Ірина Садула,
дослідниця, учителька української мови та літератури
с. Тязів Івано-Франківської області
“Страшно, коли людина зникає навіки, і ти вже ніколи, ніколи її не побачиш, не будеш з нею говорити…”
(З листа Марії Пасько-Падалки до племінниці Наталі Гнилоскуренко)
“Учні дуже любили його за простоту, за веселу вдачу і щире бажання навчити їх любити й творить усе прекрасне…”
(Уляна Горбань)
Падалка Іван (1894–1937), художник, графік, відомий маляр-монументаліст, ілюстратор, педагог, викладач Київського художнього інституту, автор теоретичних праць у журналах “Нове мистецтво”, “Мистецтво”. В колекції NAMU зберігаються такі твори майстра, як: “Атака” (1927), “Фотограф” (1927), “Натюрморт” (1920), ілюстрація до “Слова о полку Ігоревім” (1928). Представник школи Михайла Бойчука, його називали найталановитішим учнем видатного учителя.
Репресований 1936 року. 13 липня 1937 року за рішенням Військової Колегії Верховного Суду СРСР розстріляний. Реабілітований 1 лютого 1958 року. Серед вихованців Івана Падалки – Алла Гербурт-Йогансен, художниця, дружина письменника Майка Йогансена.
В основі цієї розповіді про непересічного митця – листи дружини Марії Пасько-Падалки, спогади племінниці Наталії Гнилоскуренко та рідної сестри – Уляни Падалки-Горбань, учениці Василя Кричевського та на ранньому етапі творчості – Михайла Бойчука. Яскраві та щирі, ностальгійно-щемливі уривки із споминів сестри митця, Уляни Горбань, котра до останньої миті життя безмежно любила та поважала свого брата (“Мій брат – наш художник. Спогади про Івана Падалку”), а також факти з автобіографії самого митця.
Найрідніший закуток
У селі Жорнокльови, що на Черкащині, закутку, де здавна росли верболози та кущі темної лози, а навесні цвіли лозенята пухнастими грудочками срібного кольору, народився Іван Падалка. В тім селі, навіть на грядках між овочами, росли гвоздики, чорнобривці та майори.
“Перед зеленою неділею (Трійцею) туди ходили рубати гілля: липи, клени, чорноклени, осики на клечання. Малими гілками в хаті квітчали стелю й стіни. Долівку встеляли пахучими травами: чебрецем, полином, любистком, васильками… Стіл мама застилала килимом, світила лампадку. І все це було так урочисто, красиво, аж дух перехоплювало”, – напише згодом сестра Івана – Уляна у спогадах.
Виднілася оддалік церква св. Петра і Павла, а ще далі – на краю села, була трирічна Церковноприходська школа. Жило тут подружжя – Дарка Костянтинівна та Іван Григорович, займалися хліборобством, мали восьмеро дітей, з котрих вижило шестеро. Сестра Уляна оповідала вражаючий факт про народження брата Івана:
“От народився хлопчик, хороший, повний, але не дихав. Батькові дуже жаль було хлопчика. Дівчат він не жалів… Пригадавши пораду фельдшера, взяв він сірничок і став лоскотати в носику дитяти та у вушку. Сидів, лоскотав і ждав чуда. Мало було надії на успіх. Але чудо сталося, хлопчик чхнув, став дихати і закричав, сповіщаючи присутніх, що він живий. Батько радий був, що має і другого сина, разом з кумами пішов до попа прохати, щоб назвав Іваном. По святцях, якими тоді користувалися, даючи при хрещенні ймення, було Кузьми та Дем’яна. Піп задовольнив прохання. Це було 1894 року, 1 вересня, або 14 за новим стилем. І так Іван став ще одним членом сім’ї…”
Цікаво, що в автобіографії сам Іван Падалка називає датою свого народження 15 листопада 1894 року, така ж дата вказана в офіційних джерелах, тож сестра могла просто помилитися.
