Ми сидимо в обідній кімнаті Пет Кузьмак і п’ємо чай. На столі українські цукерки і торт. Торт спекла Катя, мабуть, щоб пригостити гостю. Гостя – це я. Я трішки хвилююся, бо приїхала на інтерв’ю з Катрусиним сином, важко-пораненим героєм АТО, старшим лейтенантом 24-ї Яворівської механізованої бригади Романом Гаврильчаком.
Роман теж хвилюється. Він пережив незлічені поранення, а найважче – ураження хребта. Роману 33 роки, він родом з міста Новояворівськ Львівської області. В 2001 році розпочав навчання у Львівській військовій академії імені Сагайдачного. Після закінчення академії в 2006 році підписав контракт на 5 років військової служби.
Участі у розгоні майданівців не брав. В 2014-му охороняв прикордонні зони Східної України.
Ми усі помічали Романа, героя АТО на інвалідному візку, на наших недільних церковних богослужіннях, на святі Героїв, українських фестивалях, на святкуванні Дня незалежності та відзначенні 75-ї річниці створення УПА. У військовій формі і завжди разом з мамою, Катериною Андріївною Когут.
Біля них часто можна було помітити гурт діаспорян чи американців. Форма українського військового приваблює багатьох: хочеться почути з перших вуст про війну в Україні. Мама з сином, не зважаючи на важкі випробування, які випали на їхню долю, завжди привітні і усміхнені, охоче відповідають на запитання. З ними легко і просто спілкуватися. Декілька разів мені хотілося просто сісти і поспілкуватися з цими світлими людьми, але американський темп життя завжди гнав кудись у невідкладних справах. Проте, новина – Роман з мамою повертається в Україну – змусила відкласти усе і поїхати.
Катю з Романом взяла до себе на проживання американка, жінка великої душі і золотого серця – Пет Кузьмак. Усі ці шість місяців, проходячи реабілітацію в Чикаго, мама з сином жили в домі Пет. Катя каже, що більш делікатної, інтелігентної, доброї та щирої людини годі й пошукати.
Ось так, Господь зводить на цьому світі людей, які потрібні один одному.
Я настроїлася на інтерв’ю, а вийшов монолог. Про війну, про школу виживання, людську байдужість та… величезну людську доброту. Переживаючи ще раз страшні хвилини бою, у Романа тремтів голос, а моє серце стискалося від співчуття.
Я вважаю, що ця сповідь більше потрібна нам, живим і здоровим. Щоб перейнятися цією вселенською біллю, зрозуміти справжній “сенс” життя і допомогти.
Роман Гаврильчак: перший і останній бій
Це було 12 лютого 2015 року. Перший бій став, так би мовити, й моїм останнім боєм. Це було звільнення населеного пункту Логвинове, для того щоб наші військові могли вийти з-під Дебальцевого. Коли з’явився Дебальцівський “казан”, ми були резервною ротою, яка мала допомогти 30-й бригаді в звільненні сумнозвісної “Дороги життя” між Артемівськом і Дебальцевим.
11-го числа командування вирішило, що на наступний день зранку, без освітлювальних знаків, ми повинні виїхати в населений пункт Логвинове, щоб очистити село. Цивільне населення його вже покинуло, залишилися тільки сепаратисти.
12 лютого було наказано заходити в село. Ми – з лівого флангу, 72-га бригада і резервна рота – з правого, а 30-та бригада заходила посередині по дорозі.
Після другої години командиру роти було наказано, щоб ми вийшли на дорогу і підтримали 30-ту бригаду: були поранені, багато їхніх машин вже підбили. Але перед тим танки поїхали на перезарядку, бо вони вистріляли зі своїх позицій по селу всі боєприпаси.
Через сильний обстріл з боку сепаратистів наш підрозділ був змушений відступити із села Логвинове в селище Луганське. Оскільки й Луганське було під прицільним обстрілом, ввечері 12 лютого було прийняте рішення терміново відступити ще на кілька кілометрів назад для перегрупування.
