Український письменник поставив діагноз керівнику Кремля, з приємністю згадує дружбу зі Збігнєвом Бжезінським і поховав сина з дружиною
Богдан Бондаренко
Серед цьогорічних лауреатів Шевченківської премії чи не найцікавішою постаттю мені видається Юрій Щербак. Як мінімум з огляду на вік: йому, уявіть собі, 91 рік! Він почав експериментувати зі словом ще в середині минулого століття і ось щойно тепер, у 2026-му, головна мистецька відзнака України наздогнала письменника. Викликавши у декого з моїх знайомих, які не особливо стежать за літпроцесом, запитання: “А він хіба не був лауреатом?” Як не дивно – ні.
На рахунку киянина – майже двадцять книг. Від перших збірок оповідань і повістей до 500-сторінкових романів. А найвідоміший твір Юрія Щербака, звичайно ж, “Чорнобиль”, який побачив світ невдовзі після аварії на ЧАЕС і мав чималий резонанс. Те, про що тоді боялися говорити навіть на кухні, зазвучало на повен голос. До речі, саме ця документальна повість була серед джерел, що надихнули творців однойменного британо-американського серіалу, який вийшов декілька років тому на телеканалі НВО.
Нині письменник живе між Україною і Норвегією. Час від часу приїздить до рідного Києва. Як не для підготовки до друку нової книги, то на зустріч із читачами. Послухати одного з “останніх із могікан” української літератури, який відомий своїми антиутопіями, завжди збирається чимало охочих. Я ж мав можливість записати ексклюзивне інтерв’ю з Юрієм Щербаком. Ми проговорили з лауреатом-довгожителем понад годину: про повномасштабну війну, що триває п’ятий рік; секрети його творчої лабораторії; рецепти щасливого сімейного життя і, звісно, Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.
“НАРОД, ЩО ВТРАЧАЄ ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ, ПРИРЕЧЕНИЙ”
– Мене тепер можна заносити до “Книги рекордів Гіннеса”, – з усмішкою мовить “Ukranian People” Юрій Щербак. – Думаю, що я найстаріший лауреат, який коли-небудь отримував Шевченківську премію. Як кажуть, краще пізно ніж ніколи! Протягом життя я три або чотири рази до неї наближався, але… Не вірив і цьогоріч, що стану лауреатом. Абсолютно. Не скажу, що це було самоцілллю, бо працював незалежно від того отримаю за це якісь відзнаки чи ні. Проте приємно, коли твою роботу так високо оцінює держава.
– Вас відзначили за книгу підсумків та пророцтв “Мертва пам’ять. Голоси і крики”. Як довго ви над нею працювали?
– Насправді я написав цю книгу дуже швидко. А розпочав 2020 року, коли у моєму житті сталися дуже болючі, страшні, трагічні події, які ледь мене не знищили. Тоді померли мій улюблений син Ярослав, первісток, і дружина Марія, з якою ми прожили разом 63 роки. (Зітхає). Звичайно, це позначилося на романі, який вийшов песимістично-похмурим. Його головна думка – народ, що втрачає історичну пам’ять, приречений на зникнення… Дуже важливо це розуміти!
– В якому режимі ви зазвичай пишете: це щоденна праця чи не обов’язково?
– Ні, не обов’язково. Пригадую, колись я був у Будинку творчості й зранку зустрічався з одним відомим письменником та йшов разом із ним на зарядку або ж пробіжку. І він не раз казав: “Та-а-к, Юрію, швидше закінчуймо це діло”. Мовляв, якщо поети можуть собі гуляти, робити що завгодно, поки натхнення не прийде, то ми, прозаїки, повинні прив’язати себе ременями до крісел і працювати щодня. (Усміхається). Я ніколи не був прихильником такого підходу. Спочатку в моїй голові визріває певний план (часто доводжу його до кондиції по ночах), а вже потім, в якийсь момент, я розумію, що треба вмикати комп’ютер та братися до праці.
– Цікаво, за кордоном вам пишеться легше?
– Ви знаєте, так. Скажімо, коли нещодавно я був у Києві, то не мав жодної вільної хвилини. Мені постійно телефонували і кликали десь виступити. З тих запрошень половину довелося відхилити. До того ж я потім захворів. Тобто ця довкололітературна і громадська суєта забирають багато часу. А тут ніхто не відволікає. Я – сам, сиджу в кімнаті й можу працювати. Тож за чотири роки повномасштабної війни написав і оприлюднив п’ять книжок. Для мене самого це дивовижно… Якщо Бог дасть трохи натхнення і сил, я буду продовжувати.
– До речі, яких новинок слід чекати від Юрія Щербака?
