Oлігархічні забави
Микола БОСАК
Велика стрілка годинника зайшла на останнє коло останнього дня старого року. Ще трохи – і годинники, які в кого є, – проб’ють початок новоріччя, корки від шампанського обцілують стелі.
Раптом над котеджним містечком скоробагатьків, гучно перелопачуючи повітря, завис гвинтокрил. Над віллою олігарха Котенка він викинув з черева мотузяну драбину, якою почав спускатися Дід Мороз із клумаком подарунків.
Покинувши повгинані від наїдків новорічні столи, мешканці котеджів висипали на балкони. Не попереджена про нічного гостя охорона маєтку Котенків, керуючись інструкцією про тероризм, зробила два попереджувальні постріли в повітря. Воно б і нічого, але прищуватий нащадок Котенка зробив аж ніяк не попереджувальний постріл зі свого пістолета гумовою кулею Санта Клаусу у м’яке місце. Обурений до люті такою зустріччю Санта, яким виявився інженер Шпонька, котрий підробляв у бюро добрих послуг і після невдалого полювання за браком часу запхав рушницю в мішок із подарунками, вихопив свого дробовика і для відлякування охорони вистрілив у садовий світильник. У лампу він не вцілив, а шарахнув по ящику із феєрверками.
Різнокольорові й різнофігурні вогні розфуфирили олігархічне небо. З усіх балконів радісно гукали, манили Санту до себе повними келихами шампанського.
Але охорона маєтку Котенка, керуючись інструкцією про тероризм, відкрила вогонь на влучення по гелікоптеру. По бакові з пальним не поцілили, проте один гвинт відбили. Вихляючи, ніби підбита качечка, гвинтокрил з підвішеним на мотузяній драбині Дідом Морозом рятувався втечею за ліс.
Виявилося, що пілоти під градусом переплутали квартал і скидали Санта Клауса на віллу Котенка, ніби сніг на голову.
А тим часом через дорогу на балконі палацу олігарха Собачульського ревів п’ятирічний нащадок:
– І я хочу такого Санту!
– Синулька! Твій уже приходив і поклав подарунок під ялинку. Йди подивись – ноутбук за десять тисяч! – кудкудакала пані Собачульська.
– Самі запхали, самі й витягайте! Хочу Санту з вертольота і з феєрверком! – ревів на все котеджне містечко олігархенко.
– Синульчик! Тобі не можна нервувати, заспокойся! Зараз накажу папіку! – бігала довкола свого чада обвішана прикрасами, як ялинка, олігархша.
Вона таки подалася в кабінет чоловіка, який з такими крутими олігархами, що крутіші бувають тільки варені яйця, допивав перше відро коньяку і доїдав тазик кав’яру.
– Хочу Санту на літаку і з гранатометом! – ревів на балконі нащадок на все нічне небо.
– Синульчичок, заспокойся! – вибігла до нього матуся. – Папік усе владнає. Він уже зателефонував до МНС, і вони висилають свій вертоліт. А з ОМОНу пришлють цілий взвод Сантів!
– На танку? – пожвавішав нащадок мільйонних статків.
– На якомусь БМП! З димовими шашками і гранатометами!
– Отож! – хитро посміхнулось паненя і пішло заряджати пістолет гумовими кулями.
НАЩАДОК ДОВБУША
Микола Босак
Пилип Оскарович почовгав до магазину по хліб і молоко. Якщо хтось думає, що його пенсії вистачає ще й на балик та чорний кав’яр з цитриною, то нехай хоч ніде про це не каже. Дід на такі делікатеси тільки й міг подивитися у вітринах нового магазину під самою станцією метро. Мабуть дуже круті бізнесмени його спорудили, бо впоперек дороги поставили – і не хочеш, а зайдеш.
А вже що наїдків та напитків там з усіх країв заморських: навряд чи в багатьох царів такі на столі бувають. Тут же невідомо для кого, але є.
Намилувавшись м’ясними, рибними й сирними багатствами, Пилип Оскарович став у куцу чергу до хліба. Але тут євродвері з гуркотом розчахнулися і до магазину ввірвалися богатирі з автоматами в руках, в чорних масках на головах – тільки очі люттю палають.
– Всім на підлогу! – гаркнув середній, мабуть, начальник.
