23 квітня 1975 року народився Юрій Фединський. Він став відомим в Україні тим, що будучи американцем, залишив Нью-Йорк і осів у селі на Полтавщині. Село завдяки йому стало центром відродження кобзарства.
Колись 70-річний стоматолог Ерік Бревер не розумів сина, чому той залишив Америку й перебрався до України, де, зрештою, осів у селі. Але приїхавши до нього на гостину раз, вдруге, сказав Юркові: “Підшукай і мені тут хату”. І ось уже два роки, як американець облаштовує власне “гніздечко” у Крячківці. І йому це подобається! Бо поряд – четверо онучат, син та невістка, яка частенько балує його борщем і варениками. Та й синові допомагає матеріально, бо в того, як у натури творчої, зазвичай вітер гуляє у кишенях.
Юрко й досі чудний для місцевого люду. Від сусідів парканом не відгороджується, відмовляється вирубувати зарослі акації на подвір’ї – йому “шкода дерев”, горілки не п’є, за нігтями стежить і робить манікюр… А найперше дивний, бо проміняв Нью-Йорк на їхню “забуту Богом” Крячківку. І хоча минуло вже десять літ, як він живе тут, досі називають його не інакше, як “американець”. Хоча він сам давно вважає себе українцем. Та й насправді є більшим українцем, аніж дехто з корінних мешканців. Без нього точно ніхто б не додумався проводити такий унікальний етнофестиваль лише на пожертви благодійників.
– Мене довго в Україні сприймали як шпигуна, – посміхається Юрко. – Бо я жив “не за правилами” цього суспільства. Тому мусив, наприклад, шість разів їздити до Ужгорода, щоб розмитнити куплений в Америці задешево мінівен, який добре підходить для тутешніх доріг. Приїжджаю, а суд переносять на іншу дату. Ще раз приїжджаю, його ще раз переносять. “Що будемо робити?” – питають мене митники, натякаючи на хабар. Але я хабарів нікому не даю, тому розвертаюся і їду додому. Зрештою, вони зрозуміли, що на мені заробити їм не вдасться, і таки дозволили забрати автомобіль.
А кадебешники підсилали до мене непевних дядьків зі спиртним – хотіли напоїти, щоб я під хмелем видав їм якісь таємниці. Дехто серйозно запитував: “За яку партію… граєш на кобзі?”.
Разом із дружиною Марією, полтавкою, інженером-будівельником за фахом, з якою колись Юрко познайомився на весіллі друзів у Києві, виховують чотирьох діток: сина Мирослава, з яким вони переїхали сюди з Києва, близнючок Наталю й Андріану та маленьку Лесю-Христину; дівчатка народилися вже в селі. Ремонт у хаті Фединські давно зробили, а ось паркану й воріт досі не поставили. І це не сприймається вже як безгосподарність. Бо бідний син американського мільйонера з Крячківки і його дружина зосереджені на духовному, а не на матеріальному.
Юрко віртуозно володіє народними інструментами, які сам і робить. Під їхній супровід виконує старовинні фольклорні твори, яких знає безліч. Марія грає на малій віолончелі, співає. Подружжя стало не лише частиною сільського хору “Древо”, що існує вже більш ніж півстоліття, а й організовує у себе вдома безплатні літні кобзарські табори, на які приїздить здебільшого молодь із мегаполісів, щоб опанувати майстрування народних інструментів і музикування, традиційні спів і танці. До речі, уроки Юрка Фединського цікаві також полякам, французам, японцям, канадцям, австралійцям. А одна з його учениць дивує кобзарюванням Північну Корею.
Особливі стосунки у Юрка та Марії склалися з Олегом Бутом та його сестрою Оксаною з Київщини, які майже два десятиліття збирають старовинні пісні у різних регіонах України і досліджують троїсту музику, а ще грають, співають і танцюють. Разом створили власний етногурт “Крачкивка” (так називалося село до радянського періоду), до них приєднався також танцмейстер Віктор Чуприна, який під час виступів проводить майстер-класи українського традиційного народного танцю. В основі репертуару їхнього гурту – саме крячківські кобзарські пісні, барокові канти тощо. І разом ці люди започаткували етнофестиваль.
СПОЧАТКУ ВЛАШТУВАВ МАЙСТЕРНЮ У КОЛИШНЬОМУ ХЛІВІ
Я кілька разів брала інтерв’ю у Юрія Фединського, і щоразу він мене вражав своїм світосприйняттям. Пригадую, років дев’ять тому приїхала до нього в Крячківку, де мешкає не більше 300 осіб. Старенька хата з низькою стелею, обкладена зовні цеглою, стояла у заростях акації, без воріт і паркану. Зате всередині було зроблено сучасний ремонт із використанням екологічно чистих матеріалів. І ванна кімната сіяла. Ремонт нові господарі починали якраз із проведення комунікацій, бо Юрко, який виріс в іншому суспільстві, уявити не міг, як можна жити без душу й туалету.
