Танцювати! Танцювати не задля виступу, оплесків чи вивчення рухів, а щоб видобути з душі ту саму золоту ноту культурного коду української нації. Власне, таке кредо у Школи балету і народного танцю, яка відзначить у лютому 2020 року свій 40-річний ювілей. Її директорка та співкерівниця Роксана Дика-Пилипчак, відома на увесь світ завдяки очолюваному нею ансамблю українського танцю “Громовиця”, ексклюзивно для журналу Ukrainian Peоple розповіла про Школу найсокровенніше.
Храм танцю
У величній кам’яній будівлі поруч з УГК церквою Святих Володимира і Ольги, в Українському Культурному Осередку Чикаго знаходиться ще один храм – храм танцю. Тут твориться легенда. Вона розпочалася в 1978 році. Тоді за ініціативи відомого музиканта, композитора і хореографа Любомира Цепинського облаштували танцювальні зали, встановили станки та дзеркала і запросили перших учнів.
Роксана Дика-Пилипчак (або просто Сяня), яка нині є співкерівницею і директоркою Української Школи балету й народного танцю, демонструє перше фото, зроблене ще в минулому столітті, у новому, щойно відкритому закладі.
… Тоді Сяня якраз завершила свою участь у Театральній студії молоді Чикаго. Маючи за плечима роки тренувань та виступів на різноманітних фестивалях і концертних майданчиках, вони разом з партнером по паркету Юрою Цепинським стали першими викладачами Школи танцю. Її заснував батько Юри, Любомир. Через рік до їхнього колективу приєдналась Марта Городиловська-Козицька.
З родиною Цепинських у Сяні завжди були теплі стосунки, адже з дитинства вона вчилася в них танцiв та тренувалася в парі з їхнім сином.
“Пан Цепинський був мені, як другий тато, і його жінка пані Ліля виховали мене у своїй хаті, вчили не тільки танцю, але й дисципліни. Як правильно працювати, і до чого це веде, – пригадує Роксана Дика-Пилипчак. – Був один виступ, де я зробила помилку, і, може, про те б ніхто не знав, крім моєї мами, яка в першому ряді ловила кожен мій рух. Але я знала, і мені боліло більше те, що підвела свого учителя. Я тоді завершила танок, але на вісім тактів скоріше вiд інших, і було прикро, що хтось вклав стільки уваги до мене і надію, а я цього не виправдала”.
Висока планка
Можливо, для когось це виглядало самовпевненим, але пан Цепинський одразу поставив Школі високу планку, яку колектив тримає вже понад чотири десятиліття. Школа мала проводити по два великих концерти на рік, і це вдалося! Учні Школи за всі роки дали вже 78 концертів.
Школа насправді – це величезний культурний осередок, який дає дещо більше, ніж хореографiчні навички. Тут вчать не лише танцювати, але й жити танцем, розуміти його, тут закладають фундамент і вживляють у серця любов до України – щоб діти, навіть народжені у США, вважали себе українцями.
“З дитинства учні навчаються не тільки крокiв або танкiв, але й грації та вишуканих манер, стають упевненішими в собі, та гордо знаходять своє “Я”, – розповідає співдиректорка Школи Марта Городиловська-Козицька. – “Роки минають, і вони пишаються своєю любов’ю до української культури, своєї діаспори, церкви. Коли стають дорослими, то повертаються сюди, щоб допомогти наступній генерації. А коли мають своїх дітей, то віддають їх до нашої Школи. І за всі ці роки родинне коло українського танку продовжується!”
… Такою Школу хотів бачити Любомир Цепинський, такою її бачать і сьогоднішні учні та їхнi батьки.
Танцювальні феномени
Сьогодні керівниками Школи балету і народного танцю є Роксана Дика-Пилипчак (пані Сяня) і Марта Городиловська-Козицька (пані Ляля). Наша співрозмовниця Сяня уособлює одразу два танцювальних феномени української діаспори Чикаго: Школу танців та ансамбль “Громовиця”. В обох вона була від першого дня їхнього заснування.
Колишні студенти і танцюристи з “Громовиці” складають стрижень викладацького колективу Школи. Загалом тут працюють десять учителів, які навчають понад 200 дітей.
“Є цілі родини, династії танцюристів, батьки приводять дітей, колись самі пройшовши цей шлях – це вже друга генерація”, – говорить пані Ляля.
Вона переконана, що діти є різними, і не можна вимагати від усіх бути однаковими. Є талановиті до танцю, а є – до спорту, є ті, кого бачити в танцях хочуть мама чи тато. А є такі, що ніколи не будуть танцюристами, зате будуть найкращими на сцені: бо якщо в них вкласти час і сили, вони зроблять все бездоганно.