– У видавництві “А-ба-га-ла-ма-га” Івана Малковича вийде моя повість “Чорнобиль”. Текст, що побачив світ у вісімдесятих роках, тепер рішуче оновлений та доповнений. Також я написав передмову з нагоди 40 роковин трагедії на ЧАЕС, де даю оцінку ситуації і спадщини Чорнобиля з погляду сьогодення. Взагалі цей твір – дуже важливий документ історії. У ньому звучать голоси тих, хто був під час вибуху безпосередньо на четвертому блоці. Вони й розповідають, що сталося насправді… До речі, книга вийде українською і англійською мовами.
– Це правда, що творці резонансного серіалу “Чорнобиль” надихалися вашою книгою?
– Абсолютна правда. Я сам про це не знав, але один мій знайомий, який був у Голлівуді, надіслав статтю Крейга Мезіна, ініціатора й автора цього проєкту, в якій той називає десять фільмів та книжок, що надихнули його на створення серіалу. Я був неймовірно вражений, побачивши на п’ятому місці обкладинку своєї книжки “Чорнобиль”, виданої англійською. Крім того, він написав дуже вагомі слова про мою повість. Тому пишаюся тим, що певною мірою був причетний до створення цього дуже важливого і дуже правдивого серіалу.
“ЦЕ ДИЯВОЛ, ЯКИЙ ЗАЙШОВ У ЦЕРКВУ”
– Одна з ваших останніх книг називається “Рашизм. Звір із безодні”. Скажіть, де корені цього явища?
– У минулому росії. Вона сьогодні смертельно хвора на цю жахливу недугу під назвою рашизм. Усе розпочалося десь із XIV століття, а сформувалося за Івана Грозного. Це хвороба ксенофобії, чорносотенства, зневаги до будь-яких життів і до будь-яких народів. Такий імперіалістичний агресивний стан. І за двадцять з чимось років, що панує путін, він прищепив мільйонам росіян цю страшну недугу.
Не думаю, що навіть після закінчення війни та хвороба відійде й росія вилікується, ставши, як мріє Ходорковський, “прєкрасной расієй свєтлого будущєго”. Я в таке не вірю. Думаю, рашизм і далі її пожиратиме, аж допоки країна не розпадеться на якісь там частини. Не обов’язково це відбудеться за життя нашого покоління, можливо, через два покоління, але це рано чи пізно станеться.
Наразі ж хвороба триватиме. Тим більше, що перемоги над Україною їм не бачити. І після поразки росіяни знову плекатимуть реваншистські настрої. Тому, маючи одвічного ворога на своїх кордонах, нам треба перебудувати державу, взявши за приклад Ізраїль. Це має бути держава з автоматом у руках, тобто максимально мілітаризована. Інакше ми не зможемо вижити у вічній борні між росією та Україною.
– Наскільки мені відомо, ви – доктор медичних наук. Який діагноз ви поставили б особисто путіну?
– По-перше, він соціопат. Це жорстока істота, яка немає жодної емпатії, жодного співчуття, жодної християнської чесноти. Коли він стоїть у храмі й молиться – це просто блюзнірство. Це – диявол, який зайшов у церкву та імітує віруючого. По-друге, путін параноїк, поведений на власній безпеці. Він боягуз і дуже боїться, що його десь приб’ють… Ось цими почуттями і продиктована поведінка господаря кремля.
Сказати, що він повністю божевільний – ні, не можна. Але те, що це особа, абсолютно позбавлена якихось людських рис – безумовно. Думаю, в основі там лежить жахливе дитинство та комплекс меншовартості. Той миршавий підліток, якого всі били і зневажали, прийшов у цей світ з великою, буквально вовчою, ненаситною ненавистю до всіх. Це – виродок роду людського… Він – хворий, безперечно. Як лікар я можу вам це сказати.
– Коли нещодавно ви приїздили до Києва, то напевно застали ворожі атаки на українську столицю. Як давали собі раду з емоціями?
– Україна зустріла мене повітряною тривогою. По дорозі з Варшави до Києва, у Житомирській області, ми зупинилися на АЗС трохи відпочити. І раптом десь у кілометрі від нас “бабахнуло”. Була атака шахедів, почала працювати ППО, щось падало й вибухало неподалік. Водій бусика, звичайно, перелякався та сказав: “Хлопці, давайте тікати звідси”. Проте у мене, ви знаєте, не було якогось страху.
Потім у Києві було декілька повітряних тривог. Одну я благополучно проспав – нічого не чув. А другу, що вона відбувалась у нетиповий час – зранку, просто проігнорував. Ніяких особливих переживань та бажання бігти кудись ховатися, наприклад, на найближчу станцію метро, не виникало. Абсолютно. Попри те, що було чутно вибухи. Чорт його знає – це фаталізм чи що, але я сам був здивований.