Коли Іванку було лише п’ять місяців, мати чекала вже на іншу дитину, тож довелося перервати годування. А малий Івась мусив їсти немащений пшоняний куліш. Тяжко було, хлопчик часто кричав, а мама потайки вночі просила про добру долю для своєї дитини. Восени Івась ласував пшоняною кашею з гарбузом і хлібом з калиною, що було для нього уже значно смачнішим.
“Почав рисувати раніше, ніж ходити…”
Малювати почав Іван тоді ж, як тільки навчився тримати у руках шматочок крейди. Перші малюнки – на печі в хаті. Нікуди було діватися батькам, дитину треба було якось забавляти. Хлопчик не покидав своєї крейди, всюди з нею носився. У чотири роки Івась сказав батькові, що намалює корову, якщо той принесе для нього дошку. Відтак так і сталося, син дотримав обіцянки і батько теж. Сутужно велося Падалкам, менші діти не мали власних чобіт до восьми років. Лише іноді щастило випросити у старших сестер чоботи бодай на годинку.
Відтак малий Івась збирав сургуч із пробок у пляшках, розтоплював над каганцем і ліпив з нього птахів. Але й на цьому не завершилися творчі пошуки юного митця – Іван збирав жовту та червону глини з місцевого гнилища і ліпив різних звірів, сам виробляв цеглу. У школі багацькі діти вимінювали на Іванові рисунки свої зошити, подеколи – й книги. Хлопець так хотів малювати, але навіть не мав для цього і шматка паперу.
Одного разу на луці Іван працював тихцем над своїми птахами, один із синів поміщика побачив це видиво і зацікавився.
“Цей панич наказав йому, щоб наступного дня чекав його на цьому ж місці. Прийшов він і приніс паперу, олівець, гумку і якийсь рисунок. Таких же ж рисунків звелів робити на тому папері, що приніс. Так кілька разів він приносив чистий папір і рисунки, а нарисовані Іваном забирав. Потім поміщик Лісаневич прислав слугу, щоб батько прийшов до нього. Коли батько прийшов, то він сказав: “Мій син каже, що у твого сина велика здібність до рисування і просить поклопотатись, щоб на казьонний кошт послати його вчитись. Я можу задовольнити каприз свого сина, але знай, що ти позбудешся його робочих рук у господарстві. І взагалі він відмовиться від тебе…”. Батько погодився. Так Іван спочатку вступає до двокласної міністерської школи у Нехайках. Сестра Уляна пригадує їхні спільні з братом прогулянки на луку. Вона зривала квіти, а Іван їх малював…
“Вчився Іван у міністерській школі дуже добре, оцінки в його табелях, що їх приносив перед Різдвом, Великоднем та на літніх канікулах, були лише п’ятірки. Але, незважаючи на те, що його мали за найбільш здібного учня в класі, не раз визивали до школи батька, скаржились на його невдержаний гумор. На репліки…”
Після закінчення школи з похвальним листом, постало питання, куди рухатися далі. Ніхто із сім’ї Івана не знав, де є художні школи. Поміщик Лісаневич не міг допустити, щоб “син мужика” вчився в тій самій Київській рисувальній школі, що і його син. Тож 1909 року хлопця віддали вчитися до Художньої промислової керамічної школи у Миргороді. Там юнак провчився три роки, замість п’яти, бо вигнали, начебто за читання заборонених книжок, а також – газети “Рада”. А якщо відверто то причиною було те, що Іван був занадто розумний для тієї школи. Такої думки була сестра Уляна. А про заборонену літературу та цей випадок писав і сам митець в автобіографії.
Іванові довелося повернутися додому… Руки, які тримали лише олівець, відвикли від господарської роботи. Сестра пригадувала, що батькам, та й всім іншим, було дуже важко дивитися на фізичні та моральні муки Івана. Назбирали трохи грошей – і подався хлопець до полтавської майстерні працювати художником.
