Обрії життя і творчості Наталії Полонської-Василенко

Ірина Садула, учителька української мови та літератури,

дослідниця, с. Тязів Івано-Франківської області

Наталія Полонська-Василенко – одна із найвидатніших істориків ХХ століття, перша жінка приват-доцент Київського університету та доктор історичних наук, лекторка, педагог, громадська та культурна діячка, талановита дослідниця історії України. Археологиня, архівістка, науковим дослідженням вона присвятила більше шістдесяти років свого життя. Народилася в столиці Слобідської України – Харкові. Викладала в інститутах географії, археології та мистецтва в Києві та була членом Української академії наук та археологічної комісії ВУАН, яку очолював М. Грушевський. В еміграції – професорка Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, НТШ та Міжнародної академії наук у Парижі. Головна наукова праця усього життя – двотомна “Історія України” (І том – 1972 р., ІІ том вийшов після смерті дослідниці – 1976 р.). Також авторка понад 200 наукових праць з археології, історії України, унікальної книги “Видатні жінки України” (Мюнхен, Вінніпег, 1969 р.). Особливо захоплювалася історією Запорозької Січі.

Наталія Полонська-Василенко пережила дві світові війни, революції, репресії, еміграцію і навіть забуття. Однак не втратила себе.

“Чудовий гірський куточок. На обрії – ланцюги гір, укритих лісами, порізаних глибокими долинами, гір, над якими спочивають легкі хмари. Вранці білий густий туман іноді вкриває всю околицю. Тоді здається, що садиба фрау Вагнер* – це острів серед безкрайого океану, де нічого не видно: усе обривається в радіусі кількох десятків метрів, а далі – білий, мов молоко, туман. Так і моє майбутнє: воно обривається завтрашнім днем. Але розвіюються густі тумани – і крізь них спершу проступають ближні дерева, будинки, ліс, а згодом – далекі гірські обрії…”. ( *Йдеться про історичну віллу Ванфрід (Haus Wahnfried) у місті Байройт, Німеччина. Ця будівля була резиденцією видатного композитора Ріхарда Вагнера, а згодом – його невістки Вініфред Вагнер).

Ці щемливі слова написала Наталія Полонська-Василенко, перебуваючи в Німеччині, у віці шістдесяти одного року. Саме з них розпочинається її унікальна праця – “Спогади”, упорядкована Валерієм Шевчуком.

“Я людина кабінетна, педагог, дослідник”

Наталія Полонська-Василенко (дівоче прізвище – Меньшова) народилася 31 січня 1884 року в Харкові – центрі Слобожанщини. Її батько, Дмитро Меньшов, був військовиком, артилерійським генералом. Про своє походження Наталія Полонська-Василенко писала так: “Між тим, я сама за походженням українка, так як мій батько – генерал царської армії – був українець. Я народилась в Харкові і все життя прожила в Києві. Усі мої праці присвячені археології та історії України, головним чином Південної України і Запоріжжя. Я була одружена з відомим істориком України і істориком українського права академіком Миколою Василенком, колишнім міністром освіти під час гетьманату. Таким чином, і за народженням, і за особистою діяльністю, і за сімейними зв’язками я нерозривно пов’язана з кращими представниками української громадськості”.

Ще в дитинстві Наталія з родиною переїхала до Києва, де дівчина здобула освіту: навчалася у Фундуклеївській жіночій гімназії, а відтак – на історико-філологічному факультеті Київських Вищих жіночих курсів при Київському університеті. Опісля закінчила Київський університет Святого Володимира, отримавши диплом першого ступеня.

Із 1910 року Н. Полонська-Василенко викладала історію в київських гімназіях і швидко здобула репутацію однієї з найкращих педагогинь і дослідниць міста. Проте головною справою усього її життя стало викладання у вищій школі та наукова діяльність, зокрема дослідження історії України упродовж життя. У 1909–1910 рр. разом із батьком Наталія брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. Особливо дослідниця цікавилася історією півдня України ХVІІІ століття, козацтва. Зовсім непросто було у ті часи отримати дозвіл жінці-науковиці, зокрема на читання лекцій, але Наталія змогла і цього досягнути. 1916 року стала першою жінкою, обраною приват-доцентом університету Св. Володимира. На початку 1920-х років починає активно студіювати історію Україну і чимало переосмислює. Про це писав і Агатангел Кримський: “У середині 20-х років народився новий вчений-україніст із великим досвідом”.

1940 року науковиця захищає докторську дисертацію на тему “Нариси з історії заселення південної України середини XVІІІ ст”. Про цю непересічну подію писав історик Оглоблин: “Вона відвоювала Південну Україну від Москви, яка привласнила її собі, найменувавши Новоросією”.

До речі, обидва прізвища, які жінка залишила – це прізвище її першого чоловіка, Сергія Полонського, шлюб з котрим тривав вісім років; і другого – академіка Миколи Василенка, з котрим прожила до смерті чоловіка.

Буремного для Києва, 1943 року Наталія виїздить до Львова, залишивши вдома тисячі книг та неопублікованих праць; відтак – до Чехословаччини, і нарешті – до Німеччини, де згодом проживали у будинку для літніх людей з третім чоловіком – Олександром Моргуном. Ці роки були не безхмарні, не вистачало коштів, потрібної літератури, були й інші прикрощі. Тим паче, і там подружжя застала війна.