Дисципліну в Школі започаткував Любомир Цепинський, а крім неї – ще й привчив учнів до спілкування, жартів, а малюків – також любити казки.
“Він нам прищепив, по-перше, любов до танцю. А друге – дисципліна. З ним дуже легко можна було посміятися, пожартувати, але як треба щось виконати чи вивчити, то без розмови – доводилося тяжко працювати. І ще він навчив нас: дітей варто також бавити, виховувати, щоб вони не тільки любили український танок, але й казочки. I те, як в танку показати любов до казки”, – пригадує пані Сяня.
Щедрі помічники
Фінансування від держави в Школи нема. Донедавна вона діяла виключно за внески батьків, які дозволяли оплачувати роботу викладачів, костюми та музику для проведення концертів двічі на рік. Але важка праця й унікальні концерти не минули безслідно: Школа знайшла благодійників.
“В попередні роки внесків батьків було достатньо, ми вважали, що самі собі допоможемо. Тепер, коли є такі великі і щедрі фундації як каса “Самопоміч” і фонд “Спадщина”, що останні пару років багато допомагають різним організаціям нашої діаспори, стало легше з фінансуванням. Вони суттєво нас пiдтримують, а зараз допомогли організувати ювілейний вечір. Пiд час якого будемо розказувати про нашу Школу, демонструвати цікаві фото, покажемо виступ наших вихованців, влаштуємо забаву”, – анонсує пані Ляля.
Квитки на дійство будуть доступні в продажі, саме святкування відбудеться ввечері 22 лютого 2020. На гостину запрошують сьогоднішніх студентів і випускників, батьків, дідусів, бабусь. Всіх студентів Пані Ляля пам’ятає майже всіх студентів, може, не поіменно, але знає напевно, що вони були частиною цієї органiзацiї, старалися, вчилися.
“У Школі є багато генерацій родин. Це місце, де сім’ї можуть проводити час разом зі своїми дітьми. Я думаю, саме це допомагає їм усвідомити, що вони належать до чогось більшого, ніж просто до Школи. Що це дає їм розуміння своєї ідентичності – бути українцем чи українкою, навіть, якщо вони вже й не танцюють”.
Українська генерація
Співкерівниця Школи танців має тісний зв’язок із власною родиною. Батьки Сяні – з України: мама – з Делятина (Івано-Франківська обл.), тато – із Золочева (Львівська обл.). Але до Америки вони потрапили нарізно. Під час 2-ї Світової війни з таборів ДП сюди потрапили їхні батьки з родинами, на долю яких випали випробування переслідуваннями. У США вся родина облаштувалась поряд, і родичі жили на короткій відстані один від одного. Тож святкування, традиції, звичаї є невід’ємною частиною життя цієї родини. Роксана Дика-Пилипчак переконана:
“Якщо пам’ятатимете ваші звичаї, то ніколи не забудете любовi не тільки один до одного, але й до своєї країни. І це є найважливіше. Бо люди можуть стати дуже успішними, і вони тепер, може, – більше американці, але ти мусиш запам’ятати, звідки ти, і де твоє коріння. Це одна з причин, чому й наша Школа так довго існує”.
Квітки танцю
Роксана Дика-Пилипчак та Марта Городиловська-Козицька за все життя поклали стільки зусиль і часу на розвиток українського танцю в Чикаго, що їх недаремно тут вважають Квітками (Цісик) у танцях. Адже як легендарна Квітка присвятила життя українській пісні та її популяризації, поширенню і славі, так і Сяня й Ляля вкладають душу в танець і в своїх вихованців.
З нагоди Різдва Христового керівники Школи зичать всім читачам Ukrainian People здоров’я і сили, спокійного настрою:
“Ми живемо в такому світі, що рано встаємо і працюємо, доки не падаємо до ліжка – час летить швидко. Ми працюємо, а після роботи робимо щось “для душі”. Ми повинні мати силу поважати і допомагати іншим. З нагоди різдвяних свят щиро зичимо усім — знайти в своїй душі спокій для себе, для своєї родини, знайти ту справу, яка залишиться в серцях і в пам’яті людей. На довгі роки”.
Довідка:
Школа від дня заснування щороку готує два концерти. В грудні – до дня Святого Миколая та на завершення шкільного року – підсумковий виступ.
На навчання приймають дітей з 4-х років.
Після багатьох років навчання в Школі балету і народного танцю, молоді танцюристи переходять до “Громовиці ІІ” на ще два роки більш інтенсивних тренувань. У 18 років, якщо є бажання, танцюристи переходять до ансамблю “Громовиця”.