Мабуть, йдеться про період праці у Полтавському етнографічному музеї, де Іван виготовляв копії українських килимів для ткацької майстерні на Київщині, про що сам зазначав.
“Перший подарунок, який привіз з Мирогорода мені Іван, це був рулон олександрійського паперу, фарби, пензлі, карандаші та гумка. Але літом я вже пасла корову і лише зимою рисувала на печі, як він, але фарбами на хорошім папері. Рисувала узори різні, стилізуючи квіточки та листя різних трав, які літом бачила. Пізніше я вишивала рушники й інші речі вже за своїми рисунками. Іван навчив мене читати…”, – пригадувала сестра Уляна.
“Поїхав він у Полтаву ще зимою, а перед початком навчання поїхав до Києва і здав іспит до художньої школи. Щоб вчитись у Київській художній школі, потрібна була форма одягу: чорний костюм з мідними гудзиками, довга чорна пелерина і чорний берет. Грошей на одіж у нього не було, і він приїхав просити допомоги, обіцяючи заробляти на прожиток сам…”
Сім’я знову допомогла… І хоч ходив в тому самому одязі, одягнути було нічого, та непереборне бажання творити було вище. І так, восени 1913 року Іван вступив до Художньої середньої школи у Києві. Часто голодував, хоч мама почасти пересилала до Києва сухарі та коржики… Але йому перепадало майже нічого, бо друзі, котрі сходилися на чаювання, майже все забирали…
Між тим малював Іван святих, нехайлівську церкву, священників, відтак ілюстрував збірки казок. Коли в Нехайках 1917 року організували драмгурток, створював ілюстрації до декорацій, гримував артистів. За виручені кошти із постановок аматорського театру змогли купити книги та в одного з артистів відкрити маленьку бібліотеку.
У той час у селі Жорнокльови, як запевняє у спогадах Уляна Падалко, ніхто, крім неї та Івана, не вчився у навчальних закладах. Дуже зворушливо читати ті теплі слова сестри про брата. Як він ціле життя нею опікувався, захищав від суворого батька, хотів аби і вона, творча натура, також вивчилася на малярку, бо ж яка була талановита! То була велика взаємна любов та повага одне до одного.
Зі слів Уляни Горбань: “У школі (йдеться про Міністерську школу у селі Нехайки- Авт.) майже ніхто не знав української мови. Лише я одна могла читати і легко перекладати з російської мови на українську. Іван до 1917 року багато привозив книжок українських письменників, які друкували у Львові. Іван порадив мені залишити школу і форсувати загальноосвітні предмети самостійно, дістаючи підручники, де зможу. З нашого села ніхто з селян не вчився дальше свого села, з попівськими синами та дочками ми не мали зв’язку, а тому за підручниками ходили в Капустянці, кілометрів за десять чи більше…”
Випробовування долею
Цього ж 1917 року Іван вступає до Української академії мистецтв у Києві, до майстерні митця Михайла Бойчука і перебував там до 1920 року. Ілюстрував книжку “Барвінок” разом із Тимофієм Бойчуком (братом Михайла). У цей час Іван запрошує до Києва сестру Уляну. Зустрівшись у місті з наставником Івана – М. Бойчуком, дівчина залишається. Учитель не рекомендував йти до школи, а залишатися з ними в академії.
Історія цієї родини – це яскравий приклад типової історії тогочасся, вчитися простим селянам було зась, пани вказували на їхнє місце і навіть глузували. Про це також оповіла Уляна Падалка у своїх спогадах. Вражає те, з якою силою ці одчайдухи боролися ненастанно за право вчитися, мати освіту, розвивати свої таланти.
