Відомий актор “вилікував” ПТСР роботою, тішиться дебюту доньки на сцені й на дозвіллі любить готувати страви української кухні
Богдан Бондаренко
Він – народний артист України, “Голос Майдану”, колишній міністр культури (на цій посаді Євген Нищук встиг побувати двічі), а сьогодні – очільник Національного драматичного театру ім. І. Франка. Дістати туди квитки – завдання із зірочкою. Особливо на гучну виставу “Конотопська відьма”, популярність якої, здається, побила усі рекорди.
До того, як стати біля керма головного театру країни, Євген Нищук два роки був у лавах ЗСУ. До того ж не десь “у штабі”, а на передовій. Можливо, ви здивуєтесь, але актор служив в аеророзвідці. Тож, якщо колись доведеться втілювати на екрані чи сцені захисників України, знає про все не з чужих слів. Додам, що Євген Нищук – “граючий тренер”. Він поєднує керівну посаду – гендиректора-художнього керівника – з акторством. Його можна побачити у чотирьох виставах рідного театру і ще в одній у “Сузір’ї”. Тож неважко здогадатися, що життя мого співрозмовника – це суцільний цейтнот. Мав можливість переконатися в тому особисто: наше інтерв’ю розтягнулося на дві “дії” з тижневим “антрактом”. І відбувалося у вихідні.
“ЦЕ ВСЕ Я НІКОЛИ НЕ ЗМОЖУ ЗАБУТИ”
– Євгене Миколайовичу, виставу “Конотопська відьма”, що стала візитівкою “франківців”, встигли побачити і в США. Якщо не помиляюсь, ви були першим українським театром, який виступив на Бродвеї в Нью-Йорку?
– Так, і це був, на мій погляд, прорив. Адже виставу прийшли подивитися не лише українці, зокрема, ті, які виїхали внаслідок повномасштабної війни, а й звичайні американці. За нашими спостереженнями і статистикою, щонайменше 40 відсотків залу складали саме іноземці. До того ж попит виявився настільки великий, що замість однієї “Конотопської відьми”, як було заплановано, ми зіграли дві. До речі, така ж ситуація виникла в Лондоні й довелося того ж дня грати ще додаткову виставу, бо графік неможливо було змістити.
Загалом наші гастролі вже відбулися у більшості європейських столиць (від Парижа і Берліна до Праги й Варшави), а також у містах США і Канади (крім Нью-Йорка, це Чикаго, Торонто, Монреаль). Вони засвідчили, що ми цілком конкурентні за кордоном. І сучасне українське театральне мистецтво цікаве не тільки нашим співвітчизникам, які опинилися за кордоном, а набагато ширшій аудиторії.
– Мабуть, не обійшлося без зборів для наших захисників?
– Ну, звичайно. Під час європейських гастролей вдалося зібрати вісім мільйонів гривень. Кошти витратили на закупівлю морського дрона останнього покоління Magura V-7, котрий так і назвали – “Конотопська відьма”. А у США і Канаді ми збирали на проєкт “Дронопад”, який реалізовуємо спільно з фондом “Повернись живим”. Тоді ми зібрали на партію літачків-перехоплювачів ворожих дронів для 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Також наприкінці року ми придбали наземний роботизований комплекс “Оленка” для підрозділу ГУР МО “Стугна”, який уже виготовлений, про шо нам повідомили, і вже днями буде на ЛБЗ.
Наш театр постійно допомагає ЗСУ: за півтора роки загальна сума, яку ми передали на Сили Оборони, уже сягнула понад 85 млн. грн. Час від часу виставляємо як лоти ту чи іншу виставу: так, у грудні зіграли “Пер Гюнта”, а в січні – “Калігулу”. Також у нас іде “Поліандрія”, усі виручені кошти з якої ми перераховуємо на центр Superhumans, що допомагає важкопораненим захисникам і захисницям, які втратили кінцівки. Станом на зараз – це вже пів мільйона гривень. Окремо ми постійно співпрацюємо з командою EVO Drones, де теж як лот надаємо на різні вистави нашу Директорську ложу, тож можемо збирати кошти на дрони, що передають військовим. Окремо купуємо автівки, “Мавіки”, колеса і багато іншого, чого потребують наші захисники.
– Ви також два роки були на передовій. Якщо не секрет, яка у вас облікова спеціальність?
