Я завжди знала, що повернуся в Україну. Життя в Америці було своєрідною вимушеною вилазкою, яка затягнулася. Рідний Львів, друзів юності, стіни університету не легко було залишати… Особливо в час, коли Україна стала незалежною. Однак хвороба молодшого брата швидко прогресувала і вимагала все більших витрат, і я була єдиною в родині, кому найкраще випадало їхати у пошуках заробітку. Дні переходили в місяці, місяці в роки, роки у десятиліття. Моє тимчасове перебування в Америці затягнулося на роки. Справді, з часом мені все більше імпонувало суспільство свободи, де за тобою не стежить “старший брат”, і, де кожен може знайти себе, не даючи хабарі за навчання у вищих закладах. Я була рада, що мої діти виростали у цій країні. І коли вони уже облаштували самостійне життя, почала планувати, як повертатися до Львова.
В Україні ніхто не вірив, що буде війна. Усі застереження заходу, розвідка і скупчення російських військ навколо кордонів України свідчили, що напад неминучий, але командування України не вірило чи не хотіло сіяти паніки. От якби пролетіти по периметру тих військових розташувань і скинути кілька бомб. Чи злякалися б тоді рашисти, і, підібгавши хвости, втекли б у глибину своєї похмурої тюрми під назвою росія? Нападе – не нападе? Це була гаряча тема розмов взимку 2022 року між друзями, знайомими, політиками і державотворцями. Українська організація в Канаді ще до початку війни відкрила збір на гуманітарний фонд і від цього ставало моторошно – невже вони впевнені, що таки почнеться? Хоча факти показували, що йде до війни, розум відмовлявся це сприймати. Як же ж? У наш час і вік вирішувати питання середньовічним способом? Не може бути війни, це проти всіх гуманних законів людства, це проти логіки життя.
24 лютого я отримала повідомлення “It has started”. З того часу усі українці поза межами України жили в новинах цілодобово.
Коли в твоїй країна війна – ти перебуваєш у стані постійної тривоги, постійного трауру, постійного бажання щось робити, щоб наблизити перемогу. І ми включалися в благодійні збори грошей на зброю, медикаменти, гуманітарку. Попри свою роботу, ми ще організовували концерти, виставки, лекції, усе, що вважали доцільним, щоб світ звернув на нас увагу.
У ті тривожні часи ніколи я не думала, що війна прийде у мій дім. На вулицю, де так гарно цвітуть весною черешні. У Вашингтон.
Молоді хлопці-пластуни з нашої громади добровільно згодилися супроводжувати гуманітарний вантаж в Україну. Вони пройшли кількаденне навчання в організації, яка посилала цю допомогу, і вилетіли нічним рейсом до Варшави. Серед них полетів і мій син, Демʼян. Завданням хлопців було супроводжувати вантаж до Львова і там передати місцевим волонтерам. Але зі Львова хлопці поїхали з гуманітаркою далі, на схід.
Останній раз я відвідувала місто моєї юності перед епідемією ковіду. З того часу минуло дванадцять років. Місто мене зустріло звичними звуками дитинства – далекий шум коліс машин по бруківці широкої вулиці, скрегіт-стукіт трамвая по рейках, розмірений дзвін собору, який за часів мого дитинства був книгосховищем із міною, що застрягла в його стіні ще під час другої світової.
Знайомі звуки і запахи ще більше загострилися, коли я повернула ключі в замку і прочинила двері до мешкання мого дитинства. Раптом перед очима, як кадри в старому кіно, заворушилися спогади: у цій кімнаті тато вистукує на друкарській машинці свій черговий сценарій, тут мама вчить Марка вимовляти букву “ер”, бабуся ворожить на кухні, спустивши окуляри на кінчик носа, кудлатий пудель Джулій розлігся на своїй улюбленій кушетці…
Гучне “апчхи” продерло тишу і вивело мене з глибоких спогадів. І знову тиша. Я мазнула пальцем по телефонному апарату, написавши на ньому цифру 22. Стільки було років Демʼянові і друзям, коли вони повезли гуманітарку до Львова через Варшаву. Наступним рейсом, не витримавши напруженого чекання, полетіла до Варшави і я. Там для волонтерів було багато роботи із біженцями з України.
