АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ”

Народна артистка України переживає за рідних на фронті, все ще грає на сцені й не хоче виїжджати за кордон.

АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ”

Богдан Бондаренко

… Вона неймовірна жінка. Сильна, талановита, щира. У свої 87 могла б давно відпочивати, віддавшись п’янкій ностальгії, але все ще виходить на сцену. На радість глядачів. Знімається також у кіно, хоча таке щастя випадає все рідше та рідше. Тож кожна пропозиція режисерів велика втіха.

Уже багато років Аду Роговцеву вважають українською актрисою номер 1. І офіційно, і неофіційно. Вона давно заслужила цей статус. Масштабом своєї обдарованості (ну, хто б сумнівався) та громадською активністю. Якщо її колеги часто-густо воліють відмовчуватися й відсиджуватися, то вона ні. Що вчора, що сьогодні.

Мені щастило багато разів спілкуватися з актрисою. Наживо в її гостинній київській квартирі (досі пам’ятаю смак борщу, яким пригощала зірка), телефоном в перервах між зйомками чи під час гастрольних переїздів. І щоразу розмова набувала особливої довірливості. Так, ніби це була бесіда двох давніх знайомих, яким є що обговорити й що згадати…

Ось і цього разу Ада Миколаївна під час нашого інтерв’ю була напрочуд відвертою. Ми говорили про війну, що триває вже третій рік; її рідних, які на фронті; доньку, котра стала для неї “мамою”, а також про втрати, віру, вірші й інше. Шкода тільки, що на папері неможливо передати всіх інтонацій, напівтонів та промовистих пауз, що залишились у диктофонному записі.

 

“ЩОСЕКУНДИ Я ДУМАЮ ПРО НИХ”

Адо Миколаївно, коли ви востаннє були в рідному Глухові на Чернігівщині?

Дуже давно. Мабуть, роки чотири чи п’ять тому. Ми тоді готували книжку “Прості речі” і походили по всіх місцях. Скажімо, там, де стояв мій будинок, в якому я (зітхає) пережила окупацію під час Другої світової війни. Одне слово, побували тоді скрізь… Нині, звичайно ж, я слідкую за новинами. Знаю, що Глухів дуже потерпає від обстрілів росіян.

У Києві та області щодня повітряні тривоги. Психологічно ви якось адаптувались до цього?

 Ні, ніяк. Я просто живу… Сьогодні перебирала папери і надибала на свій запис у щоденнику за 24 лютого 2022 року. Тоді я написала: “Ну от і почався мій день. Немає в нього ні вечора, ні ранку. Є день. Дивний день…” Оцей день війни, він триває й досі. І цей день наповнений страхом. Тільки не за себе, а за тих дітей, які в окопах, які йдуть у наступ, які падають від куль і заповнюють потім лазарети.

Вони герої. І війна забирає їх щохвилини, щосекунди. Про це не можна не говорити, цим не можна не жити. І весь час треба щось робити. Хоча б молитися. Хоча б бути душею з ними…

Знаю, що ви допомагаєте не тільки молитвами…

Ну, те, що ми можемо, ми робимо. І вже багато-багато чого вдалося зібрати. Я ж кинула клич: краще не витрачайте грошей на букети, а долучайтесь до придбання необхідного хлопчикам “там”. І воно працює люди відгукуються! Коли, скажімо, нам треба щось на фронт дуже терміново, я звертаюся через соцмережі. І ми збираємо ці кошти за півтора дні.

Словом, робимо свою справу. Маленьку, але, мені здається, якби всі, всі, всі в Україні робили оці маленькі справи, то була б одна велика справа.

За останні три роки ви за кордон не виїжджали?

Ні.

Але, мабуть, друзі кликали?

Ну, звичайно. Я можу бути у світі де завгодно. Але я хочу бути тут, на своїй землі. Тому що зараз (зітхає) цій землі погано.

 І все ж, кудись хотілося б поїхати? Бодай ненадовго…

Нікуди. Я сказала хлопчикам, які базувалися тут, поблизу нас, що мрію дочекатися Перемоги. Аби наш великий двір був повен людей, ми б відкрили шампанське і вигукували: “Перемога, Перемога, Перемога!”. Хочу дожити до того моменту. Дуже хочу. У мене мало часу залишилося. Бо вік дуже поважний і… я молю Господа, щоб він прискорив Перемогу. На жаль, поки що її не видно на обрії.