Люди здивовано позирнули на них, здвигнули плечима. Та коли ватажок випустив понад головами автоматну чергу і горілчані пляшки з вітрини розбризнулися навсібіч склом і запаморочливими градусами, продавці беркицнулися на підлогу по той бік прилавку, покупці — по цей. У дуже незручній позі гепнув на холодні кахлі й Пилип Оскарович. Він ще помітив як ватажок порухом дула автомата послав сподвижників за лівий і правий прилавки до кас. А далі вже бачив лише чорні спецназівські ботинки ватажка перед своїм обличчям – на правому шнурок обірваний.
Нападники шаруділи гривнями, потім подалися у підсобку до сейфа. А в Пилипа Оскаровича починало судомити від холоду хребет.
“Пропади воно все пропадом. Пенсія мізерна. Життя тяжке. Баба уїдлива. Як так жити, то встану, хай краще застрелить”, – подумав дід і почав зводитися на ноги.
– Лежать! – гаркнув нападник.
– Синок! Якби ж це в Євпаторії на гарячому піску, я б лежав. А на холодному мій хребет не витримує, хоч ти й застрель його.
– Ветеран? – прогримів ватажок.
– Ветеран.
Мафіозі кивнув дулом у бік дверей, мовляв, шуруй.
– Синок, я б пішов, так як повернуся без хліба, то стара мене самого з’їсть.
Ватажок кивнув одному в масці і той подав діду хлібину й батон.
Пилип Оскарович побрів до виходу мимо вітрин з баликами, копченнями, колесами сиру, окатими оселедцями.
– Синок! – Я отаку копчену рибу вже не пригадую коли й їв, – тицьнув на золотисту красуню з далеких морів.
Той, що шарудів за прилавком, кинув діду в торбу рибину.
– …І отакої кримської мадери давно не куштував.
До торбинки шуснула й пляшка мадери.
Вже біля самісіньких дверей Пилип Оскарович звів очі на шикарні коробки цукерок.
– Синок! – нічого в світі моя стара так не любить, як солодощі від “Світоча”.
Ватажок сам схопив з вітрини розквітчану коробку цукерок, шпурнув діду в торбу і так сердито тупнув ногою, що той прожогом вискочив на вулицю й отямився аж дома.
Через тиждень Пилип Оскарович швендяв у справах в центрі міста. По всьому забрів у гастроном, бо стара загадала олії купити. Тільки знайшов відділ з олією, як євродвері з гуркотом відчинилися і до магазину влетіли три богатирі з автоматами і в чорних масках.
– Всім на підлогу! – гаркнув середній.
Після автоматної черги по пляшках перелякані покупці й продавці повірили, що це не бойовик, розстелилися по кафелю. Уклякнув пляцком і Пилип Оскарович. Доки грабіжники трясли касу, дід роздивлявся підлогу біля себе, сусідів на ній, наткнувся поглядом на чорні спецназівські ботинки – на правому шнурок обірваний.
– Синок! – радісно підвівся Пилип Оскарович. – Ти мене не впізнаєш? Магазин біля метро пам’ятаєш?
– Ну! – невиразно муркнув ватажок розбійників.
– Так моя стара дякує тобі за солодощі від “Світоча”. Каже, що ти не інакше як нащадок Довбуша.
– Хто такий Довбуш? – грізно запитав ватаг.
– Синок! Ти, мабуть, у школі погано вчився. Довбуш – це народний месник; він у багатих награбоване відбирав і бідним роздавав.
– Ну, так чого нада? – запитав командир.
– Погнала стара по олію “Чумак”. Ми тільки вітчизняного виробника підтримуємо.
Асистент у масці подав через прилавок довгу пластикову пляшку рафінованого “Чумака”, а за нею навздогін ще й коротку оливкової.
– Синок! – Так усі горілку “Гетьман” хвалять, а я й краплі за все своє життя не скуштував. Чи не можна оту сизу пляшечку?
До торбинки мелькнув “Гетьман” за 80 гривень, а за ним ще й коньяк “Дніпро” за 188.
– До такої випивки оселедець на закуску, мабуть, не годиться, – ніби сам до себе філософськи мимрив дід.
У торбинку полетів добрячий шмат рожевої на зрізі, ніби ранкове небо на сході, шинки. За ним – палиця сервелату і бляшанка шпротів.
Відчуваючи ніяковість за свою жадібність і зухвалість, Пилип Оскарович ввібрав голову в плечі й посунув до виходу.