– А відчуття дежавю не виникало? Ви, мабуть, пам’ятаєте ще Другу світову війну…
– Підлітком я дуже важко переживав тривоги. Коли німці бомбардували Київ та Харків, мені було погано. І тепер я боявся, що той синдром з дитячих років повториться. Проте, на щастя, якось минулося. Можливо, якби я весь час там перебував й небезпека була безпосередньою, по-іншому реагував би. Мені важко сказати. Людина ж часто себе не знає – як відреагує в тих чи інших осбтавинах. Це відомий феномен, описаний багатьма письменниками і, можливо, в цьому криється відповідь на ваше питання.
“МИ ТАНЦЮВАЛИ З МАРІЄЮ РОК-Н-РОЛ”
– Кажуть, коли ви працювали послом України у США, то познайомилися з політологом Збігнєвом Бжезінським?
– Так. Ми справді були у дружніх стосунках. У Вашингтоні я часто до нього навідувався, й ми обговорювали різні проблеми. Він дуже підтримував нашу країну і разом з Генрі Кіссінджером навіть створив (це було ще до мого приїзду) українсько-американську консультативну раду. Тобто допомагав урядам налагодити добрі відносини… Це – надзвичайна людина!
До слова, його батько працював військовим аташе у Генеральному консульстві Польщі в Харкові, який тоді був столицею. Він став свідком Голодомору: на вулицях лежали мертві люди, фотографії яких висилали зі звітами до Варшави. І весь час боялися, що їх заарештують, тому, власне, Бжезінський не взяв з собою в Україну сім’ю… Додам, що пан Збігнєв не раз запрошував мене з дружиною до себе на Різдво та інші свята.
– Ваша ж дружина, здається, теж була полькою?
– Так. Історія нашого знайомства – дивовижна. Це був справжній випадок. Абсолютно. Один з моїх друзів попросив зустріти польську студентку, яка навчалась у київському університеті і поверталася після канікул в Україну. Поїзд прибував десь о п’ятій ранку. До третьої години я тримався, а потім несподівано заснув. (Сміється).
Я людина дуже обов’язкова, а тут таке сталося. Звичайно, мені було прикро, тому я помчав вибачатися. Дівчина, вислухавши мене, мило усміхнулася. Вона мені тоді дуже сподобалася. Ну, а потім я запросив Марію на танці. Пригадую, ми танцювали рок-н-рол… Ось таким було наше знайомство, що згодом переросло у шлюб.
– У вашому розумінні любов – це..?
– Вона складається з кількох елементів. Перший – неймовірно важливий – секс. Якщо ним усе обмежується, любов буде короткотривалою і взагалі – неповноцінною. Другий елемент – взаємодовіра, взаєморозуміння, однакові погляди. Якщо ви після сексу прокидаєтеся й виявляється, що людина поряд – чужа, що вона зовсім по-іншому мислить, що вона має інший світогляд, з того нічого путнього не вийде. Це не буде коханням всього вашого життя. Радше – тимчасова пригода.
Ну, і третє – з роками люди дуже звикають одне до одного. Знаєте, іноді хочеш щось сказати, а дружина випереджає тебе й висловлює ту ж думку. Або в якійсь ситуації ви можете порозумітися взагалі без слів. І коли кожен крок раніше ви обговорювали, а тут ти втрачаєш кохану, це дуже важко. Ніби провалюєшся у страшну прірву й опиняєшся в суцільній темряві. Це так, немов втратив пів життя свого… Отож ці три елементи, які я назвав, і складають разом складне явище під назвою “кохання”.
– За понад 60 років разом у вас були періоди “штормів”, коли шлюб міг розпастися?
– Звичайно, були. Я не ідеалізую наші стосунки. Життя удвох – це дуже складний шлях. Єдине, що можу сказати вам: я ніколи не зміг би покинути Марію. І навіть думки про це не допускав. При всіх проблемах, що інколи виникали. Це перше. Друге – я завжди відчував, що маю вірного друга, таку неймовірну людину, яка віддана сім’ї, дітям, чоловіку, і дуже високо це цінував… Так ми й жили до наших похилих літ.
– Як епідеміолог за фахом – ви не вбачаєте певного фатуму в тому, що дружину забрав ковід?
– Так, вбачаю. (Зітхає). Знаєте, Марія була інтровертом, на відміну від мене, екстраверта. Небагатослівна. Усе тримала в собі. Вона неймовірно пережила смерть сина, і я думаю, що зламалися механізми імунітету. Бо в неї почалися проблеми з кров’ю. І на цьому тлі ковід моментально, на жаль, її забрав. Ми лікували Марію, але нічого зробити не змогли… Кажу, то був фатум, такий страшний, що передати вам не можу.
