22 липня легендарному композиторові, виконавцеві й театральному режисерові сповнилося б 100 років.
“Йому не було рівних у 1960–х. Я сама заслухалася співом Анатолія Горчинського, пісні в нього мали м’яке виконання, видавалося, що мав таке серце, яке могло магнетично на ті кілька хвилин поєднатися з усіма іншими на землі”, – стверджувала Юлія Пашковська. Він творив українську естрадну пісню задовго до Мирослава Скорика, Олександра Білаша, Левка Дутковського, Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра. І творив успішно. На початку 1970–х ефір – радіо і телевізійний – був заповнений радянською естрадною “попсою”, виключно російською. Українська пісня звучала невиразно, вона буквально губилася у тій могутній москальській навалі… Господь звів докупи Анатолія Аркадійовича і молодшого від нього на 25 років Володимира Михайловича. Івасюк зізнався, що знає напам’ять його найпопулярніші пісні: “Ой таки не вірю очам своїм: переді мною – живий Горчинський! Можна рукою вас торкнутися? Й щиро кажу, повірте: не було б вашої “Червоної троянди” – й моя “Червона рута” не зацвіла б…” Якась містика є в цифрі 108: стільки вистав поставив Анатолій Горчинський у театрах Львова, Хмельницького, Рівного і Тернополя і стільки пісень написав Володимир Івасюк. Старшого справедливо вважали патріархом пісні. Ще б пак! З–під пера композитора з’явилися такі вічні хіти, як “Червона троянда”, “Троянди на пероні”. А на схилі віку він отримав чудернацьке, але доброзичливе прізвисько “Черешня”. І не лише в Тернополі – саме так його називали усюди. Таким був справжній і феєричний вияв визнання і всенародної любові (від старого до малого) його суперхіта “Росте черешня в мами на городі”. Поруч з Володимиром Івасюком, Олександром Білашем, Ігорем Покладом, Степаном Сабадашем Анатолій Аркадійович увійшов до п’ятірки найкращих вітчизняних композиторів ХХ століття. Чим же ж і як пояснити феномен Горчинського? Мабуть, відповідь знайдемо в словах композитора Бориса Лятошинського: “У нього є мелодія!” В усіх піснях самобутнього митця є та мелодія, на крилах якої так легко донести рідне СЛОВО до розуму і серця слухача, створити відповідний настрій, спонукати людину разом з автором думати, любити, творити, кохати, страждати.
“Я відразу став сином “ворога народу”, а моя мама – дружиною “ворога народу”
Толя Горчинський з’явився на білий світ у Хвастові, саме так до 1939 року йменувався нині знаний Фастів, райцентр Київської області.
“Життя, сповнене загадок, починаючи від народження, – визнає донька Анатолія Горчинського Ангеліна. – Лише після смерті й навіть після встановлення надмогильного пам’ятника дізналася правду щодо дати народження тата. Так сталося, що саме в перший день війни – 22 червня 1941 року – йому сповнилося 18, він був 1923 року. Щоб зберегти життя синові, його мама правдами–неправдами зуміла переробити метрику, де значилося, що Горчинський Анатолій Аркадійович народився 22 червня 1924–го. Коли ж батько отримував паспорт, малограмотна паспортистка замість червня написала липень. Мабуть, мала гарний почерк (писали ж від руки), але не мала грамоти, адже ось ті москальські місяці – “іюнь–іюль” – для правильного розуміння багатьом були недосяжними. Батько не наполягав, та й було би щось немислиме, щоб зіпсувати і списати бланк радянського паспорта. Відтоді вважалося, що 22 липня 1924 року в нього правдивий день народження. Саме ця дата в довідниках, вона висічена на надгробку.
Що ж до того, ким був по татовій лінії мій дідусь, я написала листа в СБУ і 13 березня 2013 року отримала відповідь. “У фонді Управління служби безпеки України в Дніпропетровській області є архівно–слідча справа стосовно Горчинського Аркадія Аполінаровича, який народився 6 березня 1989 року в місті Фастів Київської області, “росіянина” (українця –різночитання в документах справи) за національністю, підданого урср, з нижчою освітою, за соціальним станом службовця, члена вкп (б) з 1932 по 1935 рік, виключеного за службу в 1919 році у петлюрівській армії. У 1936 році був затриманий органами нквс на три місяці за контрреволюційну троцькістську діяльність. На день арешту, 1937 року “певних занять не мав”, працював касиром на пристані у м. Нікополь. На час арешту членами родини Аркадія Аполінаровича Горчинського були: дружина Тетяна Павлівна, 1902 (1901 – різночитання у документах справи) року народження; син Анатолій, 1923 року народження, дочка Тамара, 1937 року народження…”
Аркадія Аполінаровича заарештували 8 жовтня 1937 року, через два місяці засудили до 10 років ув’язнення у виправно–трудовому таборі. Покарання відбував у Каргопільському таборі Архангельської області, працював рахівником. Там його і розстріляли. 6 травня 1944 року реабілітували (посмертно).