“Іван ніколи не був шовіністом. Говорив він удома завжди тією мовою, якою говорили всі наші односельці, і не любив тих, що старалися показувати свою перевагу щодо сусідів-односельців, які вміли тільки читати й писати, а жінки та дівчата і зовсім були неграмотні. Людей він поважав не за належність до тої чи тої нації, а за порядність, людську гідність. Жорстоко висміював чванливих себелюбців, нечесних, корисливих…”
У групі митців М. Бойчука Іван Падалка працював над розписом Луцьких казарм. Обід був дуже скромний, почасти на двох: суп пшоняний та яєчня з двох яєчок. Малювали тоді картини на теми робітничо-селянського побуту. Часто працювали з ранку до вечора… Невдовзі помирає матір Івана, це стало великою втратою для родини. За словами сестри Уляни, – Івана мама любила найбільше. З дому привозить сестра до Києва муку, пшоно, сало, а ще – лист від брата Кіндрата.
У бурхливий час довелося пережити Івану та Уляні сипний тиф:
“Іван вийшов з лікарні значно пізніше. В нього були лише кості та наче скляні очі. Студенти переказували нам, що як почули про нашу біду, то написали плакат, який говорив про наше тяжке становище. Кажуть, що той хто приносив цукор, булочки, сухарики. Не знаю, чи доходило що до нас, чи ні. До лікарні, звичайно, нікого не пускали, а передачі десь там приймали…”
Щемливо описує Уляна Падалка надзвичайно тяжку та буремну подорож додому після хвороби 1920 року. Не було чим їхати, доводилося проситися та сідати куди очі бачили. Іван мав тоді вперше переступити поріг рідної хати, на якому вже його не зустріла матір. А вдома чекала ненастанна тяжка праця…
Далі – Миргород. Там Іван знову продовжив малювати. Одначе тяжко було, малювали вугликами на сірому папері. Ба більше – часто доводилося рисунок стирати і на його місці малювати новий. Між тим працював над оформленням читанок, підручників.
Восени 1921 року Іван оженився з Марією Пасько (1903 р. н.), у Миргороді, а через рік перебрався до Межигір’я (директором у місцевій мистецькій школі був митець Василь Седляр), і туди ж подалися багато учнів з Миргородської школи. Іван Падалка був у школі художнім керівником, провадив роботу з керамічного малювання.
В інтерв’ю 1929 року Іван сказав: “На жаль, я був поганим учнем Бойчука і не зміг засвоїти всієї глибини його науки. Але я силкуюся робити так, як мені вдалось зрозуміти проф. Бойчука…”
У січні 1922 року народився первісток – синочок Євген. Зі спогадів племінниці митця Наталі дізнаємося, що з сім’єю також проживала дівчинка Оля, котра була сиротою. Падалки взяли дитину на виховання, зокрема, з собою до Харкова пізніше. Відтак, після арешту батьків, саме Ольга наглядала за сином Євгеном, але як склалася їхня подальша доля, на жаль, невідомо.
“Іван Іванович Марусю і маленького сина Євгена полишив у Жорнокльовах. Сам же і вдень, і вночі сидів у майстерні за станком. Вишукував різні красиві форми посуду і різні речі, які можна виробляти з глини. Розмальовував їх, удосконалював, щоб були красиві і зручні. Виточував окремі деталі і зліплював різні куманці. Баранів удосконалював. Багато учнів з таким же ентузіазмом до пізньої ночі виточували красиві миски, глечики, вазочки, чашки і навіть соляночки. Все це оригінально розмальоване різними ангобами (фарба на основі рідкої глини (тонкого помолу) природного кольору або забарвленого пігментом-Авт.), полите прозорою поливою… Учні дуже любили його за простоту, за веселу вдачу і щире бажання навчити їх любити й творить усе прекрасне…”
Поступово все налагоджувалося, вдавалося навіть кіньми до Києва передавати вироби для продажу на ринок, організували музей кращих виробів. Відтак до Межигір’я почали приїздити навіть пароплави з людьми, грали оркестри, виступали артисти.
