І щось таке в мені велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось таке в мені болить,
що це і є, напевно, Україна.
Ліна Костенко
Бабусина хата, наче дивний музей дитинства – зі строгими іконами, широкою піччю з лежанкою, вишитими рушниками й подушками, дерев’яною лавою і бамбетелем – наповнювала нас сяйвом вічної любові, глибокої віри й великої пошани до всього українського.
Мамині молитви – незрозумілі спочатку, а пізніше життєдайні й цілющі – ставали для нас оберегом на усе життя, а також нашим захистом від усього підлого, облудного, несправжнього.
Ніби й ніхто нас спеціально не виховував і тим більше не “трусився” на дітьми, та споглядаючи, як розмашисто дідо косив конюшину, як неквапом запрягав коня, як красиво орав і сіяв; як невтомно зрання до ночі поралася на городі та коло худоби баба, пекла хліб на хмелі й ліпила вареники з вишнями, ми привчалися пити з криниці невичерпної української культури. Нас учили тримати ложку над скоринкою хліба, щоб не пролити жодної краплини. Нам розповідали про благі справи святого Миколая й чарівне сяйво Різдвяної зірки. Як духмяні пахощі м’яти і чебрецю, ми вбирали усім своїм єством споконвічні традиції своїх прадідів.
Навіть отруйна комуняцька ідеологія, з її піонерством і комсомольством, не могла випалити в наших душах пустку. Перемогли Віра й Родина. Дякувати Богу, усе українське міцно проросло в нас десь глибоко на генетичному рівні.
Тому, де б не закинула нас доля, на якому континенті чи в якій країні ми не опинилися б, ми будуємо там Україну.
Століття пролетіло з того часу, коли українці Сполучених штатів почали об’єднуватися, щоб будувати святі храми і школи, видавати українські газети, засновувати кредитні спілки й патріотичні організації. Пізніше усі ці інституції стануть могутнім джерелом, яке живитиме визвольну боротьбу, видаватиме історичні книги й підтримуватиме стомлену, обезкровлену й поневолену Матінку-Україну. Саме діаспора вперше забила в дзвони на увесь світ про Голодомор-Геноцид нашого народу, штурмувала петиціями сенаторів і конгресменів, саме наша діаспора збирала мітинги протесту, привертаючи увагу до подій в Україні керівних осіб різних країн світу.
Й сьогодні, у час, коли у боротьбі з неоголошеним ворогом гинуть українські діти, діаспора не втомлюється дзвонити у дзвони. Вона не тільки організовує патріотичні акції, заходи, зустрічі, ювілеї пам’ятних дат, але й матеріально допомагає нашій армії, сиротинцям, вдовам й родинам загиблих, пораненим воякам, благодійним фондам, онкохворим дітям та багатьом іншим.
Вони не чекають подяки ні від кого. Вони просто роблять те, що підказує їм серце.
Одного разу, зайшовши в чиказьке відділення компанії Міст-Карпати, я побачила двох молодих дівчат, які пакували посилки в Україну. Посилок було багато, і я жартома запитала, чи це у них така велика родина. У відповідь почула, що усі речі (понад 10 пачок) йдуть до сиротинця Західної України. Як виявилось, ідея зародилася у них, але, поділившись нею з друзями, вони знайшли щедрих і самовідданих помічників.
“Нам просто хотілося зробити щось насправді потрібне для України”, – сказали дівчата.
Напередодні нового року і різдвяних свят, я б хотіла згадати благодійників Чикаго, Іллінойсу й США – українців -власників бізнесів, цілі родини, компанії, групи, організації й тих, хто допомагає Україні наодинці – і низько вклонитися вам. Ваша небайдужість і матеріальні пожертви допомагають змінювати ситуацію в Україні на краще, допомагають “рости” усій нашій громаді.
Хочу подякувати волонтерам усіх українських фестивалів, акцій, великих культурних заходів (як, наприклад, Ukrainian People Fashion Show-2017) – артистам, співакам, танцюристам, художникам, фотографам, відеографам, журналістам, моделям, технічним спеціалістам, діджеям, які допомагають прославляти Україну на американському континенті.
Хочу подякувати владиці Венедикту, керівникам парафій, священикам, дияконам, хорам і усім працівникам українських духовних установ за міцну підтримку нашої віри і наших споконвічних традицій. А також, подякувати директорам і учителям шкіл українознавства, керівникам мистецьких, молодіжних та патріотичних організацій нашого штату.
На завершення, хочу подякувати справжньому “стовпу” нашої громади – правлінню кредитівки “Самопоміч” (Selfreliance Ukrainian American Federal Credit Union) в особі президента Богдана Ватраля, без щедрої підтримки якої не обходиться жоден діаспорівський захід.
Для того, хто шукає благодійництва, завжди знайдуться благі справи. Той, хто шукає тільки вигоди й матеріального в житті, нічим не зможе заповнити пустку душі.
Напередодні різдвяних свят задумаймося про тих, кому насправді потрібна наша допомога. Поділімося з ними своєю добротою, і тоді Вифлеємська зірка назавжди осяватиме нашу дорогу.
“Добро для людини – це активне використання здібностей її душі у відповідності з високою гідністю або чеснотою” (Арістотель).
Усім щиро зичу Божого Благословення, щасливого Нового року та веселих Різдвяних свят!