“Я НІКОЛИ НЕ КУРИВ, АЛЕ ВІД АЛКОГОЛЮ НЕ ВІДМОВЛЯВСЯ”
– Ваш характер допомагав вам у житті чи іноді, навпаки, шкодив?
– Ні, допомагав. Я не радикал, а центрист. За природою своєю. Намагаюся знайти компроміси. Завжди. Мабуть, тому й дипломатом став. Прагну бути доброзичливим, привітним і наперед нікого не засуджувати. У нас же ж часто буває: “А той-то чи той-то – ворог, тому що не такий, як я”. Натомість я не роблю поспішних висновків, не поспілкувавшись з людиною. Цього ніколи не було, тому, думаю, мій характер справді багато в чому допомагав.
– А які складові вашого рецепту довголіття?
– Це все генетика, розумієте. Ніяких таємниць на кшталт того, що я все життя споживав огірки чи щось там іще, не розповідатиму. (Усміхається). Не можу також сказати, що не вживав якоїсь холестеринової їжі. До прикладу, люблю сало і жирні страви. Алкоголь? При нагоді ніколи не відмовлявся, хоча не перебирав з цим ділом. Знаєте, дехто заявляє: “От я досягнув довголіття, бо нічого не пив”. Це – дурниці. (Сміється). Поза тим мушу сказати, що я не курив. Навіть у студентські роки. Просто не розумів – навіщо?!
– До речі, зарядку ви робите зранку?
– Ні. (Усміхається). Натомість гуляю. Маю певний маршрут – це приблизно кілометр, який щодня долаю. За будь-якої погоди. Чи то заметіль, чи то дощ, чи яскраве сонце, як сьогодні, я йду на вулицю… Це й допомагає організмові якось триматися.
– Юрію Миколайовичу, крім творчих планів, у вас іще залишились якісь мрії?
– (Сміється). Пане Богдане, у мене немає ніяких далекосяжних планів. Як лікар я чудово розумію, що тікають останні хвилини мого організму. Зрештою, з будь-якою людиною – не тільки дев’яносто однорічною – щодня може статися що завгодно. І треба бути до того готовим – морально. Проте чекати смерті не обов’язково. Бо інакше… Я бачив людей, які її дуже боялися, й не знали, чим зайнятися. Для них це була страшна мука. Не хочу для себе такої долі. Волію продовжувати працювати, і допоки можу написати щось путнє, я писатиму!
БЛІЦ
– Скоропадський чи Петлюра?
– Скоропадський.
–Лас-Вегас чи Орландо?
– У Лас-Вегасі я не був, тому, мабуть, Орландо.
– Дніпро чи Дунай?
– Дніпро, звісно.
– Ананас чи ківі?
– Ківі.
– Лем чи Бредбері?
– Ну, звичайно, Бредбері. Лема я не люблю.
– Кава чи чай?
– Кава, кава, кава. (Усміхається).
– Джаз чи рок?
– Обожнюю і джаз, і рок.
– Рано встати чи пізно лягти?
– Пізно лягти.
– Літак чи потяг?
– Літак, безумовно.
– Роберт Де Ніро чи Марлон Брандо?
– Брандо.
– Кіно чи театр?
– Кіно.
– Пасажир чи водій?
– Я 30 років був водієм. Нині кермувати вже не можу. Проте в душі залишився драйвером.
НАШЕ ДОСЬЄ
Юрій Щербак народився у Києві 12 жовтня 1934 року. Письменник, драматург, сценарист, публіцист, перекладач. За освітою – лікар. Доктор медичних наук. Очолював Партію зелених України. Був міністром охорони довкілля. Опісля працював на дипломатичній роботі: спочатку – Надзвичайним і Повноважним послом в Ізраїлі, потім – у США, Мексиці й Канаді.
Автор романів – “Зброя судного дня”, “Час смертохристів: Міражі 2077 року”, “Мертва пам’ять. Голоси і крики”. За останній був відзначений Шевченківською премією, що складає цьогоріч майже 485 тисяч гривень. Серед публіцистичних книг: “Україна в зоні турбулентності”, “Вбити імперію зла. росія – вічний ворог України”, “Третя світова війна України. Наша перемогопоразка і падіння росії”.
Вдівець. Дружина і син померли під час епідемії ковіду. Має доньку та онуків. Вони – айтішники, тож, коли час від часу виникають проблеми з технікою, допомагають своєму дідусеві дати раду з комп’ютером, а також сучасними гаджетами. Мешкає у невеликому університетському містечку в Норвегії, де під час повномасштабної війни знайшли прихисток й інші українці, зокрема, з Донбасу.
