Якби жива була моя баба Юстина, вона б запросила вас усіх до своєї старенької свіжовибіленої хати під солом’яною стріхою. Де пахне чебрецем й липовим цвітом, глиняною долівкою й теплом столітньої печі…
Вона б посадовила вас на бамбетлю, за міцний дубовий стіл, накритий квітчастою цератою.
Під образами, як найдорожчих гостей, яким завжди раді на різдвяні чи великодні свята.
Вона б внесла у світлицю баняк із запашним росолом з когута. Й щедро б насипала б золотисту юшку з домашнім тістом кожному в глибоку миску.
Після розсолу баба б подала молоді білюсінькі бараболі на збираному молоці, притрушені пахущим дрібно порізаним зеленим кропиком. До бараболь баба б донесла макітру із ніжними свіжозвареними пирогами з сиром, щедро притрушеними червоними шкварочками. А на десерт до узвару – рум’яні пиріжки з вишнями.
Ви б сиділи й блаженствували бабиними смаколиками, а вона б крадькома тішилася тим, як ви усмак уминаєте, і все б доносила щось смачненьке з кухоньки: щедро нарізаний грубими скибами ще теплий житній хліб, прохолодне квасне молоко з комори, грудку жовтого масла на капустяному листку, мізерію…
А коли б ви добре попоїли й прилягли відпочити на постіль з горою вишитих подушок, вона б причинила вікно, щоб ви могли насолодитися скрипалями-цвіркунами й співанками солов’я, що переливаються знадвору, через фіраночки в дрібну квіточку, просто до хати… Духмяними пахощами рясної ружі під вікном чи терпкими ароматами чорнобривців… Прибираючи начиння зі столу та проходячи повз вас, вона б лагідно і тепло доторкнулася б до чийогось плеча чи русявого чуба. І було б у тому ледь чутному дотику стільки любові й ласки, що та невидима сила добра умить наповнила вас спокоєм й умиротворенням, як джерельна вода криницю.
Я так не можу, як баба. Я ще не навчилась усі потрясіння сприймати з філософським стоїцизмом. Переглядаю світлини наших поранених воїнів і одразу ж підступні сльози застилають взір. Пам’ятаю практично кожного з вас, наші зустрічі на діаспорівських заходах, вашу безмежну скромність і бажання не “висовуватись”, а тихо сидіти десь подалі від центру уваги. Без рук, без ніг, з протезами і без, з крихтами зору, який ще залишився після поранення, з грубо зшитим військовим лікарем обличчям, що ніяк не спотворює, а тільки додає мужності й сили…
Але вам ніяково, коли на вас звертають увагу. Я помічаю швидкий погляд на красунечок-дівчат, який одразу ж ховається за удаваною байдужістю… Коли ж ви зможете звикнути до свого нового стану? Чи вдасться повернутись до звичного життя? Озвичаїтись з біонічними протезами, інвалідним візком, співчутливими поглядами незнайомих людей і цікавістю дітей? З тим, що постійно потребуватимете не тільки і не стільки допомоги, як справжніх друзів та однодумців?
Коли я дізналася, що відійшов у Вічність Олег Івахнюк, то серце знову стис крижаний біль від ще однієї важкої втрати. Для багатьох діаспорян Чикаго, парафіян УГКЦ святого Йосифа Обручника, він насправді став рідним, близьким й дорогим – нашою родиною. Ним опікувались, возили на візити до лікарів, доглядали після численних операцій… Скільки болю і страждань довелося пережити Олежику за усі ці довгі 10 років! А йому б ще жити та жити – всього 38…
Доземно кланяюсь й дякую усім, хто прилучився до лікування Олега й усіх поранених воїнів, що прибувають до Чикаго на оздоровлення й протезування. Друзі – ви неймовірні!
– Для чого ви поставили такі безвідрадні чорно-білі світлини на обкладинку святкового випуску журналу “Ukrainian People”? – запитують мене друзі в соціальних мережах. – Краще було б створити щось яскраве і святкове!
– Ні, – відповідаю. – Якщо вже хтось і достойний бути на обгортках таких видань, приурочених до Дня незалежності України, то саме ці хлопці – без рук, без ніг, контужені й порізані численними операціями, з рубцями і шрамами. Як і ті, чия душа вже відлетіла на Небо (нехай з Богом спочивають).
Матеріал про бійця батальйону “Донбас” Олега Івахнюка читайте в рубриці Чикаго. В цьому ж серпневому випуску ми розмістили фотогалерею наших воїнів (Oksana KAMI Portraits), які прибували в Чикаго для реабілітацій, операцій й протезування.
Нехай увесь світ дивиться, якою ціною дістається нам наша свобода.
24 серпня – особливий день для українців усього світу. Ми не стільки святкуємо, як згадуємо, переосмислюємо і усвідомлюємо, що Гідність і Свобода є важливим і дорогоцінним даром для кожного з нас. Ба більше – на 33-му році від часу відновлення незалежності нашої держави, зважаючи на російсько-українську війну, жахливі руйнування, мільйони біженців, убивство мирних жителів і викрадення десятків тисяч дітей, ми розуміємо, що захищати свою свободу, незалежність і гідність ми мусимо й далі – щодня, щохвилини, щосекунди.
“НЕ ВСЕ ОДНО, хто як говорить, яким богам молиться, які книги читає. НЕ ВСЕ ОДНО, якими іменами названі вулиці наших міст, НЕ ВСЕ ОДНО чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін… А коли все одно, то це значить.. що ми не народ, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь”, – писав видатний український письменник Улас Самчук.
У час повномасштабної російсько-української війни, думаючі українці усвідомили: назад дороги немає. Ми ніколи, нікому і нізащо не віддамо нашу Україну.
Нашу Віру, Мову й споконвічні Традиції.
Й куди б у світі не закинула нас доля, ми залишимось одним народом. Нацією.
СЛАВА УКРАЇНІ!!