– Стрілець-зенітник. Хоча насправді я займався аеророзвідкою. Навесні 2022 року не в кожному підрозділі були такі фахівці. Тож разом із побратимами, з якими ми починали київську кампанію добровольцями, створили свою бригаду та мобілізувалися потім на Миколаївщині. З дронів перейшли уже на розвідувальні безпілотники, з якими, власне, і працювали спочатку на півдні країни (брали участь у херсонській операції), а згодом – на півночі, тобто на Сумщині, й загалом на всій лінії фронту.
– Цікаво, який у вас позивний?
– Спочатку хтось запропонував “Міністр”. Проте це було б якось надто “палівно”. (Сміється). Тоді згадали, що я двічі був “Голосом Майдану”. Варіант цілком пасував, але, щоб було коротше й чіткіше, друге слово вирішили забрати. З тим позивним я й воював два роки.
– Які риси ви відкрили тоді в собі? Можливо, навіть не підозрюючи про них…
– За своєю природою я лідер. Тобто людина, яка сама любить, скажімо так, керувати чи командувати. (Усміхається). Проте на війні твій бекграунд не відіграє особливої ролі. На передовій ти не колишній міністр культури і не народний артист, а просто солдат. Тому я прийняв запропоновані обставини й слідував тим чи іншим вказівкам побратимів, які мали або більший досвід, або навчалися військовій справі. Звичайно, це потребувало беззастережної довіри, а ще – внутрішньої мобілізації, зосередженості та дисципліни.
– А чи траплялися якісь речі, що іноді й сьогодні вам сняться?
– Звісно. Наприклад, коли у залізничні рейки поблизу місця, де ми тоді перебували, щось влучало, метал дзвенів. За тим звуком можна було навіть визначити, за скільки метрів від нас це сталося. Ось інколи те “дзенкання” мені сниться. Або ситуація, коли снаряд, що летів над нами й від якого ми не встигали втекти, якимось дивом не вибухнув. Одного разу таке теж було. Уві сні приходять і просто якісь вечори, ранки, нічні виїзди на бойові завдання… Це все я ніколи не зможу забути!
“ЗУСТРІЧІ З ЛІНОЮ КОСТЕНКО – ЦЕ ВЕЛИКА НАСНАГА”
– Скажіть, чи був у вас посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), і як ви давали собі раду?
– Коли я повернувся до цивільного статусу, тобто звільнився у запас, то певний час відчував сум’яття та великий дискомфорт. Навіть хотів якось усе кинути і знову поїхати до хлопців. Проте обставини вже не дозволяли цього зробити. У попереднього керівника театру Франка закінчувався контракт. Тож мені як людині, котра мала чималий управлінський досвід та була нерозривно пов’язана з цим легендарним колективом, надійшла пропозиція його очолити. Працювати довелося без вихідних й ледь не цілодобово. Але це відповідає моїй натурі, бо я не вмію відпочивати. Це для мене каторга. (Усміхається). І коли я з головою занурився у роботу, прояви ПТСР зникли.
– Кажуть, є намір поставити якийсь із творів Ліни Костенко?
– Є таке. Ми обговорюємо потихеньку цю справу з Ліною Василівною та її командою – Іваном Малковичем та Оксаною Пахльовською. Мені здається, що на сцені театру Франка обов’язково має бути представлена творчість Костенко, а також інших провідних сучасних літераторів, наприклад, Сергія Жадана. Він обіцяв подумати над моєю пропозицією, але наразі треба чекати, оскільки, як відомо, Жадан у лавах захисників й вільного часу немає. Натомість улітку була прем’єра “Калинової сопілки” Оксани Забужко, а на весну готуємо “Амадоку” Софії Андрухович. Остання вистава – це спільний проєкт з Ліонським національним театром. Першу частину французи поставили у себе, а друга буде у нас… Повертаючись до Ліни Костенко: уже незабаром я матиму зустрічі з приводу майбутньої постановки.
– Знаю, що ви були на святкуванні ювілею легендарної поетеси-шістдесятниці. Які емоції винесли з цього спілкування?
