобто дає Росії можливість зберегти значну частину своїх енергетичних доходів. Доходів, так необхідних Путіну для продовження війни.
Ще одним сигналом того, що єдність Заходу дає тріщину, стало негативне ставлення турецького президента Реджепа Ердогана до розширення НАТО. Ердоган поки що блокує прийняття до НАТО Фінляндії та Швеції, фактично вимагає, щоб країни НАТО погодилися із авторитарним підходом турецького президента до курдської проблеми та його діями у Сирії. В Україні про політику Ердогана прийнято говорити з придихом – адже Туреччина продає Україні «байрактари». Однак одночасно Туреччина відмовилася від санкцій проти Росії і навіть створює спеціальні авіакомпанії для перевезення російських туристів на турецькі курорти. До того ж не забуватимемо: якби Ердоган не був партером Путіна «Турецьким потоком», у Орбана не з’явився б альтернативний маршрут доставки російського газу! Поведінка Ердогана знову дозволяє поставити питання: чи може бути ефективним союзником демократичних країн авторитарний правитель і як впливати на тих, хто підриває єдність Заходу?
І від правильної відповіді на це питання, звичайно ж, залежатиме результат цієї війни. Поодинці Україні не відбитися, а чвари у цивілізованому світі лише віддалятимуть час перемоги і створюватимуть у Путіна відчуття, що потрібно просто повоювати ще кілька місяців – і Захід змириться з його планом відновлення СРСР та знищення державності колишніх радянських республік. І саме цього відчуття нам і не можна допустити.