Потім почався обстріл Луганського з гармат Б-30, тобто артилерійських. Вони йшли безперервними лініями, щоб зачистити село або вигнати звідти всіх. Ми заховалися в підвалі одного з магазинів. Знаєте, в кожному селі є автобусна зупинка і є магазин. Ми вибили двері в підвалі того магазину і чекали танки. Танки все не підходили, і ми насправді не знали, що робити. Особовий склад міг заховатися в підвалі, але бронетехніку в підвал не заховаєш. І тоді було вирішено відступати, по одній машині з інтервалом 3-5 хвилин, без фар, без розпізнавальних знаків, тому що ворог постійно використовував розвідку безпілотників. Було темно, проте в повітрі літало 3–4 безпілотники; вони мали радіонаведення і камери нічного бачення. Тому ми вирішили не йти колоною, щоб нас не помітили.
Ми відправили майже усі свої машини, коли почався обстріл по 7–8 снарядів. Я, як заступник командира роти, збирався відступати з кількома бійцями в останньому БМП. При посадці в машину, я почув залп, але не думав, що він буде так близько – снаряди падали у 20-30 метрах від нас. Я впав біля БМП, щоб перечекати обстріл, проте двоє моїх бійців злякались, вискочили з машини й побігли назад у підвал.
Я не знав, що робити, – кричу, а вони не чують. Жертвувати рештою екіпажу не було сенсу, і я наказав механіку від’їжджати, а сам побіг за своїми вояками. Подзвонив до ротного, який був неподалік на джипі, щоб він нас зачекав. Вже всі троє ми побігли до нього, заскочили в позашляховик та швидко рушили з місця. Може їхали 3-4 хвилини (добре, що проїхали через річку). Пам’ятаю дуже різку зупинку і спалах – ворожий снаряд потрапив у передню частину машини. Не знаю, скільки часу я пролежав непритомний, дуже вдарився головою.
“Але я знаю, на все воля Господа. Ніколи не вгадаєш, шо з тобою станеться. Навіть, якщо тебе застрілять, ти вже нічого не зможеш зробити. Аж ніяк”.
Прийшовши до тями, я зрозумів, що щось не те з моїм хребтом. І тоді я почав кричати, бо мені важко було дихати. Ніхто не почув, і я з кишені витягнув знову свій бувалий мобільник. Я передзвонив старшині, сказав, що ми поранені, ніхто про нас не знає і що річку ми вже проїхали. І, здається, знову знепритомнів. Приїхало дві машини, нас почали витягувати з розбитої машини; мене останнього вигрузили й поклали на землю. Аж тоді я почув, що наші танки їдуть на допомогу.
Після цього по всіх тих ямах, по всіх тих розбитих дорогах мене завезли в Артемівську центральну лікарню. Тоді, чи мені дали знеболююче, чи наркоз, я не пам’ятаю. Перев’язали руку… і все. Я прийшов до тями серед білого дня. Одразу ж зателефонував мамі. На другий день мене гелікоптером відправили в Дніпропетровську лікарню імені Мечникова, де я пробув 5 днів в реанімації. 17 лютого мене літаком відправили в Київський центральний військовий госпіталь, де я пролежав два з половиною місяці.
Мамі говорили, що ніякого шансу немає.
В мене було пошкоджено три хребці: Т5, Т6, Т7. Два розтрощено повністю, один – наполовину. Мій бронежилет не дав правильно вигнутися хребту і хребці “залізли” один на одного. Разом з тим, були переламані ребра, одне ребро мені пробило одну легеню, а друга легеня була складена під час удару. Сильний забій голови і перелом руки. В госпіталі вирішили, що я безнадійний, тому лікувати, очевидно, не збиралися. Вони так довго капали якусь рідину, поки в мене не почався гідраденіт пахових зон. Тобто, під руками виділявся піт, але виділявся вже з тими капельницями. Почалося загноєння, треба було оперувати. “Різали” вживу, можна так сказати. Потім витягували дренажі вживу, поки я не почав кричати.
І тоді мама почала “діяти” і вимагати увагу. Мене відправили в реанімацію, дали трохи обезболюючих. Загалом, взагалі нічого не робили, чекали поки буде кінець.
Почали відмовляти всі органи.
Мама Катя: лікарі мені казали: “Що ви ходите до нас, що ви хочете? При таких травмах не виживають”.
Почали відмовляти нирки. До того вже дійшло, що з них почала йти кров. Тоді я кинулась рятувати сина, почала піднімати всіх на ноги, пішла до Феофанія, головного лікаря. Феофаній до мене дуже добре відносився, послав мене до свого нейрохірурга. Нейрохірург викликав ще двох. Вони порадилися і дали мені координати відомого нейрохірурга в Інституті нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова, який може врятувати Романа.