“Усе життя перед моїми очима стояв арешт батька, – з величезним сумом згадував Анатолій Горчинський. – Я відразу став сином “ворога народу”, а моя мама – дружиною “ворога народу”. Мене воно настільки повсюдно супроводжувало, що й сам почав у це вірити. Потім мама задля безпеки і моєї долі змушена була надіслати татові на заслання в табір документи на розлучення. Вона врятувала себе і мене від подібного заслання, більшовики так робили з усіма рідними після арешту голови сім’ї. Батько правдами–неправдами писав і передавав листи матері, вона мені їх читала. А через рік мама отримала повідомлення з табору, що батько ніби помер…”
Такий справжній руzzкій мір: комуністична банда на голому місці сфабрикувала кримінальну справу і замордували безвинного батька двох дітей (донька була ще грудним малятком…)
Так існувала таємниця, яку знали тільки мати і син. Вона змінила його метрику, зробила на рік молодшим. Ніхто ж у 1941–му уявити не міг, що війна закінчиться аж через чотири роки. Звісно, що “афера” матері була з присмаком Сибіру, проте ненька зберегла для українського мистецтва і української пісні життя майбутньому театральному режисерові і авторові понад 300 вічних пісень, які будуть звучати на Землі допоки на ній житиме бодай один українець!
Два таланти в одному – і режисера, і композитора
“Скільки себе пам’ятаю, стільки зі мною і музика, і театр. Вони завжди разом”, – стверджував Анатолій Горчинський.
Зі студентської лави був переконаний, що тільки щирість і емоційність виконання дає наснагу: “Якщо не маєш голосу, то треба співати серцем. А головне: не можна маніпулювати глядачем, працювати упівсили. Знання музичних форм, композиції допомагають мені як режисерові створювати більш стрункі спектаклі. А театр допомагає писати музику, яка була б не лише музичним супроводом, додатком до вистави або просто ілюстрацією подій на сцені, а й драматичним компонентом, глибше розкривала ідею п’єси і вистави. Це фактично музичний образ вистави. Спочатку ніби “чую” виставу в якихось музичних інтонаціях, а потім вже “бачу” майбутню п’єсу.
Любов до музики у виставі прищепив Горчинському Мар’ян Крушельницький, який казав, що театральна музика – також драматургія. Але обрамлена і багатша для сприйняття. Вчитель дав йому розуміння того, що на рідній землі має бути українцем. “Курбасівці” не розмовляли російською, вони любили рідне і тільки рідне. Пропагували його і пишалися цим. Такою була їхня формула, вони дивилися набагато вперед, видавалося, що в тому є святість.
Він усе життя відчував запах театру, знав, як пахнуть куліси. Де би не був, куди б його не закидала примхлива доля, щоразу зупинявся: саме так пахло у коридорі Львівського театру імені Марії Заньковецької. Театр – як перше кохання. Цнотливе, незрадливе, чарівне, незабутнє. Хоча мав схильність закохуватися знову і знову, те перше було незрівняне ні з чим. У театрі має бути якась містика, де за якусь мить глядача охоплює фантазія, інший вимір. Тому там мають бути добрі привиди, хороші й загадкові стани. Це все творять і режисери, і актори. Це їхнє завдання.
“Анатолій Аркадійович ніколи не прагнув бути у виставі на першому місці, йому хотілося, щоб це була спільна робота. А ось коли в тканині вистави з’являлася музика, а тим паче пісня, отут він був диктатором! – з особливим пієтетом про свого вчителя розповідав Роман Віктюк. – Адже він єдиний глибоко в серці чув і знав, як це повинно звучати. На кожному записі завжди був присутній. І був таким дбайливим, щоб усі темпи, які він хотів, були відтворені, доводив усе до досконалості. А вже там, де починався вокал, брав гітару і починав співати не голосом, а душею. І він вимагав від актора, який мав співати у виставі, щоб той знайшов свою власну інтонацію.”