Але найбільшою гордістю Юрія Фединського – у минулому затятого американського рокера – був колишній сарай для худоби, де він облаштував спершу свою майстерню з виготовлення торбанів, гуслів, лір і кобз. Тепер у нього є нова майстерня. Він творить неквапом. Йому подобається тиша, відсутність суєти, усамітнення. Досі дивується, що шматок потрібного дерева для інструмента може без проблем узяти у дядьків на місцевій пилорамі чи вирізати в лісі. І тому, що не треба оформляти купу всіляких документів, як в Америці, на те, щоб займатися улюбленою справою.
Тут майстер-самоучка проводить за роботою день за днем шість місяців у році. Решту часу подорожує: представляє Америці, Канаді, Європі справжню українську музику, народні пісні й танці. Та передовсім, знайомить самих українців з їхніми традиціями і древньою культурою.
Колись давно прабабуся Юрія Фединського – бандуриста, композитора, майстра автентичних музичних інструментів, звукорежисера, культурного активіста – жила на Полтавщині. Де саме, він не знає. Можливо, і в Крячківці, – припускає чоловік. Тобто, він тут не гість – приїхав сюди за покликом крові.
ВПРЯГАТИСЯ У ГОНИТВУ ЗА ГРОШИМА – НЕ ДЛЯ МЕНЕ
46-річний Юрій Фединський – тезка свого покійного діда-професора родом зі Львівщини. У Нью-Джерсі, куди закинула доля емігранта після Другої світової війни, той працював директором бібліотеки, де починав прибиральником. Колишній український професор так і помер на чужині з нездійсненною мрією повернутися на рідну землю.
Його внук Юрко 22 роки тому, попри умовляння бабусі й мами, а особливо бабусиної сестри та її чоловіка не їхати в Україну, не випробувати долю, аби не опинитися під репресіями комуністів, узяв та й купив квитка до Львова. Говорить, ніколи не почувався американцем і був упевнений, що лише на батьківщині своїх предків по материній лінії зможе бути у гармонії з собою. Бо вдома у них хоча й рідко говорили по-українськи, все ж панувала особлива атмосфера любові до всього українського. Змалечку хлопчик слухав записи українських народних пісень й інструментальних композицій, які збирала мама. Домашня фонотека була дуже об’ємною, і саме у цих записах маленький Юрко вперше почув звучання бандури. Він був настільки зачарований нею, що десять років поспіль на кожні літні канікули вирушав до табору в Пенсильванії, де навчався гри на великій бандурі в американського композитора, бандуриста і співака Юліана Китастого, родом із Кобеляк Полтавської області. Саме він розповів хлопчикові про кобзарство, і вже тоді Юрко зрозумів, що хоче його відродити.
– Я закінчив у США університет по класу фортепіано й пішов працювати… помічником адвоката, – Юрій Фединський говорить із відчутним американським акцентом. — Два роки помикався у Нью-Йорку, але ходити на службу в контору, від когось залежати, впрягатися у гонитву за грошима – це не для мене.
ЗАБУВ СМАК ПОРОШКОВОЇ ЯЄЧНІ Й СНІДАЄ СУПОМ
Тривалий час Фединський мешкав у Львові, Києві, виступав у складі відомих етнографічних колективів, займався реставрацією старовинних народних інструментів, навчався в одного з найкращих бандуристів України Романа Гриньківа. Творчі шляхи якось привели його до Крячківки, що неподалік знаменитих Чорнух, де народився всесвітньовідомий філософ і мандрівник Григорій Сковорода, творчість якого дуже близька Юрію. А ще у цьому селі мешкають учасниці автентичного фольклорного гурту “Древо” (саме у його виконанні звучить застільна пісня у мультфільмі “Жив-був пес”), який його давно цікавив. Тож так тут і залишився. Зрозумів, що це і є те місце на планеті, яке шукав.
– Наразі я “кобзарюю” так само, як свого часу робили це традиційні сліпі кобзарі, — каже Юрко. — Упевнений, виконання старовинного репертуару сьогодні так само актуальне, як і багато років тому: думи, в яких ідеться про події минулого, говорять нам не стільки про історичні факти, скільки про мораль і честь. Сподіваюся, за допомогою кобзарської традиції Україна відродить свою спадщину. Насправді, моя робота тільки починається…
…Юрій досі за документами лишається громадянином США. І за звичкою, сідаючи за кермо авто, тут же ж пристібає пасок безпеки, навіть якщо їде до сільської крамниці за хлібом. Проте вже забув смак порошкової яєчні і снідає супом – за українською традицією.
Фото: Норберт К. Іван та зі сторінки Юрія Фединського у Фейсбук