– То справжнє щастя, коли випадає нагода поспілкуватися з такою людиною. Ліна Василівна – це ж епоха! Вражає, що її паспортний вік – не завада блискуче цитувати власні (і не тільки) твори й ділитися напрочуд живими рефлексіями на всі події, що відбуваються як на фронті, так і у світі. Це неймовірного масштабу мислення, чуття, погляди. Ще раз утвердився в якихось своїх думках, а також отримав певні поради. Не переповідатиму деталей, але… Я ніби побував на курсах, які треба було пройти, не знаю, років за три, а тут усе відбулося за один вечір. Я отримав велику силу, щоб далі творити, боротися, любити. Тому такі зустрічі – це дуже велика наснага!
– А яким запам’ятався Богдан Ступка? Влітку ви відкривали у Києві вулицю, названу на його честь…
– Богдан Сильвестрович був дуже яскравою та магнетичною особою. Це – людина-феєрія! Я був з ним і на знімальному майданчику, і вдома, де ми пили чай (і не лише чай). (Усміхається). Його можна було слухати з відкритим ротом! Про кіно, ролі, творчість… Як художній керівник Ступка зробив великий внесок у розвиток театру Франка. Тож певний його почерк чи певний стиль я стараюсь зберегти та продовжити. Безперечно, це неймовірного масштабу актор і гідний приклад.
– Ви грали на сцені Павла Тичину і Миколу Вінграновського. Хто з них вам ближчий за якимись відчуттями? Принаймні сьогодні…
– Ви розумієте, Тичина був різним. Його рання творчість – це неймовірний порив, що близький до моїх відчуттів, якоїсь романтичної візії. Проте він, як відомо, жив у часи тоталітарної системи. Переживав внутрішню боротьбу та спротив, що засвідчують і архівні матеріали. Але все ж якісь чинники не давали Павлові Григоровичу висловити той протест, як це робили інші його колеги по літературі.
Що ж до Вінграновського, то це приклад, як творити, не зійшовши на манівці, й зберігати любов до України. Не пафосну, а саме глибинну. І попри цензуру, тримати у тогочасних умовах той стрижень. На мій погляд, його поезія дуже недооцінена. Микола Степанович – людина неймовірного лету слова. Не дивно, що сьогодні чимало співаків звертаються до його творів, в яких закладено і щем, і біль, і спротив. У цьому я бачу велику драматургію. До речі, вистава йде уже багато років, залишаючись актуальною. Люди приходять і ще рез пересвідчуються, наскільки дививовижна творчість Вінграновського.
“ДОНЕЧКА ГРАЄ З БОГДАНОМ БЕНЮКОМ”
– Одна з ваших моновистав називається “Момент кохання”. В анонсі до неї написано: “Ніколи не знаєш, де зустрінеш своє кохання, ніколи не знаєш, коли його втратиш”. Можете підписатися під цими словами?
– Так. Це ж правда. Практично кожен із нас на тому чи іншому етапі життя мав щось подібне. Не обов’язково йдеться про фізичну втрату. Це може бути втрата почуття як такого, що руйнується під впливом якихось речей. І тоді чиста історія любові завершується.
– Коли тобі за 50, розуміння цього почуття – воно інше? Не знаю, глибше, багатогранніше, випукліше, ніж у 20 чи 30 років…
– Це все індивідуально. І залежить від того, кого ти зустрінеш, чи як складуться обставини. Абсолютно. (Усміхається). Проте знаю точно: вік тут не завада. В якийсь момент відбувається “хімія” й спалахує вогник. До миті, коли це сталося, ще можна підходити до того чи іншого питання з холодним розумом, а потім… Тебе просто розриває зсередини. Ти втрачаєш будь-яку стриманість, обережність й тебе взагалі перестає цікавити, хто та що думає. Тебе просто несе. І це прекрасно! (Усміхається).
– Ви мені якось розповідали, що ваша дворічна донечка виходила на сцену з Наталією Сумською у “Кайдашевій сім’ї”. Це було лише раз?
– Ні, вона продовжує брати участь у цій виставі. Ба більше – Аничка уже ввелася у “Тев’є-Тевель” і тепер грає з Богданом Бенюком. І таку серйозну сцену: коли після погромів родина вирішує виїхати. Донька вірить тому, що відбувається на сцені, й з дивовижною безпосередністю на все реагує. У неї аж сльози накочуються на очі! Нам, акторам, ще треба повчитися майстерності у дітей. (Усміхається).
– Її братик пішов минулоріч у школу. Чи додалося клопотів у вашій сім’ї, зокрема в тата, з появою першачка?