“Червону троянду дарую тобі. Не знаю, чи стрінемся знову…”
“Червона троянда” для режисера Анатолія Горчинського стала не тільки візитною карткою на все його творче життя. Вона зробила своєрідний переворот у свідомості, адже не лише відчув, а й зрозумів, що треба писати рідною мовою!
“Мені потрібна була пісня до вистави, і я замовив вірша. Леонід Татаренко досить швидко написав його, за моїм задумом, мелодію я вже мав готову, поет знайшов правильні слова, і вона пішла в життя, – визнавав Анатолій Горчинський. – Вперше її на сцені заспівала Катерина Хом’як. Першою на платівку записала Валентина Купріна, потім — Юлія Пашковська. Може, ця пісня і не така вже й модна, як нинішні, які настирливо звучать з різних ефірів. Може, для неї не потрібно навіть сім нот, а вистачить – всього чотири. Ось знайти ту мелодію, яку б люди відразу підхопили, і вона стала рідною для їхнього серця і душі, не так легко”.
Ключові слова Анатолія Аркадійовича “за моїм задумом” вирішили долю “Червоної троянди”, адже Горчинський сам написав пісенний текст, таким, як його бачив, а поет Леонід Татаренко лише причесав, підтвердив правильність вибраного шляху. Ніби обрамив її, адже неозброєним оком видно, що і скільки з усім нині знаного тексту народилося в режисерській голові.
Доказом того є збережений варіант, де його власною рукою написано: “Червона троянда”, вірш і музика Анатолія Горчинського.
“Ми не квіти! Ми кохання! А кохання не можна топтать!..”
“Якось на львівському вокзалі, де стояли двоє – Він і Вона, я побачив зворушливий етюд – розбите образою серце. Вона, судячи з виразу миловидного личка, сильно розгнівалася і з люттю, яку тільки може народити зболене зрадою юне серце, шпурнула подаровані Ним пишні квіти на перон і побігла чимдуж до поїзда. Він – безпорадний і розгублений від несподіванки, немов назавжди втратив усе найкраще на цій землі, лише дивився їй услід. А поруч зазвичай квапливі перехожі, навіть не дивлячись під ноги, байдуже топтали ті беззахисні диво–квіти втраченого кохання. Був би я поетом, відразу ж би написав такого вірша – подумалось мені в той час. Але емоційно пережитий і побачений сюжет мучив мене досить довго. Аж поки випадково не взяв у руки збірочку віршів не відомого мені тоді Олександра Богачука. Відразу відкрив книжечку на потрібній сторінці. Боже! Ніби написано на моє замовлення: я взяв у руки гітару і з болю та жалю за чужу любов, що так давно поселились у моєму серці, написав 16 квітня 1967 року пісню”, – розповідав Анатолій Горчинський.
Уперше вона прозвучала у виставі за п’єсою “Коли мертві оживають” Івана Рачади.
На пероні, на люднім пероні,
Де розлуки і зустрічі плачуть,
Хтось розсипав троянди червоні
І, здається, ніхто їх не бачить!
А троянди, а троянди
До людей пелюстками кричать:
“Ми не квіти! Ми кохання!
А кохання не можна топтать!”…
“Мамо! Мамо! Вічна і кохана, Ви пробачте, що був неуважний”…
“1991 рік. Я зайшов до Анатолія Горчинського в гості, щоб записати інтерв’ю. Насамперед показав власного вірша “Запізніла любов”, проте йому, як згодом виявилося, було не до нього, – розповідає тодішній власкор Українського радіо в Тернопільській області Євген Баров. – Я ж не знав, що він якраз завершує роботу над піснею, якій судилося пережити композитора на багато–багато років. Що мене вразило, коли побачив самого вірша на книжковому аркуші паперу, він не був пісенним, тобто не мав приспіву. Горчинський збоку дописав його власною рукою. У тому варіанті було: “Мамо! Мамо! Вічна і кохана. Ти прости, що був я неуважним…”, на що відразу звернув увагу і сказав: “Не ображайтеся, Анатолію Аркадійовичу, може, у вас, у Фастові, до мами звертаються на “ти”, але ми, галичани, говоримо на “ви”. Та й слово “прости” якось ріже слух, оскільки віддає русизмом. Може, краще буде написати “Ви пробачте, що був неуважний…” Він на мить подивився на мене, задумався, а через секунду перекреслив і написав так, як я сказав.