1924 року Іван Падалка переїхав до Харкова. Уляна Падалка-Горбань стверджує, що її брат, хоч і був учнем М. Бойчука, проте не наслідував його, а виховав сам плеяду молодих авторів: “Маючи кафедру в Харкові, в художнім інституті, він виховував нове покоління майстрів живопису та графіки так, як сам це розумів…”
“Коли аналізувати ті умови, в яких працював художник, то важко сказати, що більше викликало неприязнь до нього серед оточення. Заздрість? Чи його походження з бідної селянської сім’ї? Адже він ніколи не забував і не міг забути, що його батьки жодної букви не знали…”
1926 року через різні обставини Уляна Падалка змушена залишити мистецтво, з братом листувалася рідко, проживала із сім’єю на Донбасі.
Остання їхня зустріч була у серпні 1936 року, говорили, згадували дитинство, рідні Жорнокльови, маму. Тоді не вдалося Уляні побачити сім’ю брата, встигла лише почути про синочка Євгена: “Він у нас красавець. Нещасний випадок зробив йому римський ніс, і він став кращий, ніж був”.
Живі спомини
Цікаві спогади про свого дядька, Івана Падалку, залишила і його племінниця Наталя Гнилоскуренко під назвою: “Світлий образ і трагічна доля мого дядька художника Івана Падалки завжди в моєму серці”. Спогади, записані доцентом КДУ ім. Т. Г. Шевченка Яровим І. П. (двоюрідним племінником) зі слів автора.
“Талант до малювання – це особливий дар і даний йому був від природи… Він зовсім іншими очима дивився на світ, ніж інші діти з самого малку. Все щось малював, ліпив солом’яного бриля, в цьому проявлялося його творче начало… А все-таки він все згадував сільські свята і ті барвисті килими, що його мама застилала в хаті на Різдво і на Великдень…”
“Пам’ятаю змалечку доброго дядька Івана. Дядько був лагідний, добре ставився до мене, і був наче рідніший за батька. Дядько був жалісливий і любив мене, заохочував до навчання…”
“Любив мене дужче за рідного батька. Пригадую, як носив мене малою на плечах, а я держуся, було, за його чуба. Відведе мене мати на грядки, щоб збирала квасолю, бо нікому батько в той час був на війні… А мені хочеться, щоб дядько носив ще на плечах мене, то я й повертаюся назад, до дядька. Він був добродушний, спокійний й розсудливий. Завжди було щось малює і хліб жує, бо ніколи було й поїсти.
За спогадами родини, Іван, коли народився, то постійно кричав, так було приблизно пів року. “Мабуть, відчував свою страшну долю”, – припускала племінниця Наталя.
“Жили вони дуже скромно. В квартирі нічого не було, по суті, нічого, крім паперів, книжок. А щоб прожити Іван Іванович постійно брав додаткову роботу, підробляв. А праця оплачувалася дуже скромно. Був у дядька тільки один костюм, який він потім віддав племіннику Федосію, а сам собі купив новий. Та, на превеликий жаль, йому не дали зносить цього костюма, в ньому його й заарештували…”
У хаті Падалків висіли виткані родинні рушники. Любив все наше рідне: пісні, килими, народні гуляння, колядування. Коли І. Падалка одержав квартиру у будинку “Слово”, один із родинних килимів брат Івана відвіз туди. У будинку “Слово”, у Харкові, митець мешкав в квартирі № 26 (під’їзд 2, поверх 5), ймовірно, від 1930 до 1936 року.
Свою велику бібліотеку заповідав сину, книги відправив до Харкова, там їх і знищили. Дуже жаль, але майже всі речі побуту, фотографії, особисті речі Івана Падалки та родини пропали. Про це з сумом констатувала його племінниця у спогадах. Ніхто цим не займався, а вона постійно переїздила зі своїм чоловіком… Крім кількох фотографій, майже нічого не вдалося зберегти.
