12 травня одній з піонерів української естради, популярній співачці 1960-х сповнилося б 90.
Михайло Маслій
Про неї ходило стільки пліток, побрехеньок і нісенітниць, що їх би вистачило на добрий десяток інших знаменитих дружин. Так, як перемили кісточки співачці Юлії Пашковській – дружині всенародного улюбленця Тарапуньки (Юрія Тимошенка) – мало кому випадало. Красива і чарівна львів’янка з неабиякими вокальними даними пов’язала свою життєву долю з актором старшим від неї на 17 років. Хоча і досі говорять різне, але пара мала щасливе, цікаве і насичене подружнє життя. У них народилося двоє синів, які мали ким пишатися. Адже мати стояла біля витоків української естради, була першою виконавицею багатьох популярних пісень 1960-1980-х. Батько мав всесоюзну любов і шану.
Їй тільки сповнилося 50, як несподівано обірвалося життя Тарапуньки. Через вісім місяців трагічно пішов з життя старший син Олександр. Наступні п’ять важких років не зламали вдову. Вона знову закохалася. З популярним сербським композитором Драганом Рістичем сім щасливих років жила у Суботиці. Коханий загинув у автокатастрофі. Юлія повернулася додому, до Києва. У затишній квартирі, де кожен куточок нагадував про Тарапуньку – на стінах висіли його усміхнені фотографії та портретні роботи відомих художників – прожила останні роки. Вік і горе не змінили її привабливості. Жіноча природа незбагненна.
“Горчинський запрошував мене на смачні львівські булочки з маком. Про Толю всі казали, що він – “той режисер, який співає”
Мистецьку сім’ю Тимошенка-Пашковської багато плідних років творчої співпраці єднали з Анатолієм Горчинським. Не відразу співачка знала, що головний режисер театру заньківчан показував її красу і голос самому Тарапуньці, коли вона ще співала в кінотеатрі, а він приїхав на гастролі. Одружений Юрій Тимошенко закохався з першого погляду. І в той же ж вечір зізнався Горчинському, що мріє про дітей, а його дружина не може народити.
“Коли Анатолій Горчинський приїхав до Львова, мені сповнилося 20. Закінчила музучилище і перед початком сеансів співала в кінотеатрі “Дніпро”, в одному з найкращих у місті, який за польських часів мав назву “Казино”, – з іскорками в очах розповідала про Юлія Пашковська. – Тоді так модно було не тільки у місті Лева, а й в наших сусідів-поляків. Мама народилася у Варшаві, мала дівоче прізвище Мізгер, німецького походження. Тато родом з Тернопільщини, з-під Чорткова. Був у мене ще й брат Геннадій, який також жив у Львові, помер 1990 року. У другій сім’ї по лінії батька народився молодший брат Микола, працював головним лікарем санепідемстанції у Харкові.
У кінотеатрі “Дніпро”, де мала свої щоденні мініконцерти до 40 хвилин, було велике фоє, а також зал очікування, там перед початком сеансів під мій голос глядачів розважав джаз-оркестр Олександра Житницького. Він був одним із перших джазових аранжувальників.
Ми мали свою шляхетну публіку, яка приходила послухати і музику, і популярні пісні того часу. Як я любила співати! А мені ще й гроші за це платили! Саме там почалася моя творчість у шістнадцять років. Удень навчалася в музичному училищі за класом бандури і вокалу, а ввечері співала популярні на той час пісні: як народні, так і сучасні.
1960 року до мене підійшов незнайомець, якось сором’язливо, весь почервонілий, мабуть, від хвилювання, гарною українською мовою, але не з львівським акцентом, промовив: “Я – Анатолій Горчинський, ви мусили мене бачити серед глядачів, приходжу сюди не вперше”. Розповідав, що захоплений моїм голосом, і зізнався, що приніс пісню. Його клавір “Червоної троянди” зберегла як безцінну реліквію. Не мала часу йти до театру на його вистави, адже працювала. Але він мене запрошував на смачні львівські булочки з маком. Видавалося, що не можемо наговоритися.