– Уляно, може… приїдеш до нас? Ти ж так близько – у Польщі…
– Мамо, війна…
– Тут безпечно…
– Так, але в мене ще є мала дитина. Демʼян їде до Вас, допомагати з гуманітаркою, пильнуйте його. Будете мати внука на деякий час коло себе.
Демʼян, хоча і народився в Америці, дуже переживав за бабусю і дідуся, за Україну,
Попри мої застереження він таки поїхав на східну Україну, щоб возити допомогу у гарячі точки.
Перейшовши всі кімнати і привітавшись зі старими картинами, я захотіла до батьків, до брата. На цвинтар.
Разюче сонце засліпило очі на виході з під’їзду, і його тепло гарно огорнуло моє тіло в невидиме покривало. Тільки тоді я зрозуміла, що в квартирі було волого і холодно.
Я вийшла на головну вулицю і махнула таксисту.
– Куда везти красавица? – запитав хвацький водій, одягнений у синю джинсову сорочку і білі джинси. Від цього пахло дешевим одеколоном.
Господи, ми змогли викоренити рашистів з нашої землі, але не з мізків плебеїв.
– Не розумію Вас.
– Ну…. Куди ідемо? – витиснув милозвучно.
– На кладовище…
Десять років минуло, як війна припинилася. Хто її виграв, хто переміг? Ніби ми… Перемогли… Ми якраз проїжджали повз церкву, де попід стінами стояли безрукі і безногі каліки, просячи милостиню.
– Приєхали! – закричав таксист
Зціпивши зуби я тицьнула йому десятку і, не чекаючи здачі, вискочила з машини. Мені стискало горло. Було боляче за цих калік, за дітей, яких осиротила війна, за молодих жінок та матерів, що ховали своїх героїв, або жили з фразою в свідомості “пропав без вісті, виконуючи бойове завдання”.
Мій тато, який все життя марив незалежною, зустрів свій вихід на пенсію вже під час війни. Його дуже мучило мовне питання, пам’ятаю, як, ще задовго до війни, він “читав лекції” людям на вулиці: не будете розмовляти українською – путін прийде вас визволяти. Тоді я не надавала його словам особливого значення, і, зрозуміла набагато пізніше, наскільки він мав рацію…
Тато і мама дуже раділи прибуттю Демʼяна. Тішилися і пишалися. Аякже – внук з Америки приїхав допомогти українцям у скрутний час.
Я не заперечувала, щоб він їхав, але просила, щоб був обережний. “Мам, не переживай, ми не наближаємося до лінії фронту…але, мам, ну війна ж…”
Одного гарного весняного дня Демʼян і його побратими перестали відповідати. Всі наші довголітні пошуки зводились нанівець. На початку його телефон десь показав локацію в глибині росії… і все.
“Мам” часто причується мені в темноті…. “У мене все гаразд…”
Ми довго шукали хлопців. Потім хтось казав, що їхній бусик розірвався на міні… Хтось інший, що вони потрапили в лапи москалів. Хай би вже була міна, ніж полон і знущання… – заспокоювала я себе безсонними ночами.
На цвинтарі спокійно і затишно. Я йду до своїх: тут мій брат, бабуся, тато і мама. І умовна могила сина. Майже вся родина разом.
– Хотите цвєточков на могилку? – бабуся в чорному виринула нізвідки і пропонує мені купити квіти…
– Ні, – різко відрубала я. – Не потрібні мені ваші “цвєточкі”.
– У тєбя нєт сердца, – прошепотіла бабуся.
Справді, немає.
Десять років, як завершилася війна, десять років болю, десять років сподівання без надії. Материнське серце там, де діти, а діти наші полягли в українських полях.