Померла Наталія Полонська-Василенко 8 червня 1973 році у Дорнштадті (Німеччина), там і похована. Мусимо зізнатися собі, що про цю видатну жінку ще дуже мало знаємо, бо вимушена еміграція науковиці, а також реалії радянської доби наклали свій відбиток на імена видатних українців.

Жива енергія спогадів

Спогади Наталії Полонської-Василенко сьогодні для нас стають живою енергією і ніжними пелюстками троянди, мережані силою духу, стійкістю, щирістю, подекуди – смутком, а почасти – великою радістю. Ба більше – вони є неабиякою розкішшю для читача, адже ми можемо уявити той давній Київ, який так любила дослідниця, побачити через тексти її рідний Харків, оповитий тінями минулого; відчути вітер безповоротних змін життя героїні у діаспорі. Ми, врешті, здатні послухати голос епохи. Це унікально, але саме ця жінка була тим голосом у ті сірі часи. Відкривши Україну для свого серця, вона відкривала її для кожного, хто прагнув знати.

Зі спогадів Н. Полонської-Василенко:

“Життя у Харкові було для мене суцільним святом. Я любила моїх батьків, вони обожнювали мене. Все життя я була оточена їхнім піклуванням, ласкою. Я любила, коли мати моя грає ввечері на роялі, а я сиджу на канапі, в темному куточку. Я ніколи не боялася темних кімнат. Любила, коли вона чи батько читають чи оповідають мені байки. Вони самі малювали для мене ілюстрації до байок. Я мала багато ляльок, і мати ретельно шила для них повну гардеробу, але я не дуже любила їх. Я більше любила коня з сідлом, любила їздити конем. Але найулюбленішою розвагою був для мене кіт Васька, великий, сірий, з чорними смугами. Я навчала його їздити верхи на моєму коні. Для цього я одягала його в широке сіре пальто моєї найбільшої ляльки. Найбільше я любила малюнки. Я могла без кінця перегортати сторінки ілюстрованих книг…”.

Вона любила малюнки, і залишила для нас найбільший “малюнок” свого життя – “Історію України”. Це словопис знань, пошуків та знахідок, це мрія життя.

Спогади Наталії Полонської-Василенко надзвичайно цікаві й цінні. Авторка приділяє велику увагу деталям, які відтворюють світ минулого, доби, в якій вона народилася, зростала та формувалася як особистість. Особливу увагу звертає на людей, які оточували її з самого дитинства та виписує чимало деталей та вихоплених митей. Наприклад, дитяча уява детально зловила момент життя, наче кінокадр із фільму, про загадкову пані, котра тримала в руках грушку та мала браслет зі змією. Водночас авторка ділиться з нами зворушливими спогадами про рідну Україну.

Книга Наталії Полонської-Василенко “Спогади” вийшла друком у Видавничому домі “Києво-Могилянська академія” в Києві 2011 року. Упорядником видання та автором вступної статті є Валерій Шевчук. Як зазначає упорядник у передмові, частину матеріалів, зокрема машинопис спогадів, якось було знайдено в Мюнхені (Німеччина) серед викинутих паперів. Згодом ці документи передали Валерієві Шевчуку для підготовки до видання та використання в Україні. Це був перший машинописний примірник із авторськими правками, зробленими рукою самої авторки вже у поважному віці. Сама ж історія видання цих спогадів унікальна, адже існувало два машинописи цих текстів. Про це детально розповів упорядник у книзі.

Писала зворушливі листи Наталії Полоській-Василенко на вулицю Тарасівську до Києва Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, також неабияка знавчиня історії України, науковиця.

З листа від 1931 року читаємо: “Не встигла я в Києві подякувати Вам за Вашу книжку, але ви й так знаєте, як я високо ціную Ваші історичні праці. Ви просто, мов одтуляєте завісу і показуєте нам минуле таким, яким воно було…”.

Сама ж Наталія записала безцінні спогади про родину Старицьких та, власне, Людмилу Старицьку-Черняхівську – безмірно талановитих людей, рід яких знищили.

Про Наталію Полонську-Василенко встигла записати чудову програму “Ген українців” не менш видатна особистість – Ірина Фаріон. Цей унікальний випуск тепер особливо цінний. Тож процитуємо дещо:

Ірина Фаріон: “Наталя Полонська-Василенко пройшла шлях еволюції від трактування української історії в московсько-імперському контексті до самостійного українського шляху з українською етноосновою”.

Власне, поштовхом до написання цієї статті стала вище згадана програма, а також унікальні світлини, з яких проступає дуже багато світла, історії та мудрості.

Тож завдяки тому, що Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України оцифрував та виклав у вільний доступ для дослідників великий архів Миколи Василенка, чоловіка Н. Полонської-Василенко, ми маємо змогу побачити живі артефакти минулого: чимало листування, документів, і що дуже особливе – світлини, на котрих зовсім маленька Наталія, відтак – юна дівчина-красуня і вже досвідчена науковиця. Кожна зі світлин – як неймовірний відблиск минувшини і дотик до живої історії.

Історія життя цієї пані напрочуд кінематографічна, цікава і дуже непересічна, особливо, якщо зважати на час, в якому жила науковиця. Безперечно, її роздуми-спогади ще можуть стати надихом та стимулом для багатьох пізнавати більше, а найперше – відкривати для себе неповторний світ краси і сили.

Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.