Навесні, страшного 1936 року, брат Івана привіз своїй доньці цукерки з Києва від улюбленого дядька. Невдовзі надійшов лист, що Івана арештовано, просив лише книги відправити до сина Євгена в Харків, дружина ж хотіла передати теплу одіж для чоловіка, та не встигла… Івана Падалку забрали і відправили етапом на Північ… Митець і друг – Василь Седляр ще встиг поговорити із сім’єю та згадати Івана, а через день забрали і його…
Як пише дослідниця Ганна Черкаська: “Через кілька днів після розстрілу чоловіка Марія Пасько була заарештована за “шпигунство та недонесення на чоловіка”. Коли її виводили, підійшов Женя і шепнув на вухо: “Мамо, я боюся!” Її забрали, а дитина залишилася напризволяще одна в кімнаті. 14-річного сина Євгена органи НКВС відправили в дитячий будинок до Куйбишева. Більше ніколи мати не чула про сина…”
Зі спогадів Володимира Куліша, сина Миколи:
“Падалка мав дружину, яка мало чим уступала йому ростом і вона головна моделька для майже всіх картин, особливо фресок відомих у ті часи на стінах Краснозаводського театру, за які Падалку й Седляра було розстріляно. Падалка високий, підстрижений під спудея, надзвичайно веселої вдачі, товариський і добрий тато одинокого синка. Я бував у мешканні Падалки. Там було багато портретів, ескізів декорацій, незакінчені пейзажі, а над усе повно плахт, кераміки як у якому українському музею. Його картини й були дуже українські, свіжі як фолкльор, дарма, що били його за формалізм “ворожий народові”… Падалка ніколи не відмовлявся заграти у відбиванку за пиво…”
1919 рік, майстер художньої кераміки Павло Іванченко:
“Він був вище середнього росту, широкоплечий, крупнотілий, мав ледь кучеряве русяве волосся на голові, підстрижене під стріху. Обличчя було крупне, а очі завжди світилися гумором і добротою. У літню пору найчастіше зодягався він у широкі вибійчані штани, полотняну вишиту українську сорочку, а на ногах були шкіряні саморобні черевики. Інколи носив він сергу у лівому вусі. Зимою, у ту пору, я запам’ятав Падалку у киреї, пошитій із саморобного овечого сукна, і шапці-богданці, теж пошитій із такого ж сукна. Падалка зачарував мене своєю дотепною, народною мовою, лагідним характером і соковитим гумором”.
Коли самотність – кара…
Особливі, рідні світлини, берегла дружина Івана – Марія Пасько, коли повернулася із заслання з Магадану. Маємо таку можливість – доторкнутися до історії життя цих людей завдяки оцифрованому фонду, присвяченому митцеві Іванові Падалці на сайті Центрального державного архіву музею літератури і мистецтва України.
Марія Падалка жила самітно до кінця життя у місті Кременчук Полтавської області і писала часто листи до племінниці Наталі в село Ничипорівка Київської області у 1970-1980-х роках. Берегла як зіницю ока три світлини синочка Євгена та кілька фото чоловіка Івана. Подаємо виїмково щемливі думки-уривки із тих листів:
“Не придумала, що робити, щоб позбавитися від туги, одинокості… А буває такий часом охопить розпач, ніяких сил душевних немає боротись…”
“Пишу вночі, сплю погано, а то і зовсім не сплю… Втомилась я від усього і рада була б залишити цей світ… Боже, чому боюся, що я більше не витримаю…?”
15.05.1960 року: “Почуваю себе погано. Так хотілося б поїхати кудись, де мені були б раді, але, на жаль, такого місця немає…”
У листах Марія Падалка дуже багато пише та згадує про фото чоловіка. Вона переживала, аби вони не пропали після її смерті.
У листі від 31 травня 1981 року жінка жаліється, що вже несила терпіти фізичний біль у ногах і знову повторює: “Коли б не ноги, я б поїхала до Києва…”
“Боже, як страшно буде одній в хаті вмирати…”
12.11.1982 року: “Я нічого не хочу, скоріше б кінець…”
“Доброго здоров’я, Наталко! Я ще жива!”