Як відомо, ви з 2014 року багато їздили на передову…

Так. Ми були скрізь. І коли хтось питав, чому я туди їжджу, відповідала: щоб почуватися залученою до справи. Великої справи зі збереження всього, що нам дороге. Це по-перше. А по-друге, щоразу я відчувала, що мені там дійсно раді. У когось теплішає на душі, хтось усміхнеться, хтось згадає маму або бабусю. Це тепло людське, ним треба обмінюватись. Бо немає нічого дорожчого, ніж живе спілкування. На превеликий жаль, чимало військових, які мені стали наче рідні, я вже поховала.

Кажуть, ваші рідні також на фронті?

З 24 лютого 2022 року син доньки на війні. Як і її чоловік, а також чоловік моєї онучки. Усіх трьох звати Олексіями й вони нині воюють. Рвуть мені серце й нерви. Бо щохвилини, щосекунди я думаю про них та посилаю “туди” свої молитви.

 

“Я ТАК СУМУЮ ЗА ЗЙОМКАМИ!”

Ви ще гастролюєте з антрепризою?

Так. Нещодавно, наприклад, приїхали з Дніпра. А лише три дні тому повернулися з Одеси, де грали виставу. Тепер там таке сталося така біда! (Внаслідок чергової атаки росії загинуло 11 людей, понад 40 травмовано).

А з якою виставою ви їздили до Одеси?

“Будьте, як вдома”, якій уже багато років… Їжджу нині, куди запрошують. Головне, щоб були люди і щоб їм було потрібно те слово, яке ми несемо, ті думки, ті почуття, які хочемо пробудити… Попри вік, в мені ще  багато енергії.

У кіно ви ж також знімаєтеся? Маю на увазі серіал “Кава з кардамоном 2”, де вам випала роль графині…

 Так. Це костюмований серіал. Учора була примірка сукні для балу (усміхається). Це все потребує і часу, і сил, однак я сумую за знімальним майданчиком – з вісімнадцяти років я весь час була там. Мені хочеться працювати і я дуже рада, що мені дали таку можливість.

На вашому рахунку 130 фільмів і серіалів. Така кількість це “аж” чи “лише”?

 Я думаю лише. Тому що, якщо порахувати, таких значущих ролей і таких, що мають якусь мистецьку цінність, небагато. Тому лише.

Які емоції виникають у вас, коли випадково натрапляєте на якісь старі стрічки й бачите себе молодою на екранi?

Переглядаючи старi фiльми, ловлю себе на думцi: виявляється, я була нiчого собi (усмiхається). Знаєте, завжди комплексувала, що не достатньо красива. А тепер дивлюсь на екран: “Що ж ти, дурненька, хвилювалася? Ти була доволi непогана!”

У вашого покійного чоловіка Костянтина Степанкова фільмографія була ледь не удвічі меншою. Мені пригадується фільм “Вишневі ночі”, де головну роль зв’язкової УПА зіграла Інна Капінос, а ваш чоловік одного з другорядних персонажів. Попри це, відчувається, що він отримував задоволення від роботи…

АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ”

Ти знаєш, Кость Петрович був такою особистістю і таким актором, що там, де він з’являвся, завжди ставав головним. Привертав увагу якоюсь міццю. Не тільки акторською, а й суто людською. Був також дуже цільним, вимогливим до себе й дуже відданим своїй справі та мистецтву загалом.

Він ставився до всього надзвичайно серйозно та глибоко відчував усе, що робить. Я дивувалася, адже в мене такого немає. У мене більше професіонального в акторстві, а в нього людяне. Йому обов’язково треба було докопатися до самих глибин. Навіть у маленьких ролях.

Мені справді трішки поталанило, бо я більше головних ролей зіграла, ніж він. Була трішки… балувана Галя (усміхається). У цьому плані Кость Петрович пізно почав, вийшовши на свої серйозні роботи. Однак дуже це цінував і був вдячний Богові, що воно прийшло до нього.

 

“ЦЕЙ БІЛЬ НЕ ВІДПУСТИТЬ НІКОЛИ”

Ваше життя у шлюбі було, як хвилі морські то вгору, то вниз, чи все ж відносний штиль?