Про Толю всі казали, що він – “той режисер, який співає”. Був життєрадісний, з його лиця не сходила усмішка, яка йому дуже личила. Жодного натяку, що має якусь славу чи популярність, не було. Щирий, відкритий. З кожним міг поговорити. Не цурався нікого, любив людей”.
“У ЗАГСі Тарапунька на весь голос промовив: “Відчуваю, що влип назавжди!””
1960-го в Києві на кіностудії імені Олександра Довженка Юлія Пашковська знімалася у головній ролі фільму “Звичайна історія”. Столичні кінематографісти Пашковську підмітили ще в кінотеатрі. Вона навіть пробувалася на роль головної героїні в нашумілому фільмі “Іванна” режисера Віктора Івченка, 1959 року. На велике щастя, в Юлі був період іспитів, тож довелося відмовитися. Так усі знають Інну Бурдученко, яка зіграла Іванну; на жаль, через якийсь час вона трагічно загинула на чергових зйомках.
Фільм “Звичайна історія” знімали вісім місяців. Красуня Пашковська себе вже уявляла кінозіркою і не хотіла повертатися до Львова. Якийсь час – місяців три-чотири – виступала в шоу київського “Балету на льоду”. Каталася на ковзанах і співала. Почалися ангіни. Пішла до Укрконцерту на прослуховування. Там Юрій Тимошенко і Юхим Березін запросили в свою бригаду. Через місяць поїхала з ними на гастролі.
“Спочатку їхній дует мене не зваблював, я навіть у Львові не ходила на їхні виступи, – щиро зізнавалася Юлія Пашковська. – Згодом відчула наскільки це унікальні, цікаві й дивовижні люди. Одружувалися в понеділок, 12 жовтня 1961-го, в Полтаві. З найрідніших прийшла моя свекруха Дарія Петрівна (в дівоцтві мала прізвище Лисенко, була далекою родичкою славетного композитора). Гостей було небагато. У ЗАГСі молодий на весь голос промовив: “Відчуваю, що влип назавжди!”
Юра в житті був дуже серйозним. Навіть сміявся лише при гостях за чаркою. Страшенно хотів мати дітей. А як їх любив! Після одруження з Тарапунькою ми товаришували і постійно спілкувалися з Штепселем. Усі дні народження – Фіми, чи його дружини Розіти, або наші – також разом. Штепселя донька Аня вийшла заміж за кіноактора Леоніда Каневського, того, що грав роль майора Томина у фільмі “Слідство ведуть знавці”. А молодший син Гриша працював ведучим концертів. Останній раз Штепселя бачила у Тель-Авіві 1997 року. Вони обоє з Тарапунькою одного року народження – 1919-го (Юра народився 2 червня, трошки був старший за свого колегу та набагато вищий).
З Тарапунькою я прожила дуже цікаве життя. 17 років різниці у віці мене ніколи не лякали. Юра був худенький, виглядав молодо довший час. Потім почав здавати. Ми 24 години проводили разом і не набридали одне одному. Дуже хотіла познайомитися з першою дружиною Тарапуньки – Ольгою Кусенко, актрисою театру імені Франка, народною артисткою срср. Але трапилося так, що ми ніколи не зустрілися. Я така людина, що могла б і на вулиці підійти. Проте не бачила її жодного разу, хоч знала, наскільки вона симпатична і цікава. Та не судилося…
Народ надзвичайно любив Тарапуньку і Штепселя. Якщо якийсь час їх не було чути, всі одностайно вважали: “Сидять”. Сама не раз чула: “Хлопці посидять, і їх знову випустять. Допоки знову чогось не скажуть”. Усе це балачки – такого не було.
Проблеми мали інколи з цензурою у цк партії, хоч на гастролях казали усе відверто. Упродовж багатьох років ми давали два концерти щодня, у суботу-неділю – три. Я співала у другому відділенні до п’яти пісень. Навіть не було часу подивитися вбік.
Тарапунька мене ніколи не ревнував. Міг дотепне слівце, правда, закинути, але це було з любові. Якось Микита Хрущов запросив з ним повальсувати. Так мій Юра цього не забував роками. Не дорікав, навіть з якоюсь погордою промовляв: “Серденько, та за тобою підстаркуваті вожді зітхають!”
