Tого похмурого осіннього вечора перехожі з цікавістю заглядали у вікна вінніпезького Осередку української культури та освіти. Тут танцювали, слухали музику, посміхалися й сумували, розмірковуючи над словами давньої кобзарської пісні “Нема в світі правди – правда у темниці, хоч рідного брата тепер стережися!..” Спостерігаючи за тим, як вправно перебирає струни кобзи високий чоловік з відкритим світлим обличчям, як, співаючи заплющує очі й пропускає слова пісні крізь власне серце й душу, здавалося, що перед нами – музикант з України. Що приїхав до Америки аби донести до слухачів слово про “неправду”, яка панує сьогодні у його далекому краї. Так воно і є. Хоч не зовсім…
Юрій Фединський – композитор, продюсер-творець ансамблів, майстер унікальних музичних інструментів, звукорежисер, культурний активіст та педагог – народився і виріс у Північній Кароліні (США).
“Моя родина цілком європейська, – розповідає Юрій. – Татів рід походить із Західної Європи – Ірландії, Німеччини, Скандинавії. Мамин – з України. У Львові мешкали Фединські, в Києві – Мошинські, на Полтавщині – Чайковські. Свого часу моя бабуся Наталія Мошинська з дідусем Юрієм Фединським були змушені зробити тяжкий вибір – померти патріотами на своїй землі чи втікати від переслідувань. І вони обрали останнє. Адже ці люди були представниками української інтелігенції, тож, коли Радянський Союз почав панувати на нашій території, вирішили залишити рідну землю, розуміючи, що при цьому режимові неможливо жити. Втікали спочатку до Австрії, потім до Канади та, врешті, до США”.
Там, за океаном, серед таких, як вони, й досі живе Україна. Саме там від матері-українки та повністю англомовного батька-американця й народився Юрій. З самого дитинства хлопець марив землею своїх українських пращурів і ніколи не відчував себе справжнім американцем. “Хоч я народився й виріс в Америці, із цією країною в мене дещо не склалися стосунки. Мені було важко інтегруватися в суспільство, бо я завжди вважав себе українцем і, вочевидь, на генетичному рівні відчував, що моя рідна земля – Україна, – ділиться Юрій. – Одного дня мені спало на думку: якщо переїду на землю своїх пращурів – почуватимуся в гармонії із собою”.
А ще Юрій завжди любив музику. Спочатку опанував гру на класичному фортепіано, здобувши відповідну освіту. Але кілька тижнів, проведених у Пенсільванському літньому таборі, під час яких юнак мав нагоду познайомитися із бандурою, назавжди змінили його життя. Відтоді музикант закохався як у саму бандуру, так і в кобзу та торбан.
У 1998 році Юрій приїхав до України, і як зізнається, під час першого приїзду планував залишитися у Львові. “Потім я зрозумів, що це – лише частина України, – пригадує чоловік, – хоча самі львів’яни говорять, що все інше – Москва. Тому я поїхав ще до Києва, до одного з найкращих бандуристів – Романа Гриньківа. Та за кілька років мешкання в українській столиці, відчув, що життя у мегаполісі – не для мене”.
Сьогодні Юрій Фединський разом із дружиною Марією та чотирьма дітьми живе у маленькому селі Крячківка на Полтавщині і намагається відродити кобзарство: сам робить унікальні кобзи, бандури та торбани. З ними прославляє українську культуру на весь світ. Вибір Крячківки – невипадковий, адже свого часу Юрко навідувався туди, щоб познайомитися з місцевим автентичним фольклорним гуртом “Древо” (пісня саме у його виконанні звучить у відомому мультфільмі “Жив-був пес”).
Унікальний музичний колектив із 55-річною історією в розумінні Юрія Фединського є не просто тим, хто відтворює чи досліджує фольклор, а є самим фольклором. Тож, приїхавши свого часу навчатися, Юрко з дружиною стали частиною колективу. А вже незабаром Фединський заснував власний кобзовий цех, де щороку проводить літний кобзарський табір та навчає майструванню та музикуванню на вересаївській кобзі, кобзарській бандурі, панській бандурі, мамаївській кобзі, лірі, торбані та гуслях. Крім того, Юрій є засновником фестивалю “Древо Роду Кобзарського”. Він також організовує експедиції по Україні та за її межами в пошуках архаїчних інструментів, створюючи архів. Сьогодні філософію Юрка Фединського переймає ледь не кожен, хто хоч раз відвідував його в Крячківці. “Більшість моїх учнів – молодь. Вони приїжджають до мене, хоч чимало з них постійно проживають у Києві та інших великих містах. Їм здається, що у мегаполісах набагато легше займатися музикою. Але багато людей після відвідування мого села кажуть: хочу жити тут, знайди нам хату у Крячківці. Можливо, вони відчувають, що на цій землі – авангард кобзарства і створені всі умови для сільського Ренесансу. Я і сам впевнений, що село – це ідеальне місце для майстерні: тут є дрова, тиша, ніхто не турбує по телефону, бо нема зв’язку, є час, який непотрібно витрачати на поїздки в громадському транспорті, де тобі псують нерви і настрій.”
Жодної оплати за навчання чи проживання в таборі родина Фединських не бере. Так само, як і не приймає допомоги від влади “Держава – це не сам народ, а відтак не має чинити впливу на творчість, на культуру. Це не проєкт, не акція – це історія. Ми не збираємося співпрацювати з політиками. Нехай займаються своєю роботою, а ми будемо займатися своєю”, – наголошує музикант.
До кобзарського табору Юрія Фединського навідуються навіть дівчата. І хоч у подібних творчих цехах існує думка – якщо не було традиції кобзарювання жінок, то їх не варто пускати в цю царину – Юрко вважає інакше: не можна заборонити жінкам цікавитися кобзарством. До того ж, як показує практика, жінки майструють і грають не гірше за чоловіків, а іноді навіть краще.
Так само останнім часом до Фединського приїжджають учитися чимало іноземців – з Австралії, Канади, Японії, Франції, Польщі. Можливо, саме цей факт вплинув на рішення здійснити подорож до американського континенту, аби познайомити українську діаспору з давніми національними музичними інструментами. “Я знаю, що кобза, бандура і торбан рідко, а може й взагалі ніколи не звучали на території Північної Америки, – говорить Юрій, – тому зараз прийшов час поділитися цим багатством музичної культури з місцевою українською діаспорою. Наразі я “кобзарюю” так само, як свого часу робили це традиційні сліпі кобзарі, що ніколи не були “концертними артистами”, як переважна більшість виконавців сьогодення. Натомість, вони мали свою унікальну філософію щодо методів донесення свого слова до тих, хто бажав його почути. Впевнений, виконання старого репертуару сьогодні так само актуальне, як і багато років тому: думи, в яких ідеться про події минулого, говорять нам не стільки про історичні факти, скільки про більш загальні речі, такі як мораль та честь. Тому є близькими для будь-якої епохи. Сподіваюся, що за допомогою кобзарської традиції Україна відродить свою спадщину, а Захід зможе отримати велику користь з інформації, яка збереглася завдяки українським традиціям. Насправді, моя робота тільки починається, бо щойно ви самі познайомитеся зі світом минулого, обов’язково захочете поділитися ним”.
…Був початок одинадцятої години вечора, але люди не поспішали залишати Осередок української культури та освіти. Вони розпитували, з цікавістю розглядали та торкалися до незвичних багатьом музичних інструментів i дякували. За правду про Україну, яка шириться світом завдяки таким людям, як Юрій Фединський…