Ти знаєш, коли дві людини так багато працюють, як ми з ним, і живуть поруч… Наші рідні тато, мама, брати й сестри – завжди потребували нашої уваги. То паралічі, то інсульти, то рак, то сухоти. Як не в одного, то в другого. Ти не можеш сказати собі: “Вони далеко, хай там самі розбираються”, це стає спільною справою…

Тож, коли так живемо – це допомагає шлюбу. Тому що не зациклюєшся тільки на своїх сімейних стосунках. “А ти що, а я що?” Тоді народжується: “А ми що?!” І оце у нас було з Кость Петровичем. У нас навіть була така формула смішна, коли хтось повертався, а хтось їхав на зйомки: зміну здав, зміну прийняв. Тобто ти стаєш на вахту та перебираєш відповідальність за те, що відбувається з рідними… Так ми і прожили разом довгих сорок шість років.

Ого–о–о!

 А оце нещодавно у мене промайнула думка… Здається, тільки-но вчора я мріяла, що з’явиться принц у моєму житті. Він з’явився і вже дуже багато років його немає. Так само я мріяла народити сина й назвати його Костею. Щоб він був, як батько. Народила і вже більш як десять років сина також немає. Знаєш, життя, воно безжальне. Тримає лише тим, що поруч з тобою ще залишаються рідні люди.

Скажімо, сьогодні забігала донечка мого сина. Ми пообнімалися, поговорили про те-се. Така доля – свого часу я працювала в театрі Лесі Українки, а тепер там працює моя Даша. І сидить у моїй гримерці, бігає тими ж сходами, виходить на сцену, яку я поливала і потом, і слізьми протягом тридцяти чотирьох років.

А наскільки ви близькі нині з донькою?

Вона продовжила мені вік. Після смерті від страшної хвороби моїх рідних і дуже близьких людей Катерина стала моєю силою, моєю енергією, моєю підтримкою… Я навіть сміюся іноді: “Катю, то я була твоєю мамою, а тепер ти стала моєю мамою”. Вона взяла на себе все. І наше спільне горе, і моє особисте, таке, яке немає розміру, немає виміру.  Катя звалила це на свої плечі.

А ще донька почала працювати зі мною як режисер. Тепер я ні з ким не працюю, крім Катерини. Не тому, що я така вимоглива або ще там щось. Мені з нею комфортно. Вона знає, як я почуваюсь, вона знає, за що я вболіваю, що мене хвилює і чого я хочу. Це вже два десятиліття ми з нею працюємо разом. Вона мені режисер, вона мені товариш… Моя Катерина – Кость Петровича улюблена донечка.

 Якщо не помиляюсь, його не стало двадцять років тому. Скажіть, час лікує? 

У ситуації з чоловіком лікує. От Кость Петрович відійшов, я підготувала книгу. Мені Катя порадила: “Сядь і напиши історію вашого кохання”. Я так і вчинила, назвавши мемуари “Мій Костя”. На це пішов рік – рік роздумів, спогадів… І я, можна сказати, віджила. Залишились в основному приємні спомини. А те, що помер син, це вже тільки з моєю смертю відійде, а, може, й там не даватиме спокою. Це ніколи в житті не загоїться (зітхає).

 

“Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ДИХАТИ”

А які риси у вас загострилися чи, можливо, з’явились за останні три роки?

Рідні не раз мені кажуть: “Мамо, якби ти не була такою, як ти є, то не витримала б”. І справді ми ж діти війни. І хоч були малі, але застали всю біду, весь жах післявоєнного часу. Коли всі були знищені: і психологічно, і фізично, і всіляко. Ми зазнали тоді холод й голод. Мама, хоч крутилась, як могла, але нерідко не мала, чим нас нагодувати. Тому часто кажу: ми покоління, припалене війною. Припалене. І стійкість, витримка, терпіння, розуміння прийшли до нас ще тоді, й досі допомагають.

Я пройшла через такі випробування зі своїми близькими, що… Отже написала про це ще одну книжку, яку назвала “Свідоцтво про життя”. Це мені син порадив: “Мамо, що ж це є свідоцтво про народження, є свідоцтво про смерть, а де свідоцтво про життя?” І після його смерті я підготувала цю книжку…. Коли тепер відкриваю її, натраплю на якусь сторінку й думаю: “Невже, це про мене? Господи, як же я витримала?!”

Віра в Бога, вона сьогодні вам допомагає?

Ти знаєш, я не воцерковлена. Така… не можу сказати, що я релігійна людина. Але я живу з Богом. У мене квартира, вона маленька, на превеликий жаль, тісненька, але вікна виходять на особливе місце в Києві. Я от зараз стою, розмовляю з тобою і рахую: вісім куполів “Софії” дивляться на мене. І вісім хрестів.