Мені пропонував стати “його вдовою” сам Іван Семенович Козловський! Тоді мав 53 роки і виглядав дуже старим. Спочатку навіть подумала: “Як йому, дідусеві, не соромно таке говорити?” Це було в Ялті. У присутності оркестру Козловський сказав: “Юлечко, станьте моєю вдовою”. А які розкішні квіти дарував мені! Й гадки не мала, що він, на 18 літ старший від Тимошенка, переживе його на цілих п’ять років. Аж тоді би стала вдовою.
Як давно це було!
Співала наживо, про ніякі фонограми й мови не могло бути. Була першою виконавицею багатьох пісень: “Червона троянда”, “Три поради”, “Троянди на пероні”. Багато з них записані на платівки. 90 відсотків мого репертуару – рідною мовою. Ніколи не брала чужих пісень і нікого не переспівувала.
Пісня “Скрипка грає” написана на моє замовлення. Юра Рибчинський написав два куплети вірша: “Скрипка грає, серце крає, Наше літо догорає..” Надворі був серпень, кінець літа… Далі –
“Вже йдуть від неба до землі,
Йдуть дощі, як скрипалі,
У синю даль…”
З тим пішла до Ігоря Поклада (ми з ним куми). Ігореві сподобалося, але попросив, щоб Юра дописав третій куплет. Рибчинський часто до нас приходив у гості, Новий рік неодноразово зустрічали разом сім’ями – Рибчинські були зі своїм маленьким сином, який швидко знайшов спільну мову з нашими синами. Знала, що Юра страшенно любить пиво, тому я його купила, гарну тараньку. Ми жили навпроти зупинки метро “Золоті ворота”. Зачинила поета на ключ у кабінеті Тарапуньки і за гальбою пива він дописав усім нині відому пісню”.
“Довженко запропонував узяти псевдо Тарапунька – від назви річки на Полтавщині, де народився Юра”
“Тарапунька в останні місяці життя хворів і страшенно курив. На щастя, вмів делікатно відмовитися від чарки.
Юра помер в Ужгороді 1 грудня 1986 року, здало серце. Хоча був надзвичайно відомим, у жодній газеті про смерть не сказали ані слова. Ховали його з київського Будинку актора. Людей прийшло дуже багато…
Через вісім місяців за батьком трагічно відійшов старший син. Йому було лише 25, – розповідала Юлія Максимівна. – Молодший наш Юрій закінчив міжнародний факультет університету. Хотіла старшого назвати так, але Тарапунька сказав, що буде Сашко. І дав мені прочитати лист Олександра Довженка, де були слова: “Знайдіть собі лагідну жінку, одружіться, народіть сина і назвіть Сашком…”
Для чоловіка упродовж життя дружба з режисером культових кінострічок була особливою сторінкою. Саме Олександр Петрович запропонував узяти псевдо Тарапунька – від назви річки на Полтавщині, де народився Юра.
Почалися складні 1990-ті. Я була сама. У Рістича – популярного сербського композитора – закохалася з першого погляду. Сім щасливих років прожила з Драганом у Суботиці, досконало вивчила сербську мову. Писав мені пісні, залюбки співала, хоч не було їх аж стільки багато. Він загинув, потрапивши під автівку”.
Доля знову повернула Юлію Пашковську до Києва. Часто їздила до Львова, до подруг юності. Найбільше часу проводила на своїй дачі. Хоча голос не пропав, її не запрошували на записи, на концерти. Вона не мала жодного державного звання. На відміну від Тарапуньки, який ще з 1960-го був народним артистом України.
“На мене завжди показували пальцями і за спиною перешіптувалися”
“Що таке бути сином Юлії Пашковської і Тарапуньки відчув з раннього дитинства. На мене завжди показували пальцями і за спиною перешіптувалися, – каже Юрій Юрійович Тимошенко. – Мій старший брат Олександр народився 1 квітня 1962 року, а я – 4 травня 1966-го.
Батьки постійно гастролювали, 20 днів щомісяця. Тож колискові мені співала татова мама –полтавчанка Дарія Петрівна. Вона працювала вчителькою української мови і походила з роду композитора Миколи Лисенка, в дівоцтві носила те славне прізвище. Тато мого батька викладав математику і 1918 року видав підручник для шкіл.
