Він – один з найоригінальніших реформаторів сучасної пісні, абсолютний рекордсмен з-поміж українських поетів за кількістю титулів лауреата різноманітних фестивалів та конкурсів, один із першопроходців на теренах сучасної музичної драматургії. Нині легше назвати тих найпопулярніших виконавців, які не співали пісень Юрія Рибчинського, аніж тих, хто залюбки це робив і робить. “Тиха вода”, “Дикі гуси”, “Зелен клен”, “Наречена”, “Верба”, “Сонячний дощ”, “Минає день, минає ніч”, “У долі своя весна”, “Скрипка грає”, “Шлях до Тараса”, “Чарівна скрипка”, “Духмяна ніч”, “Перемога”, “Моя Україна” – що не пісня, то шлягер. І найголовніше: їх можна почути не лише з найпрестижніших сцен, а й з уст самого народу, з ними зросло вже не одне покоління. Істинний геній Юрія Рибчинського – поета і драматурга – чітко окреслений вражаючою глибиною знань поезії, рідного слова. Він – феномен українського поетичного слова, поет з великої літери. Вражають інтелігентність, шляхетність душі й особливо тепла простота у буденному спілкуванні.
“Мою долю передбачив астролог Гітлера Карл Крафт ще 1943 року”.
– Коли я ще не знав своєї долі і навчався у Київському університеті, якось потрапив у компанію, яку зібрала викладачка німецької мови. Під час Другої світової війни вона керувала перекладачами одного з Українських фронтів.
У Берліні її взяли енкаведисти зі собою у бункер Гітлера. Усе, що їх цікавило, вони забрали, а що не цікавило – залишили. Так в її руки потрапили гороскопи, які робив для Гітлера і мав колосальний вплив на нього, починаючи з 1930-их років, астролог Третього рейху Карл Ернст Крафт, який став прототипом з роману “Брати Лаутензак” Ліона Фейхтвангера. Крафт був математиком і вираховував усе чітко. Так 1943 року попередив, що німців чекає загибель під Сталінградом. За це його знищили. Крафт вже тоді розробив гороскопи за датами народження до 2013 року. І університетська викладачка, сидячи за столом, запитувала хто коли народився. Я тоді в хіромантію та ніякі гороскопи не вірив, особливо, наші. Дійшла черга й до мене. Я назвав дату: 22 травня 1945 року. Перша її фраза мене шокувала: “Хлопець, який народився цього дня вранці до 6 години, все своє свідоме життя буде займатися музикою”. Звісно, що з почутого я страшенно сміявся. Але через два тижні зрозумів, що є речі, над якими не треба сміятися: у Києві, на Хрещатику 26, мене познайомили з Ігорем Покладом. І гороскоп мій почав збуватися. Отак все своє свідоме життя, хоч пишу вірші, п’єси, займаюся музикою.
1968-го мене та Ігоря Поклада після закінчення вишів (я навчався на філологічному факультеті Київського університету, а композитор – у Київській консерваторії) закликали до служби в лавах радянської армії. Обидва потрапили в Ансамбль внутрішніх військ України. В армії всі розмовляли тільки російською. І тут я вперше відчув, що не маю з ким спілкуватися рідною мовою. Лише сни бачив і відчував українськими. Мабуть, настав той час, коли в мені визріла нагальна потреба писати вірші українською. Коли Ігор Поклад награв мелодію, яка мала стати пісенною з моїм віршем, у мене відразу народився початок: “Розлуку до моря в долонях Самотньо і сумно несу я. Щоденно, щоночі Я очі на березі моря малюю…” У цих словах уже була музика. Прочитав його колезі. Ігор сказав: “Цікаво, в тому щось є”. Так досить швидко народилася пісня.
“Три поради” спочатку була написана на музику Ігоря Поклада”.
– Ігор дав мені “рибу”, тобто музичний розмір, оскільки диктофонів чи чогось подібного для запису тоді ще не було. Коли ж я написав вірша, і ми з Покладом сіли за рояль, то виявилося, що він з цією музикою неспоріднений. Тоді я запропонував, що на цю мелодію, яку народив Ігор, напишу новий вірш. А він нехай на мій варіант вірша створить нову мелодію. На що Поклад чесно відповів, що не зможе цього зробити, адже його буде збивати попередня мелодія, яку він написав для мене. Тоді мій колега порадив віддати мого пісенного вірша Ігореві Наумовичу Шамо, якого поважали і шанували всі композитори мого покоління.
Ми вже зналися з Шамо, неодноразово зустрічалися. На радіо чи деінде.
