Діти і Голодомор… Мільйони дітей померло на вулицях міст і сіл, на залізничних вокзалах та станціях, у голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. 1931 року з України було виселено 31 655 “куркульських родин” загальною чисельністю 131 909 чоловік, з них – 45 858 дітей (між іншим, українські чекісти радо звітували москві, що “перевиконали план”).
Багато з них померли дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування. Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть мовчати про пережите жахіття.
Тема Голодомору була забороненою в радянському союзі аж до його розпаду.
Тож маленька скорботна постать “Дівчинки з колосками” і справді уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації.
Голодомор 1932-1933 років: страшні цифри і долі
Голод 1932-1933 років призвів до другої хвилі безпритульності, масштабнішої за попередню. Виловом дітей займалася міліція і ДПУ (Державне політичне управління). Їх поміщали в тимчасових спецрозподільниках, але діти знову тікали і знову опинялися на вулицях міст.
Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав срср 1933 року, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.
З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР Канцельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:
“Ситуація з продовольством у районах Харківської області, і до того досить важка, останнім часом різко погіршилась. Як наслідок цього ми маємо значний наплив у місто Харків бездомних жебраків.
За січень і лютий було підібрано у місті: дорослих бездомних – 257 осіб, хворих та інвалідів – 15, дітей і підлітків – 373. Всього: 645 осіб. За березень-квітень, відповідно було дорослих безхатьків – 2560, хворих та інвалідів – 113, дітей та підлітків – 1806. Всього 4476. У травні місяці уже підібрано: дорослих бездомних – 4439, хворих та інвалідів – 585, дітей і підлітків – 6378. Всього: 11402 особи. І за 3 дні червня: дорослих працездатних – 313, хворих та інвалідів – 157, дітей і підлітків – 606. Всього:1077 осіб. Це тільки по місту, не враховуючи вокзалів, звідки дітей виловлює комісіят Бронєвого, попри міліцію, і загальна кількість виловлених сягає 10 тисяч осіб…”
Дітей відловлювали і відвозили в дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30 відсотків. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді траплялося, дітей садовили у вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.
Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”. Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої від голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.
“Відгомін” Голодомору відчувався і в середині 30-х років. Французький письменник Адре Жід у щоденнику “Повернення з СРСР”, виданому 1936 року, писав зокрема й про те, як його вразила величезна кількість малих безхатьків у Криму. “Я сподівався, що безпритульних більше не побачу. У Севастополі їх повнісінько. Кажуть, що в Одесі їх ще більше. Це вже нове покоління. У нинішніх, можливо, живі ще батьки, ці діти утекли з рідного села, інколи в пошуках пригод, але радше за все тому, що знали: навряд чи десь можна бути ще більш нещасним і голодним, ніж дома. Деяким менше десяти років…” Це були українські діти, переважно хлопчики, ті, кому вдалося вижити, хто дивом зміг вирватися з голодноморної пастки. Діти тікали передусім на південь: Одеса, Крим і далі – Кавказ.
Радянські табори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років
Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах. Про один із таких дитячих концтаборів у Миргороді зібрав свідчення директор місцевого музею-пам’яті Голодомору Олександр Джунь.
Музей-пам’яті Голодомору діє на місці колишнього “дитячого концтабору”, свідчення про який Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”.
Табір був на місці старої козацької фортеці й дізнатися правду про нього допоміг випадок.
“1958 року, коли ми малими тут бігали, стіна й завалилася, а з-під неї ці кісточки посипалися. Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху і копав яму”, – розповідає Олександр Джунь.
З того часу батько та син Джуні і почали збирати інформацію про ті моторошні масові захоронення дітей.
Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнився трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.
У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.
“Якраз 1932 року із “Країни Рад”, це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь.
Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.
За сто кілометрів від Миргорода, в таборі-інтернаті села Диканька, перебувала 10-річною дівчинкою Надія Лебідь разом із молодшим братом. Їй пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.
“Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді, отих діток, кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті було, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли”, – розповідає Надія Лебідь.
З осені 1933 року дітей, які вижили, з таборів потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же ж розійшлася жити до невеличких інтернатів, що створювалися у сусідніх селах.
Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого сталіним і комуністичною партією срср штучного голоду.