Татові батьки часто приїжджали до нас у Київ. Навідувалася й бабуся по маминій лінії. Вона мешкала у Львові разом з маминим братом Геннадієм.
Ми також їх часто провідували.
Влітку батьки підлаштовували гастролі так, щоби всі три місяці могли взяти мене з братом у курортні міста. В Юрмалу, Одесу, Ялту…
Ми мали київську квартиру на вулиці Володимирській, наш балкон дивився на вхід в станцію метро “Золоті ворота”. Коли мені був рік, у 1967-му, до нас у гості заходив джазмен, піаніст і композитор Дюк Еллінґтон. Звісно, я цього не пам’ятаю, ще й досі збереглося піаніно, на якому він грав. Американець залишив автограф на білому обрусі. Наша хатня працівниця сплеснула руками від побаченого, коли гість пішов. Сказала: “Ото американець, засранець, таку скатертину зіпсував!” Вивела напис і випрала. Від автографа світової знаменитості й сліду не залишилося.
Еллінґтон подарував батькам свою платівку. На ній написано: “Not for sale, promotional aims only” (“Для реклами, не для продажу”). Раритет зберігся, нині він унікальний.
Тато листувався зі знаменитим американським композитором, головним диригентом Нью-Йоркської філармонії, автором оскароносної “Вестсайдської історії” Леонардом Бернстайном. До речі, його батьки мешкали в Рівному, емігрували до США в1908-му.
За порадою Олександра Довженка тато вивчив англійську мову. Коли до Києва приїжджала світова знаменитість, особлива англомовна особа, він завжди намагався з нею побачитися. Бернстайн перебував у стандартному туристичному турі містами срср. Вони зустрілися. Американець подумав, що Тарапуньку до нього приставило кдб. Він мав світову мега-популярність, а в союзі залишався невідомим. Тато запросив його в цирк, в театр йти не варто було, гість не знав мови. Їх посадили в директорську ложу. Тарапунька пробував “розморозити” співрозмовника, адже той говорив через силу короткі фрази.
Потім оголосили антракт. Публіка впізнала мого тата і накинулася на нього за автографами. Бернстайна відсунули вбік, він одиноко стояв і на нього ніхто не звертав уваги. Вистава продовжилася із запізненням. Композитор повеселів, адже поруч з ним був улюблений і популярний актор, а не чекіст! Обидва митці потім не могли наговоритися.
Мама наша була неписаною красунею. Щоранку казала: “Я не можу просто так піти на вулицю, маю знайти своє лице”. Вона без косметики не виходила надвір. Коли наводила лад з обличчям, день для неї ставав справжнім святом. Була цікавою, розумною, доброю.
Важко перенесла смерть батька і брата. Кілька років не могла співати. Жила життям пенсіонерки.
Вона познайомилася з дуже цікавою людиною, композитором Драганом Рістичем. Коли той приїжджав до Києва, ми з величезним задоволенням обидва спілкувалися. Його не стало у 1999-му, за дві тижні до бомбардувань Белграда.
Я закінчив міжнародне право Київського університету. Навчався з Петром Порошенком і Михайлом Саакашвілі. Порошенка прийняли за квотами Молдавії, Саакашвілі – Грузії.
На превеликий жаль, про батьків рідко згадують. Образливо, що мамині пісні не звучать, обіцяли пам’ятник татові… Коли зайдете в Київський театральний інститут, побачите галерею найвідоміших випускників. Батько там сяє своєю відсутністю…”
Р.S.
В останні роки життя Юлія Пашковська зареєструвала і очолювала фонд імені Юрія Тимошенка. Їй хотілося увіковічнити Штепселя і Тарапуньку в Києві, мріяла про пам’ятник. Не судилося… Потрапила у Феофанію, мала проблеми з хребтом. Померла 17 червня 2014 року. Її поховали в одній могилі разом з чоловіком і сином, на Байковому цвинтарі столиці.
А навпроти Тимошенків, через дорогу, через якихось 10 кроків спочиває вічним сном перша дружина Тарапуньки Ольга Кусенко. От іронія долі…
Вічна пам’ять.