Щодня я бачу, як сходить сонечко і грає на куполах. Як воно заходить. Як раптом на темному небі висвітлюються тільки хрести. Такий прекрасний вид з моїх вікон.

Я маю вашу збірку з автографом, і там є рядок: “Розстало все, не тане  лихо”. Сьогодні це звучить ще більш пронизливо…

Так, мій золотий, так. Розтане все, а ці смерті… Знаєш, мені колись подарували велику фотографію, де три хлопчики. Три Герої цієї війни. Вони на ній сміються. А живий нині тільки один командир батальйону. Він воює. Цей портрет у мене весь час перед очима. Я не знаю, як дихати. Тому що найкращих забирає ця проклятуща війна. Найкра–а–а–а–щих. Вони не народять прекрасних дітей, синів таких, як вони, бо пішли у небуття.

А світло в кінці тунелю, воно десь проглядається?

Хіба що промінчики. Може, вони зберуться і буде великий переможний промінь. Та й велика пророчиця Леся Українка писала: “Без надії таки сподіватись”. Навіть втрачаючи начебто надію, ми все ж сподіваємось, ми все ж віримо. До речі, у мене є рядочок, який часто читаю на різних зустрічах: “Буде й буде ще весна весною, ще одтане серце треба жить…”

Тож, попри все, не треба відкладати таке прекрасне почуття, як любов. І до життя, і до природи, і до людей, з якими ти поруч чи які далеко від тебе. Любов вона перемагає все.

 

БЛІЦ

Париж чи Рим?

Париж.

–  Анна Маньяні чи Одрі Хепберн?

Мені ближча Хепберн, але я обрала б усе-таки Маньяні, бо вона зіграла глибші й серйозніші ролі.

Кірк Дуглас чи Марчелло Мастроянні?

Не знаю. І Марчелло хороший, і Дуглас. Не можу тобі відповісти.

Чай чи кава?

Чай. Я чайова (усміхається).

Цукор чи сіль?

Сіль.

Суп чи борщ?

Борщ.

Кіт чи пес?

Пес.

Ранок чи вечір?

Ранок. Я обожнюю світанки. Той час, коли сходить сонце.

АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ” НАШЕ ДОСЬЄ

Ада Миколаївна Роговцева народилась 16 липня 1937 року. Закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка–Карого. У кіно дебютувала у 1956-му стрічкою “Кривавий світанок” (це була екранізація “Фата-Моргани” Михайла Коцюбинського), а у театрі в 1959–му.

Надалі зіграла в понад 60 виставах, а також у 130 фільмах. У найактивніший період кар’єри на екранах з’являлось до п’яти картин з її участю. Цікаво, що один із серіалів знімали протягом десяти років!

АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ”

Навчаючись в інституті, закохалась у педагога, що був старший на дев’ять років. Їхній роман викликав справжній скандал у стінах освітнього закладу. Тож Костянтину Степанкову довелося піти з вишу. Як і з першої сім’ї. У 1959-му вони офіційно оформили свій шлюб.

Через три роки у подружжя народився син, а ще через десять донька. До того ж, коли Ада Миколаївна була вагітна удруге, їй доводилось зніматись у фільмі “Приборкання вогню”. Вона бігала, стрибала, піднімалась у гори… Не дивно, що іноді непритомніла просто на майданчику.

Має чимало звань і відзнак: від народної артистки і Героя України до лауреатки Шевченкiвської премiї. За кошти від останньої свого часу придбала будинок у селi. Колись тримала там 40 курей, стільки ж кроликiв, а ще шiсть кiз, три свинi й корову!

Один із найоригінальніших подарунків шанувальників іменем Роговцевої вирішили назвати сорт квiтiв. Якщо точніше ірис, що вивів український селекціонер. Як людина з почуттям гумору Ада Миколаївна сприйняла цей факт відповідно. Хоча не приховувала, що як жінці їй було приємно.

У 2004 році не стало чоловіка зірки, а в 2012–му сина. Першому було 76–ть, другому 50–ть. Обидва мали онкологію. Уславленій актрисі пішов уже 88 рік. Єдина слабкість, яку вона собі дозволяє нині, паління. “Звичайно, це дурна звичка, але кинути її не так легко. Та й кому я буду потрібна, некуряща?”  віджартовується Ада Роговцева.

АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ”
АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ”