Рік роботи над “Реквіємом”, перебування у США і порятунок гумором
Богдан Бондаренко
В Україні його називають живим класиком. Автор опер (найвідоміша – “Коли цвіте папороть”), балетів, симфоній, а також музики до фільмів (можна назвати хоча б “Легенду про княгиню Ольгу”). Заслужений діяч мистецтв, народний артист, Герой України. Один зі “святої трійці”: Скорик, Станкович, Сильвестров… Що тут ще скажеш – останній із могікан!
Щоправда, сам Євген Федорович ставиться до всіх “регалій”, звань та відзнак з іронією. Ховаючись за черговим жартом чи просто усмішкою. Він взагалі людина щира, на диво безпосередня й непафосна. Не закрився від світу в своїй мушлі, як це роблять деякі його колеги. Хоча, як ніколи, дуже запотребований і завантажений.
Навіть у нинішні драматичні, трагічні, жахливі часи Євген Станкович багато працює. Звичайно, він міг виїхати за кордон чи бодай на рідне Закарпаття, але композитор залишається у Києві. “Якщо вночі буде повітряна тривога, зателефонуйте мені завтра о дванадцятій, – каже 83-річний митець. – Щоб я хоч трохи виспався”. На жаль, без чергової атаки на столицю не обійшлося, але наше інтерв’ю все ж відбулося…
“МІЛЬЙОНИ УКРАЇНЦІВ ЖИВУТЬ У ПЕКЛІ”
– Звісно, це все дуже впливає на мій психологічний стан, – ділиться з “Ukrainian People” Євген Станкович. – Та, незважаючи ні на що, я продовжую писати музику. Якраз закінчую, точніше хочу закінчити, нову роботу. І так було завжди: щойно завершивши якийсь твір, я брався за інший… Одне слово, сьогодні я страшно “забацаний”. (Усміхається).
– Що вам потрібно для роботи? Три головні речі, без яких ніяк…
– По-перше, щоб було світло (люблю, коли довкола його багато), по-друге, щоб я мав вдосталь часу і, по-третє, бажання писати. Ото й усе. Проте, оскільки займаюся цією справою все життя – добре чи не дуже, то особливо й не задумуюсь, що мені насправді потрібно. Це давно вже увійшло у звичку: встати і братися до праці. Інша річ, що я не кожен день пишу музику. Жоден із композиторів не робить того щодня! Проте це дійсно дуже важлива частина мого буття.
– А як натхнення, воно для вас щось значить?
– Без натхнення не буває нічого. Музики – також. Це така субстанція, що закладена у нас Господом або, як сказали би фізики, космосом. У будь-якому разі це – бажання щось робити. І до кожного воно приходить по-різному. Для одних композиторів той фактор дійсно був визначальним, для інших – не дуже. Останні казали: ти пиши, а натхнення прийде. (Усміхається). Мовляв, праця породжує натхнення, а не навпаки. Та, як би там не було, тут головне – результат.
– Цікаво, а уві сні ви мелодії за хвіст ловили?
– Ні. Радше мелодія мене хапала, а не я її. (Сміється). А якщо серйозно, рідко траплялись якісь аномалії уві сні. Я старався все ж давати собі трохи перепочити. Раніше, щоправда, спав міцніше, а тепер – погано. Сьогодні, наприклад, практично не склепив очей… Так гупало десь під боком, що просто жах! На Київ летіло дев’ять балістичних ракет, п’ять з яких, на щастя, вдалося збити. Тому який там уже сон. (Зітхає).
– За кордон не хотіли виїхати? Принаймні на деякий час…
– Ні, не хотів. З початком повномасштабного вторгнення мені пропонували, але я відмовився. Це вже не для мене їздити туди-сюди. Тому сиджу в Києві. Допоки можу сидіти. (Сміється).
– Один з останніх ваших творів має промовисту назву – “Псалми війни”…
– Якщо чесно, я хотів би, щоб він ніколи не з’явився. Проте життя така штука, що людина часто робить те, чого не хоче. (Після паузи). В Україні вже понад три з половиною роки триває велика війна. Так, бувають спокійніші дні, бувають менш спокійні, але… Сьогодні ми всі – мільйони українців – живемо, як у пеклі. Скільки невинно вбитих людей, скільки покалічених. Не тільки дорослих, а й дітей… Працюючи над “Псалмами”, я вклав у цей твір усі емоції, що переживав. Наскільки це вдалося, судити вже слухачам.
– До речі, як ви ставитесь до критики?
– Нормально. Я спокійно її переношу. Проте в останні декілька років мало з ким спілкуюся. Мої колеги, з якими близько дружив, уже відійшли у засвіти. (Після паузи). Знаєте, кожен композитор йде своїм шляхом. Як він може, як він бачить, як йому дано. І його творчість – це світовідчуття та певне висловлення. У кожного воно індивідуальне… До слова, в історії дуже рідко траплялося, що твори одного митця подобалися іншому. Так було не тільки з композиторами, а й з художниками. Проте до мене, Богу дякувати, в основному непогано всі ставилися.
“МІЙ ТАТО НАРОДИВСЯ У НЬЮ-ДЖЕРСІ”
– Вам доводилося бувати у США?
– Так, неодноразово. Уперше – ще в дев’яностих роках. Приїздив, зокрема, в Чикаго, де зустрічався з нашою громадою. Тоді ж виконували, по-моєму, фрагменти з “Панахиди за померлими з голоду”. Потім бував у Нью-Йорку та інших містах. Звісно, там не рай, але… Америка – одна з великих країн, з яких нам треба брати приклад.
– Ніколи не було думок залишитися?
– Мені пропонували. Постійно. Проте я щоразу відмовлявся. До речі, тут дуже цікава історія. Мій дідо свого часу був на заробітках у США, і мій батько народився у Нью-Джерсі. Звичайно, вони могли залишитися. Однак, заробивши гарні гроші, повернулися на Батьківщину. Очевидно, їхні гени спрацювали (усміхається), тож я теж не осів за океаном. Хоча колись протягом двох років все ж жив та працював у Канаді.
– І як вам писалося на чужині?
– У Вінніпезі я займався винятково творчістю. Написав “Нехай прийде царство Твоє” і “Аве Марія”, а також закінчив “Чорну елегію”. Не знаю, як там нині, а тоді я почувався цілком комфортно. Єдине – не володів мовою. Втім, прості побутові фрази вивчив. До слова, я майже рік прожив ще у Швейцарії. Проте, кажу, залишатись на Заході ніколи не хотів. Бачте, як у житті буває: одні мають велике бажання, але не мають можливості, інші – мають можливість, але не мають бажання. (Сміється).
– В Україні ви отримали найпрестижніші премії, нагороди та відзнаки. Вони для вас мають значення?
– Ні. Абсолютно. Я дуже спокійно ставлюся до таких речей. Щиро вам говорю: жодні звання ніколи мене не цікавили. Відмовитися від них не випадало, але, в принципі, мене виховали із розумінням, що це – побічні справи. Тобто – не головні. Важливо натомість інше: чим людина займається і як займається. А ще – завжди треба старатись. Адже старання людське до праці теж додає тій праці більшої ваги.
– А як сприймаєте, коли вас називають живим класиком?
– Позитивно. Думаю, що живим класиком бути краще, ніж мертвим. (Сміється). Кажу, мене ті речі не надто цікавлять. Переймаюсь іншим: чи зможу іще щось написати. Незабаром ось відбудеться прем’єра “Реквієму”, над яким я працював рік. Це великий академічний твір на латинські тексти. На репетиції я ще не був, завітаю уже на генеральну. Але ходжу з палицею, тому, як захочуть мене побити, втекти буде важкувато. (Усміхається).
– Ходите з паличкою через вік?
– Років чотири чи п’ять тому я йшов на базар та послизнувся. Зламав собі поперек і частину хребта. Довелося багато лежати у лікарні. Одні казали, що треба робити операцію, інші – що не варто. Відтоді я став горбатий. Мені важко ходити. Тому в консерваторію привозять на машині. Я там викладаю, а потім їду додому.
Крім того, в мене були – та й далі є – проблеми з серцем. Колись мене навіть прихопило на авторському концерті у Львові. І довелося полежати у “швидкій”. Добре, що небавом відпустило. У житті, як буває: клопоти зі здоров’ям накопичуються, а потім починається “двіжуха”. (Сміється). Зайвий раз тепер остерігаюся з’являтися у публічних місцях ще й через сезонні віруси. Мені категорично не можна хворіти. Нічим.
“Я П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ СМАЛИВ, ЯК ЧОРТ”
– Кажуть, ваша дружина також має стосунок до музики?
– Вона піаністка, так. Ми одружились у Львові. Я тоді відслужив в армії перший рік, а Тамара вчилась у музучилищі. Це було, здається, у 1962 чи 1963 році. Треба буде перепитати в неї, але, щиро кажучи, боюся. Тому що можна отримати каструлею, а вони у нас ще старі й важкі. (Усміхається).
– І чим причарувала хлопця у військовій формі майбутня дружина?
– Не знаю. Тепер уже важко сказати. Та, оскільки я одружився, значить, якесь зачарування справді було. (Сміється). Між нами невелика різниця у віці: я старший на три роки. Проте це мені не допомагає. (Усміхається).
– Донька – піаністка, син – скрипаль. Це закономірність?
– Зізнаюсь вам: я з ними не займався. Усе взяла на себе дружина. Донька закінчувала і фортепіано, і теоретичний. Тобто вона не лише піаністка, а й музикознавиця. Ви запитуєте, чи це закономірність? А куди їм було йти? У творчих людей діти часто обирають шлях батьків. Щодо мене, то це великий парадокс: мій дід був математик, батько – математик, старший брат – математик, сестра – математик. Мене ж понесло у композитори. (Усміхається).
– А скільки маєте онуків?
– Двоє. Вони жили в Бучі, а напередодні вторгнення чи то інтуїція, чи якесь провидіння підказали синові, що треба їх вивезти. Ми це зробили, а через день усе почалося. Потім два місяці ніхто не міг звідти вийти. Як відомо, окупанти вбивали людей просто на вулиці. Там коївся жах! Страшно й уявити, що могло статися з моїми дітьми і онуками, якби вони там залишилися. До слова, нашу хату пограбували, а в сусідську влучило два снаряди… Знаєте, те, що ми пережили, навіть згадувати важко. (Зітхає).
– Вертаючись до творчості: вам не шкода того часу, що витратили колись на кіно й серіали?
– Шкода, але куди було діватися? Треба було заробляти на сім’ю. Я сім років працював у видавництві “Музична Україна”, де отримував 110 чи 120 карбованців. На ті ж гроші, маючи маленьких дітей, не проживеш. А на кіностудії Довженка платили, як на ті часи, пристойно. До того ж ти міг бути вільним та незалежним. Переглянув фільм, випив зі знімальною групою – й усе, можна йти додому. (Сміється).
– А нині дозволяєте собі перехилити чарку?
– Лікарі категорично заборонили. Не можна ні краплі. Я тепер такі приймаю ліки та й серце… Сказали: “Ні в якому разі!”. А то лунатиком стану. Якщо доживу до того стану. (Усміхається).
– Може, ще курите чи не маєте цієї звички?