– Безперечно. Тепер я маю привозити Євгена до школи раніше, ніж колись у садочок. (Усміхається). Крім того, водити на футбол та інші активності, адже хочеться, щоб дитина гармонійно розвивалася. Очевидно, що це додаткові клопоти, але вони – приємні.
– Ваш старший син – 30-літній Олекса – хоч і не пішов батьковою стежкою, але працює звукорежисером і освітлювачем у театрі. Тобто таки має стосунок до мистецтва. Вас це тішить?
– Так. У нього дуже мистецька душа. Він міг навіть податися в актори, адже артистичний, має гарний голос і взагалі цікавий хлопець. Проте спочатку сам не хотів, а потім обставини склалися не на користь. Звичайно, грошей, які син заробляє, малувато, але він усе ж працює віддано та в задоволення. Знаєте, Євген не того, складу, щоб займатися якимось бізнесом. Абсолютно. Вдався характером в Оксану. Ну і в мене. (Усміхається). Чим можу, я йому допомагаю.
– У 2026-му буде десять років, як не стало вашої першої дружини. Класична фраза – час лікує – у вашому випадку працює?
– У мене, як в усіх. На певному етапі це переростає в якусь іншу фазу. Такого суму, щему, туги. (Після паузи). Раніше, бувало, я писав дружині на телефон, розуміючи, що воно не доходить (чи, може, все ж доходить?): “Сяня, я скучив…” От “скучив” це – дуже точне слово. І цей стан супроводжує мене завжди.
– Хочу спитати у вас ще про таке: чи маєте якісь шкідливі звички? Може, палите і ніяк не вдається кинути…
– Курити я так і не почав. Дякуючи своєму середньому братові, який, на жаль, загинув у 2006 році. Тож паління – це не моя історія. Деяких інших речей, які, на мій погляд, були шкідливими, зазнавши певних життєвих потрясінь чи пропрацьовуючи якісь моменти, з часом вдалося практично позбутися. Можливо, я набув щось інше. (Усміхається). Не знаю. Хоча у мене, ніби не було аж таких патологічних звичок. Тому й боротися особливо не було з чим… Якщо говорити про спиртне, то сьогодні це значно менше і значно рідше. (Сміється).
– Євгене Миколайовичу, як би ви речення продовжили: ніхто не знає, що я..?
– Якщо чесно, важко сказати. Мені здається, що всі й усе про мене знають. (Усміхається). О-о-о, згадав: коли є час і натхнення, я люблю готувати щось смачненьке. Ні, не екзотичні страви, а з нашої національної кухні. І навіть на війні трошки цим займався, точніше допомагав. Кажуть, вдавалося непогано. (Усміхається).
БЛІЦ
– Назарій Яремчук чи Василь Зінкевич?
– Вони обидва великі сподвижники, але, очевидно, Яремчук.
– Лондон чи Відень?
– Лондон.
– Літак чи поїзд?
– Потяг.
– Суп чи борщ?
– Борщ.
– Груша чи ківі?
– Груша.
– Кава чи чай?
– Кава.
– “Сімпсони” чи “Альф”?
– “Альф”. Я навіть озвучував там дещо!
– Долари чи євро?
– Євро.
– Поезія чи проза?
– Поезія.
– Параджанов чи Іллєнко?
– Важко відповісти. Тим паче, що вони разом творили. Але, мабуть, все-таки Параджанов.
НАШЕ ДОСЬЄ
Євген Нищук народився 29 грудня 1972 року в Івано-Франківську. Закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Ще студентом почав зніматися у кіно. Серед його фільмів – “Залізна сотня”, “Владика Андрей”, “Кіборги”, “Крути.1918”.
Був активним учасником Помаранчевої революції та Євромайдану, ставши їх модератором. Двічі очолював міністерство культури – в урядах А. Яценюка і В. Гройсмана. З 2023 року – голова Шевченківського комітету, а з 2024-го – гендиректор-художній керівник Національного драматичного театру ім. І. Франка.
Був одружений з актрисою Оксаною Батько, яка померла в 2016 році. Нині перебуває у цивільному шлюбі з Анастасією Блажчук, також актрисою, котра молодша на вісімнадцять років. Має трьох дітей: двох синів і доньку.
Захоплюється футболом. У складі ФК “Маестро” брав участь у доброчинних матчах. Після травми – розриву зв’язки – робив операцію, але не полишив улюбленого заняття. Тож у вільний час ганяє з друзями та колегами м’яча.