Це був дуже красивий чоловік, надзвичайної інтелігентності та вихованості. Ми зустрілися з Ігорем Наумовичем, і я йому дав свого вірша. Через день-два він попросив зайти, мовляв, він уже показував нашу пісню Юрію Гуляєву, і той сказав, що вона вдалася. “Три поради” досить швидко набула популярності.
Першими виконавцями були Юрій Гуляєв з чоловіків та Ліна Прохорова – з жіночою подачею голосу. Перше естрадне аранжування до неї зробив Борис Монастирський. Потім її заспівали Юлія Пашковська, Юрій Богатиков.
Проте такий успіх викликав колосальну негативну реакцію у моїх колег з нашої рідної Спілки письменників. Тому не забарилася замовлена стаття в “Літературній Україні”, де над “Трьома порадами” насміхалися. Стаття починалася зі слів “Усі в світі знають, що ніде так не охороняють природу, як в Україні. Але з’явився “охоронець” природи такий, як Рибчинський, який невідомо до кого в країні звертається “не ламай…, не стріляй…”, “не рубай тополю край дороги…”, а якщо вона росте не край дороги, то її можна рубати? А чому рубати, адже є сучасні засоби знищення дерев. Й досі вона залишається популярною і улюбленою у нашому народі.
У кінці 1960–их мої пісні стільки звучали і їх виконували стільки виконавців, що авторських гонорарів я почав отримувати вдвічі більше, аніж на редакторській роботі. Я відчув смак і з 1970 року пішов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Українському радіо і телебаченні, а потім у журналі “Будівництво і архітектура”, де була пожежа і де згоріла моя трудова книжка, якої я навіть не поновлював.
“Дикі гуси” Ніна Матвієнко записувала вагітною першим сином, і співала її не одна”
– Легендарні “Дикі гуси” з циклу пісень, які задумали з Ігорем Покладом. Мріяли написати такі твори, щоб вони з одного боку були сучасними, а з іншого – автентичними, мали спорідненість з народом. Обидва вирішили, що одна пісня має бути веснянкою, інша – щедрівкою чи гаївкою, щоб кожна пісня була різножанровою і відрізнялася від іншої. “Дикі гуси” у нашому задумі мали бути піснею-плачем. У Ігоря з’явилася подібна мелодія, і він мені награв перший музичний рядок. Коли я спитав: “А що далі?”, він відповів: “Усе залежить від вірша, який буде похідним чи відштовхувальним від першого рядка. Інколи пісні пишуться на готову музику, а інколи – на готові вірші. “Дикі гуси” народжена синтетично.
Ось інколи запитують що таке працелюбність? У Ігоря Поклада збереглися три чи чотири шкільні арифметичні зошити, де всі сторінки списані в пошуку ось цього першого рядка. Зрештою, я написав сотні варіантів першої стрічки, допоки не з’явилося “Ой летіли дикі гуси”, Поклад не казав мені “Стоп!”
Далі Ігор на весь заспів написав музику, і я написав продовження. Так народився перший куплет. А приспів Ігор сказав мені написати будь-якого розміру, а він допише музику на мій вірш. Так і було. Заспів написаний на музику, а приспів – на вірш. Коли написали пісню, повстало питання: хто може її виконати. Складність полягала в тому, що з одного боку, пісня написана для народного голосу, а з іншого – ця ж пісня і естрадна. Допоки ми не знайшли Ніну Матвієнко, цю пісню ми нікому не віддавали. А знайшли її досить швидко тому, що я згадав період навчання на своєму філологічному факультеті Київського університету. Ось там у нас навчалася дивовижна дівчина, яка співала як ніхто інший – Ніна Матвієнко. І коли познайомив Ігоря Поклада з нею, він почув її голос, і нічого сказати не міг – на очах були сльози щастя, радості та навіть гордості за такий український диво голос. Коли зробили аранжування для Ніни, вона робила запис на Хрещатику, 26 вагітною першим сином. І я прекрасно розумів, що співає не одна Ніна, а ще й співає дитина в ній. Складність запису була в тому, що Матвієнко акапельна співачка, а тут довелося співати під супровід живого оркестру. Дуже марудно все йшло. Інколи вона відставала, а інколи вперед йшов оркестр. Зробили тоді 16 чи 17 дублів для остаточного запису. Але треба віддати належне, що мучилися не даремно. Уже після першого звучання на радіо “Дикі гуси” стали дуже популярними.