– Я п’ятдесят років смалив, як чорт. Курив справді дуже й дуже багато. Як чимало хто з мого оточення. У нашій родині взагалі ж усі палили. А потім, знову ж таки, лікарі сказали: “Вам не можна!” Тому хотів я чи не хотів, а мусив кинути. Інакше мої шанси були не дуже великі. І я б уже не жив. А так завдяки медикам ще тягну на цьому світі.
– На календарі – зима. Це “ваша” пора року чи не “ваша”?
– Ні, я зиму не люблю, бо холодно. (Усміхається). Тим більше, що тепер у нас бувають проблеми з опаленням. Оце вітав якось із днем народження колегу – композиторку Лесю Дичко, з якою працююю в консерваторії, на одній кафедрі. Вона каже: “Так погано, що зимно й нема світла. А в тебе як?” Щоб заспокоїти її, відповідаю: “У мене те саме, тільки ще гірше”. (Сміється).
– У квартирі ви ставите ялинку чи дідуха?
– Іноді – просто купую якусь гілку або ж маленьке деревце. Таке суто символічне. Ми ж із дружиною живемо удвох, тому немає потреби ставити, як колись, велику ялинку. Бо, як ляжу під нею, то потім уже не встану. (Довго сміється).
– Судячи з нашої розмови, Євгене Федоровичу, почуття гумору вас не полишило?
– Воно, мабуть, єдине, що в мене залишилося. Власне, гумор сьогодні нерідко рятує від поганого настрою і лихих думок. А також дає надію, що завтра те все звірство сатанинське скінчиться. І в Україну повернеться мирне й щасливе життя!
БЛІЦ
– Ви “жайвір” чи “сова”?
– У мене в житті бувало по-різному, тому не можу сказати, хто я – “сова”, “жайвір” чи “ворона”. (Усміхається).
– Нью-Йорк чи Ріо-де-Жанейро?
– Свалява.
– Кава чи гербата?
– І гербата, і кава.
– Березовський чи Ведель?
– Обидва. Це – великі люди!
– Франко чи Коцюбинський?
– Я додав би до них іще Шевченка.
– Метро чи трамвай?
– Найкраще – пішки.
– Троянди чи чорнобривці?
– Я не фахівець із квітів. (Усміхається).
– Долари чи євро?
– Бажано разом.
– Богдан Ступка чи Лесь Сердюк?
– Я краще знав Богдана, ніж Леся. Ми провели багато часу разом. Тож Ступка – близька мені людина, Царство йому Небесне.
НАШЕ ДОСЬЄ
Євген Станкович народився 19 вересня 1942 року в місті Свалява, що на Закарпатті. Пройшов усі етапи навчання: від музичних школи та училища до консерваторії. Вищу освіту почав здобувати у Львові, а завершив у Києві. Серед його викладачів були Адам Солтис і Станіслав Людкевич, потім – Борис Лятошинський, а після його смерті – Мирослав Скорик.
На рахунку Станковича – балети (один із них – “Вечори на хуторі біля Диканьки” нині йде на сцені Національної опери України), а також опери й концерти. Камерні симфонії, що були створені з 1971 по 2021 роки, восени минулого року записали в рамках проєкту Dictum. До речі, одну з них – N3 – ЮНЕСКО внесло у 1985 році у топ-10 найкращих симфоній світу.
Окрема сторінка – співпраця Євгена Станковича з кінематографістами. Він – автор музики до понад ста фільмів і серіалів. Серед них – “Лісова пісня. Мавка”, “Ярослав Мудрий”, “Камінна душа”, “Роксолана”, “Острів любові”. Найтепліше відгукується про співпрацю з режисерами Юрієм Іллєнком, Григорієм Коханом та Олегом Біймою.
Двічі очолював Спілку композиторів України. Був народним депутатом. Викладає у Національній музичній академії (колишня консерваторія), де колись сам вчився. Професор. Академік. Лауреат Шевченківської премії. Віктор Ющенко удостоїв його звання “Герой України”, а Петро Порошенко – Ордена Ярослава Мудрого.
