Серпень на Тернопільщині дзвенить фестивальними дзвонами. В урочищі Бичова біля райцентру Монастириська відбувся фестиваль лемківської культури “Дзвони Лемківщини”. Цей 2019 рік мав бути ювілейним (двадцятим) для фестивалю, адже минуло річ вирувала XIX лемківська ватра. Але наказом Міністра культури України Євгена Нищука №1014 від 20 листопада 2018 року фестиваль отримав статус Міжнародного. Тому розпочинає відлік у серпні на Монастирищині І Міжнародний фестиваль лемківської культури “Дзвони Лемківщини”.
Цьогоріч відзначаємо 75-роковини з початку депортації етнічних українців Польщі у 1944-1951 роках, тому фестиваль є особливим. Тут майорять прапори Канади, Бельгії, Словаччини, Румунії, Сербії, Польщі та України. Лемки розсіяні світом, але лемківська ватра збирає всіх ген до купи.
Головні дійства фестивалю відбуваються у музеї під відкритим небом – “Лемківське село”. Основну частину експозиції якого становлять дерев’яні будинки, обладнані за старовинним зразком. Тут можна відчути колорит лемків і дізнатися більше про історію та культуру цієї етнографічної групи. Це єдиний музей в Україні, присвячений виключно лемкам. Лемки (русини) – давня назва етнографічної групи слов’ян, які проживали в гірських районах на кордоні сучасної України, Польщі та Словаччини. Побут і культура лемків унікальні й єдині у своєму роді.
Розсіяні по всьому світі лемки зібралися на своєму щорічному фестивалі, аби розповісти про свою культуру, збережене духовне надбання. Перед гостями фестивалю виступали народні колективи та виконавці, а майстри народних ремесел представляли свої унікальні роботи. Гості мали змогу поласувати оригінальними стравами лемківської кухні. Почався фестиваль з урочистої ходи у райцентрі Монастириська, а завершився традиційно біля символу «Лемківських дзвонів» – великої ватри.
P.S. Лемки – західна етнографічна гілка українського народу, споконвіку проживає по обох схилах Карпат. Гори поділяють Лемківщину на дві частини, розташовані на території трьох держав – Польщі, Словаччини і України. Північна – галицька, південна – словацька і закарпатська.
У 1944-1946 роках близько 500 тис. українців було депортовано із прадідівської землі. На Тернопільщині та в інших областях, куди їх було переселено, лемки знайшли другу батьківщину.