“Шкода, що з Івасюком ми написали так мало…”
– Нині шкода того факту, що ми так мало написали разом з Володею Івасюком. Як і всі молоді люди думали, що як не сьогодні, то завтра чи післязавтра напишемо щось, адже часу попереду так багато, чого там поспішати. Якщо казати відверто, обидва більше займалися не творчістю, а розмовами, розвагами, як нормальні молоді люди. Йшов же ж час золотої юності, пов’язаний з коханням. З фізіологічної точки зору – найкращі роки.
Якось до Києва приїхав Володя Івасюк і запитав: “Старий, у тебе є якісь вірші?” І я, нічого не кажучи, дав йому “У долі своя весна”, яку написав на прохання Євгена Мартинова. Якраз у цей час до Сопотського фестивалю 1977 року готувалася Софія Ротару, з якою найбільш плідно працював Івасюк. І ось уперше її почув саме з Сопота. Правда, її вже мали в репертуарі “Пєсняри” Володимира Мулявіна, які зробили її в своєму стилі, зовсім по-іншому, аніж це
вдалося зробити Соні. Але те, що зробили “Пєсняри”, теж цікаво. І дякувати Богові, що вони взяли до репертуару українську пісню.
“Мелодію до пісні “Шлях до Тараса” мав писати Володя Івасюк”.
– Після того, як ми з Олександром Осадчим написали “Ти, земле моя”, він прийшов до мене і показав дуже шлягерну мелодію, з цікавим таким шлягерним ритмом. І сказав: “Юро, я хочу з цього зробити щось шлягерне”. Коли прослухав мелодію, відразу сказав: “Знаєш, Сашо, у мене вже стільки шлягерів, я пропоную тобі інше”. І те інше йому не сподобалося.
Наша розмова відбулася після 22 травня 1979 року, коли ми у Львові на Личаківському цвинтарі поховали Володю Івасюка. Так сталося, що Володя був у Києві перед 24 квітнем (днем, коли він пропав і його всюди шукали), і ми зустрілися. Я показав йому вірш “Шлях до Тараса”, правда, ще недописаний.
На що Івасюк сказав: ‘Я повернуся з Хмельницького, і ми зробимо з нього пісню”. Якраз тоді в Хмельницькому відбувався республіканський конкурс, де Володя був членом журі.
Звісно, що й надалі у Володі Івасюка плани були працювати і писати пісні. І я вбачав лише єдиного композитора, який зміг би народити музику пісні про Тараса Шевченка. Але Володі вже не було. І я вже думав кому віддати вірша: Ігореві Покладу, Саші Злотнику чи Миколі Мозговому. І раптом мені мелодію приніс Саша Осадчий. Правда, я попросив його зіграти її в іншому ритмі, як болеро чи марш. Він ніяк не міг заспокоїтися, що я “ховаю” його шлягер. Так сталося, що музика Осадчого точно в розмір мені підходила до “Шляху до Тараса”. Знову ж, Саша вважав, що пісня про Тараса Шевченка тим шлягером, про який він мріяв, не стане. На що я йому відповів, що хочу оспівати Кобзаря, адже до мене в естраді цього ніхто не робив. Якщо цього не зроблю, то не буду вважати себе українцем.
Правда, ми погодилися. І не помилилися з адресою, оскільки знали, що єдиною людиною, яка не зробить з цього шлягерок, був Василь Зінкевич. Він віднісся до цього не як до пісні, а як до якоїсь ораторії чи симфонічного твору.
“Я написав аж три пісні-присвяти своєму незабутньому і вічно молодому другові Володимирові Івасюку”.
– Так сталося, що я написав аж три пісні–присвяти своєму незабутньому і вічно молодому другові Володимирові Івасюку: “Скрипка грає”, “Минає день, минає ніч” і “Пам’яті Володимира Івасюка”.
“Скрипка грає” – перша з трьох моїх пісень, присвячених пам’яті Володимира Івасюка. Ця пісня з другого етапу нашої тісної співпраці з Ігорем Покладом. Володя був моїм другом, Ігоря Поклада. Треба відати належне нашому
поколінню, що на відміну від тих, хто був до нас, і після нас, ми вміли дружити, підтримувати один одного. І ми не знали сварок, інтриг, заздрощів. Приїжджав зі Львова Володя, показував те, що написав, Вадиму Ільїну чи Ігорю Покладу, вони йому були вже за це вдячні, підказували, радили, якщо треба було.