“Ні я, ні Іван не винні в нашій долі, все склалося не по нашій вині… люди злі. Я не раз переконалася в цьому…”
22.03.1984 року: “Я, здається, доживаю останні дні… Добре, що осталось мало…”
Неможливо ці рядки читати без сліз, а особливо тоді, коли вже почасти знаєш долю Івана Падалки, страшне зникнення синочка Євгена. Жінка постійно просила, аби прийшла смерть. Здається, той палючий відчай та страх до життя передається через кожне слово навіть через екран комп’ютера…
Нехай ця непроста, але вкрай важлива розповідь буде пам’яткою для цих дивовижних людей, котрі не сподівалися на диво. Їм довелося пройти свою Голгофу.
Довідково
Марія Яківна Пасько (1903, Миргород – 1991) – художник-кераміст, дружина талановитого самобутнього українського художника, графіка Івана Падалки. 4 жовтня 1937 року Марію Яківну було заарештовано як дружину “учасника української контрреволюційної націоналістичної організації”, і того ж дня був затриманий їхній син Євген, а потім його відправили до дитячої колонії, де його сліди загубились. Лише через 21 рік вона повернулась до України і прожила всі роки в самотності.
Михайло Бойчук – (30 жовтня 1882, c. Романівка (Теребовлянський повіт, Галичина) – 13 липня 1937, Київ). Маляр-монументаліст, засновник самобутньої мистецької школи Renovation Bizantine, лідер групи “бойчукістів”. Один із засновників монументального мистецтва України ХХ ст.
Михайло Бойчук та його учні – Василь Седляр, Іван Падалка, Іван Липківський були розстріляні в один день 13 липня 1937 року в Києві.
Фото 1. Іван Падалка. 1930-ті рр.
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 10, арк.1.
Фото 2. І. І. Падалка. 1930-ті рр.
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 10, арк.1.
Фото 3. Іван Падалка (з фондів Національного художнього музею України)
Фото 4. Майстерня Михайла Бойчука в УДАМ. Сидять (зліва направо): Іван Падалка, Олена Кричевська, Лисецька (?), Михайло Бойчук. Стоять: Марія Трубєцкая, Тимко Бойчук, О. Просяниченко, Сергій Колос, Антоніна Іванова, Роберт Лісовський. Київ, 1920 р. Фото надруковане у виданні “Бойчукізм. Проект “великого стилю”.
(з фондів Національного художнього музею України)
фото 5. Групова фотографія Падалки І. Г. (батька), Падалки Д. К. (матері), молодших сестер та невстановлених осіб. Оригінали.
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 12, арк.3.
Фото 6. Марія Пасько-Падалка, дружина Івана Падалки, Харків, 1929 р.
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 13, арк.2.
Фото 7. 1935 р., Марія Пасько-Падалка (праворуч) з подругою. Оригінал
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 14, арк.1.
Фото 8. Дитяча фотографія синочка Івана та Марії – Євгена, слід якого загубився… Оригінал з
автографом Падалки І. І. на звороті, копія.
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 15, арк.2.
Фото 9. Портретна фотографія рідної сестри Івана – Падалки Уляни (Гнилоскуренко) з її дарчим написом на звороті. Копія. Авторка спогадів про митця.
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 17, арк.1.
Фото 10. Фотографія церкви св. Петра і Павла у с. Жорнокльови Драбівського р-ну Черкаської обл., у якій охрестили Падалку І. І. Копія.
ЦДАМЛМ України, ф. 1278, оп. 1, од. зб. 18, арк.1.
Фото 11. Картина І. Падалки.
http://proslovo.com/person/26-036-padalka-ivan
фото 12. Іван Падалка з дружиною художницею Марією Пасько. Фото Комиленка. 11 травня 1932 р. Харків.
Світлина з альбому: Білокінь С. І. Бойчук та його школа. Київ: Мистецтво, 2017.