“Фабрика дитячої смерті” у Запоріжжі
Ця споруда розміщена в старій частині Запоріжжя. Тут протягом двох років від голоду в 1932-1933 роках померло понад 700 дітей. Найжахливіше, що саме там їх мали рятувати, але натомість у будинку малюка на них чатувала смерть.
У місто під час Голодомору селяни намагалися переправити хоча б дітей, аби тих годували і зберегли їм життя. Покинутих на вулицях малюків збирали та відвозили до цього будинку, який тепер називають фабрикою смерті. “Діти голі, зеленкою вимазані, щурі бігають. Коли запитала, а чим вас там годували? Вона нагнула голову, потім так підняла, подивилась і так: це не можна було назвати їжею. А більше вона нічого не сказала”, – розповідає Ганна Нужна, племінниця жінки, котрій пощастило вижити в нелюдських умовах.
Усіх померлих скидали до рову просто у дворі будинку. “Кожну мертву дитину, яку викидали, бачили решту дітей. Діти стояли біля вікон і спостерігали, куди кидають і як закопують їх”, – розповіла родичка свідка подій. “Це, фактично, був конвейєр смерті, куди, як у чорну діру, звозили діточок звідусіль. А тут, земля всмоктувала всіх цих дітей”, – розповів краєзнавець Анатолій Пеньок.
Історики кажуть, що в дитбудинку було лише дві палати, а одночасно могли перебувати лише півсотні дітей. Але документи свідчать про те, що кожного місяця тут помирало значно більше, а замість тих, кого заморили голодом, привозили інших, які чекали своєї черги. “У березні 71 немовля, у квітні 66, у травні 108, у липні 119”, – навів дані професор Федір Турченко.
Архівні картки, завдяки яким вдалося відтворити трагедію, були суворо засекречені 60 років, і навіть ці документи виявилися сфальсифікованими. “Писали катар, писали серце, писали інтоксикація, писати що завгодно, але писати в причинах смерті голод, недоїдання, виснаження – такого не було. Бо написати таке по тій термінології міг тільки ворог народу”, – пояснив історик.
Тітка пані Ганни вижила, і через два роки її знайшов батько, якого випустили з табору. Але спогади про пережитий жах лишилися в сім’ї назавжди. Поруч з будинком, який став могилою для сотень малюків, були розташовані відділок, прокуратура, міськом та окружком партії, де отримували пайки величезна кількість посадовців. Діткам, які помирали у цих стінах, не допоміг ніхто.
***
Оскільки Голодомор був спланованим геноцидом, що супроводжувався запереченням та знищенням доказів, точні демографічні дані, зокрема, про кількість загиблих дітей, складно встановити – оцінки вчених коливаються від 1 до 3 мільйонів померлих дітей. Діти становили значну частку жертв Голодомору, оскільки були найбільш вразливими до голоду, що охопив Україну в 1932-1933 роках.
Загалом, за оцінками одних дослідників від Голодомору загинуло від 6,8 до 10 мільйонів українців, а за іншими даними – до 14,8 мільйонів.
“Представники уряду визнали, що людські втрати лише в Україні становлять 9 мільйонів душ. В університетському середовищі говорять про 40-50% від усього населення України, і я вважаю цю цифру (15-16 мільйонів) точнішою” (З донесення Серджо Граденіго, віце-консула Королівства Італії в Харкові, 22 червня 1933 р.).
Нагадаємо, що цьогоріч 22 листопада ми будемо вшановувати пам’ять жертв геноциду 1932-33 років. Акція “Запалімо свічку пам’яті” – це щорічна традиційна акція, яку проводять у четверту суботу листопада на День пам’яті жертв Голодомору. Під час цієї акції українці в усьому світі запалюють свічки пам’яті, вшановуючи мільйони людей, які загинули від штучного голоду 1932-1933 років. Акція відбувається на центральних площах міст, біля пам’ятників жертвам Голодомору, у храмах та в Залі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду.
Художниця Ніна Марченко, картина “Останній шлях”: змальовано виснаженого голодом юнака, який через село тягне на візку труп меншого брата.
Нана Марченко “Діти Голодомору”: голодуючі діти і мати сидять на порозі власного будинку. Діти дуже виснажені голодом.
Ніна Марченко “Мати 1933-го”: на тлі дозрілої пшениці зображено померлу матір на колінах доньки.
Ніна Марченко “Дорога скорботи”: зображено голодуючих селян, які оплакують померлих і поглядають у слід підводі, що звозить трупи до поховальної ями.