1980 року я на Бессарабському ринку столиці України зустрівся з Миколою Мозговим. Ми зналися довгі роки. Для нього взірцевою завжди залишалася творчість Володимира Івасюка. Тому недаремно він з успіхом організовував і успішно проводив у Чернівцях Пісенний конкурс імені Володимира Івасюка, хоча уже й сам був знаним композитором і міг робити конкурс власних творів. А тоді, на Бессарабці, взяли по стакану молдавського вина і сіли на лавку. Був теплий погожий день. Микола перше, що запитав: “Маєш зі собою щось?” Малося на увазі, щось свіже, народжене з того, що ніхто ще не бачив і не чув. А я й справді мав у кишені вірша “Минає день, минає ніч”, у якому був уже написаний заспів і приспів. І я йому його дав. І вже на лавці, за черговим ковтком вина, Микола почав співати. У Мозгового мелодія народилася відразу.
Треба сказати, що сам Микола дуже добре співав “Минає день, минає ніч”.
До останніх своїх днів… Вона була одна з найкращих. Проте ми того ж дня зійшлися в бажанні, що найкраще цю пісню може виконати Софія Ротару. І не випадково. Адже це була присвята Володі Івасюку, і звісно, краще жіночого голосу Соні, яка співала 22 пісні Володі, і найкращі його пісні чують і впізнають з її голосу, ніхто інший не зміг би зробити.
Коли записували у студії ‘Минає день, минає ніч”, добре пам’ятаю, як стоячи за склом Соня запитала: “Які побажання?”, я відповів: “Коли будеш співати, думай про Володю”.
Софія проспівала перший дубль, у неї на очах були сльози. Уся вона тремтіла, значить, зачепило за живе, за жіноче серце. Потім було багато дублів після першого, допоки ми не зрозуміли, що емоції зробили своє уже на першій
стадії запису.
“Пісня пам’яті Володимира Івасюка” – це намагання в музиці і слові закарбувати образ того Володі, якого знало найближче його оточення. Яким він був і яке значення його для нас і для всієї України. Навіть, думаю, для всього світу, адже був він композитором світового рівня. Пісня написана 1986 року (мелодію створив Геннадій Татарченко) і у вірші є такі рядки: “Чи так там ангели співають, Як наш Назарій Яремчук?” На жаль, так сталося, наступним, хто пішов за Володею, був “наш брат по долі і по крові” Назарій. Так сталося, що Яремчук був першим виконавцем цієї пісні. Про смертельну хворобу Назарій уже знав, не знав слухач України. А любили його мільйони, з різних поколінь, від малого – до великого. Серед тих останніх Назар заспівав “Пісню пам’яті Володимира Івасюка”. У тому місці, де у вірші були рядки про нього, для Яремчука змінив останній рядок: “Чи справді там за небокраєм Не знають наші кривд і мук, Чи там так ангели співають, Як ми в часи тяжких розлук?”
“У мене бували такі періоди, коли взагалі нічого не писалося”.
– Життя могло скластися будь–як, але воно вибрало мені вірну стежину, з якої не схибив. Щастя для мене – це те, що дається не часто. Ось це не часто, у мене було дуже часто. Може, більше, ніж в інших. Продуктивність у мене була
колосальна, кожні три дні – одна пісня.
У мене бували такі періоди, коли взагалі нічого не писалося. Я сідав і думав: невже і я став творчим імпотентом? Це також нормальні явища. Не все має йти у житті на рівні світового рекорду. Мусить бути й час накопичення. Потім може вдатися й результат.
У найвідоміших та геніальних людей не завжди народжувалися лише шедеври. Щось було слабшим, щось сильнішим. Я ж писав для різних виконавців, інколи й маловідомих. Щоб мені щось з написаного колись не подобалося і хотілося переписати, то такого немає. З роками, а особливо тепер я став більш вимогливим до слова. Моє прізвище вже давно стало пісенним брендом і опускатися нижче цієї планки не маю права. На щастя, ніколи не знав, що таке слава і зіркова хвороба. Слава – це масло, яке ти намазуєш на хліб, де продукт, який ти робиш, є хлібом. Якщо у тебе є талант, ти будеш їсти масло з хлібом. Масло чи ікру окремо ніколи не зможеш їсти без хліба. Тому треба важко і невтомно працювати. Я ж свою роботу робив і роблю чесно. Моє прізвище не дає змоги ніколи розслаблятися.
Хоч я ранимий і мене, до прикладу, може образити те, що моїм найкращим періодом називають 1970-ті роки. А які були у 1980-их чи тепер? Найскладніше для особистості – залишитися на тому творчому рівні молодості, постійно додаючи до нього досвід. А це велике щастя творчої людини.