– Папаша! – ніби вистрілив грізний ватаг.
Дід приречено обернувся.
– А про Довбуша твоя стара гарно сказала. Передай їй від мене.
Він зняв з вітрини коробку цукерок “Світоча” такої величини, як екран телевізора, на якому рекламу показують. Потім не дулом автомата, а вказівним пальцем поманив діда до себе і на вухо прошепотів:
– У вівторок о десятій гастроном на новому масиві чиститемо. Приходь, папаша!
А ЩЕ БУВ ВИПАДОК
Михайло ПРУДНИК
(Зі студентських “мемуарів”)
Осінь. Поле. Ми, студенти університету, приїхали допомагати селянам збирати врожай. Керівник господарства став на дерев’яний ящик і, обвівши нас поглядом, набрав повні легені повітря:
– Дорогі студенти – майбутні Архімеди, Ломоносови й Ейнштейни! Спасибі вам, що приїхали на допомогу. Я завжди говорив: наука – це велика сила, це прихований резерв, це… Власне, практика показала, що один студент замінює два бурякозбиральних комбайни. Тому, ще раз повторюю, без науки нам не обійтися!..
Але перед тим, як приступити до роботи, мушу провести невеличкий інструктаж. Бо тут за вас відповідаю я.
Значить, так – моркву, буряки, капусту і так далі раджу сирими не їсти. Це правильно, що у них вітамінів багато. Але овочі перед вживанням треба мити – раз – і знати міру в їжі – два. Бо у нас минулого року був випадок: один першокурсник схрумав цілий рядок моркви. А рядки у нас побачите які! Кінця-краю не видно. Що з тим студентом було? Ні, гроші ми з нього не вираховували. Моркви нам не жаль. Лячно тільки стало, коли в кінці робочого дня студент заявив, що він заєць. Ну, ми його негайно ізолювали від колективу, на дієту посадили. Щодня кроля йому смажили. Через тиждень бачимо – поправився хлопець. Уже одного кроля йому мало.
“Ну, – питаємо, – хто ти тепер?”
“Заєць!” – відповідає.
Довелося батьків викликати. Як потім виявилося, вони теж Зайці. Просто прізвище у них таке. Але якби він моркви стільки не з’їв, то на те прізвище ніхто б й уваги не звернув.
Ще одне. Прошу із землі нічого не піднімати. Побачили трубу, дріт, деталь якусь – відверніться і йдіть далі. Для вас так краще буде. Бо у нас позаминулого року один студент запримітив, що десь там у лопухах труба виглядає. Вирішив витягнути – щоб добро не пропало. І витягнув! Двісті метрів труб на поверхню нависмикував. Увесь водопровід до тваринницького комплексу вивів з ладу. Потім два місяці закопував…
Тепер про бугая. Ви його, мабуть, бачили. Чорнолобий такий на вигоні пасеться. Звати його Гладіолусом. Ім’я ніжне, але краще тварину не чіпати. Бо у нас колись один студент хотів кориду влаштувати. Бігав перед Гладіолусом з червоною ковдрою, мукав, бекав… Поки бугай не проявив характер. Три дні після того умовляли ми “тореадора”, щоб він з високої опори зліз…
Біля продовольчого магазину у нас величезна калюжа. Вона ніколи не висихає, але риба там не водиться. Зате навколо калюжі – завжди грязюка, яка, попереджую, ніяких лікувальних властивостей не має! Тому попереки нею мазати не треба. Бо у нас був випадок: студент хотів свого доцента від радикуліту вилікувати. Обмазав його грязюкою – з ніг до голови! А вона так засохла! Стала – як граніт! Скульптора з Києва викликали, щоб він живого доцента із тієї тверді витесав.
Кілька слів про художню самодіяльність… Якщо будете грати, співати, танцювати – прошу, не вмикайте апаратуру на всю потужність. Бо минулого року старшокурсники з вашого університету так електромузикою ревіли, що до мене майже щодня районне керівництво по телефону дзвонило. “Ви що, – питало, – своїх корів зовсім не годуєте? Ревуть, аж у райцентрі чуть!”
А ще попереджаю вас, щоб було… І-і-і!!! Хто Гладіолуса відв’язав? Яка демократія?! Яка свобода?! Де ви бачили бугая на свободі?! Рятуйтеся хто може! Почалося! Студенти приїхали на допомогу!!!