Цей чоловік сказав, що спочатку я мушу витягнути сина з того кризового стану, тому що у такому стані він не може робити операцію. Температура під вечір сягала 40 градусів, всі органи були “посаджені”. Ми чекали і чекали на покращення, а ставало все гірше. І я тоді подзвонила йому, почала просити, плакати, що забирайте, бо його не буде. Він мене, правда, послухав. Каже: “Добре, привозьте його”. Уявляєте, він був у такому критичному стані, з поломаним хребтом, а для перевезення мені дали стару швидку допомогу, “газельку” – необладнану для перевезення важкохворих, з привареними сидіннями.
Катерина Іванівна тримала носилки цілу дорогу, щоб менше рухались. В інституті нейрохірургії Юрій Ярославович (Ямінський) почав давати крапельниці двох видів, які вилікували за тиждень запалення нирок, вивів з критичного стану. За тиждень він провів операцію на хребті і через два тижні Роману зробили операцію на руку, якою ніхто не займався два з половиною місяці. Була проведена одна операція хребта і дві на електростимуляторі, який з’єднував спинний мозок, щоб проводити електроімпульси.
Мама Катя: в інституті нейрохірургії люди дуже високої кваліфікації. В Дніпропетровську йому не зробили операцію належним чином, йому видалили два осколки, а третій залишили в спинному мозку. І той осколок дав ускладнення, почав відмирати спинний мозок.
Роман: після цього, так як я офіцер, нас відправили в військовий госпіталь Львова. Лікарів, практично, майже не бачили. Ми повинні були постійно просити, щоб викликали якогось лікаря, просити, щоб зробили якісь аналізи …одне, друге, третє. Зрештою, вони вирішили мене виписати додому, хоча я не мав візка й не міг сам пересісти на візок. Тоді ми вже почали звертатися і до міністра оборони, і до вищих посадових осіб, і викликати пресу. Після цього вони трохи втихомирились. За тиждень до виписки я дістав візок. Не безкоштовно, не думайте – половину платили ми, половину – волонтери.
Протягом року я лікувався у приватному реабілітаційному центрі в Іспанії. Це була початкова реабілітація, тобто, щоб стати на ноги. В Іспанії мене поставили на ортези, я на ортезах “ходив”. Це такі пластмасові накладки, які тримають ноги, щоб вони згиналися. Я на них можу стояти.
Романа з мамою запросив до Америки пан Зиновій Кривецький, який вже давно надає посильну допомогу нашій армії. В Сполучених Штатах родину підтримували українська діаспора Нью-Йорку, в Чикаго – кредитна спілка “Самопоміч”, отець Микола Бурядник, парох греко-католицької церкви св. Йосифа Обручника, американка Пет Кузьмак, яка гостинно прихистила мужню матір і її сина та багато різних людей.
Від’їжджаючи, Роман і Катерина Іванівна просили подякувати лікарям традиційної східної медицини Олегу Череднику і Лані Борховік за безкоштовну довготривалу допомогу, а також усій нашій діаспорі, людям, які перейнялися проблемами нашого воїна-героя, допомагали у лікуванні та відпочинку.
Усім щире спасибі!
P.S. На закінчення нашої розмови я запитала Романа про його мрію.
“Про що я можу мріяти? Встати на ноги і нормально ходити!!! Хіба що з матеріального: побудувати будинок “під себе”, – відповів Роман.
Чи вистачає родині сьогодні коштів на проживання й лікування. Звичайно, ні. Вистачає хіба що на харчування. А мамі вояка взагалі платять копійки за те, що змушена цілодобово доглядати за сином-героєм.
Для бажаючих допомогти Роману Гаврильчаку подаємо розрахунковий рахунок кредитівки “Самопоміч” – 169 399, який відкритий у відділенні за адресою: 5000 N. Cumberland Ave., Chicago, IL 60656.
В очікуванні Різдва, не забуваймо про тих, кому насправді потрібна наша допомога.
“Милосердя – воістину велика річ, це дар Господа, котрий, якщо його правильно використати, уподоблює нас самому Богу, наскільки це взагалі можливо…” (Іоан Золотоуст)
Ольга Руда