Коли пісня набула неймовірної популярності, я в душі гордився, що там є й моє слово, радів, що в потрібний час опинився в потрібному місці. Не раз казав Анатолієві Аркадійовичу про співавторство з киянином: мені завжди було образливо, що надто багато слави приписали самому Луківу, оскільки хтось примудрився сказати десь те, що “…навіть Тарас Шевченко не догадався написати “Мамо! Вічна і кохана”, а ось Микола Луків це зробив!” Хоча найрідніші й найближчі знали, що саме Анатолій Горчинський створив образ вічної матері”.
Пісню записав у студії Тернопільського драмтеатру звукорежисер Олександр Третяк: “Перший варіант робив під голос і гітару Анатолія Аркадійовича, йому все сподобалося. А невдовзі Сашко Бурміцький зробив аранжування, Горчинський прийшов на запис, наклав голос, і вже наступного дня вона свіжо і по–новому зазвучала в черговій радіопередачі Євгена Барова “А у нас на Тернопіллі” в програмі “Промінь”. Наступного дня мені зателефонувала Галя Зубик, яка працювала звукорежисером обласного радіо, і сказала: “Київ обриває телефони, їм терміново потрібно передати “Мамину черешню” Горчинського!”
Відтоді пісня почала звучати звідусіль.
Росте черешня в мами на городі,
Стара–стара, а кожен рік цвіте,
Щоліта дітям ягодами годить,
Хоча вони й не дякують за те.
Мамо! Мамо! Вічна і кохана,
Ви пробачте, що був неуважний,
Знаю, ви молилися за мене
Дні і ночі, сива моя нене…
“Якби не кохав – пісень не писав би”
“Жінка для мене – Бог! Молюся на неї. Обожнюю жіночу красу, вона живе для мене в сонці, краплі дощу, жіночій усмішці, маминих долонях. Якби не кохав – пісень би не писав. Усі мої творіння від пережитого мною, від моїх відчуттів і почуттів, – стверджував Анатолій Горчинський. – У моїх піснях є моє кохання, мої кохані. Усе яскраве і не тільки в кольорових тонах, а й у кольорових нотах. Без чорноти, сірості і жовтизни. Без жовчі. На щастя, мені потрапляли мої пісенні вірші, ніби спеціально написані для мене. Або чекали мене. На жаль, багато з нас сприймає кохання надто вузько. Це широке поняття. Коли люблю жінку, люблю життя. Значить я люблю свій рідний край, свою рідну мову, культуру, свій народ. Любов до жінки виховує в людини почуття добра і краси. Я обожнюю жінок, кожна з них – драматичний твір і – найскладніша п’єса життя. Що цікаво, серед моїх друзів жінок набагато більше, аніж чоловіків. Для них я якийсь завжди новий. Їм потрібна чоловіча логіка, а мені – жіноча. Для мене кожна жінка – відкриття, певна тема, поворот драматичний чи комічний, сентиментальний”.
“Червону троянду сьогодні віддам я, Ти не шукай мене і не чекай…”
В останні роки життя Анатолію Горчинському часто снилася війна, завжди молодий батько, мати… Друзі юності, дівчата…
2004–го, на своє 80–ліття, зізнався, що мріяв дожити до 2000 року: “Тепер, гадаю, що маючи всі умови для повноцінного життя, хотілось би дотягнути до 2024–го, щоб у 100 літ заспівати сольний концерт у тих містах України, де мав любов і повагу свого глядача”.
80–літнім пішов до сповіді. Священник його відразу впізнав і запитав: “Це ви написали “Росте черешня в мами на городі?” Анатолій Горчинський кивнув головою і тихенько промовив: “Я…” “Вам усі гріхи прощено…”
6 січня 2007–го, на тодішній Святвечір, на 83–му році життя за паспортом, насправді ж – на 84–му, зупинилося серце легенди української пісні, одного з родоначальників національної естради Маестро Анатолія Горчинського…
Споконвічні неріздвяні червоні троянди стали для тернополян квіткою смутку і невимовної печалі. Ніяк не хотілося вірити, що їхній символ і співець назавжди відійшов у Вічність. У його останні земні дні (Святвечір, Різдво та Марії) в Тернополі безупинно лив дощ, залишаючи на пелюстках його останніх живих квітів сльози. Справжні сльози справжньої любові, шани і поваги…
“2024–го наш театр, де він був багатолітнім талісманом, відзначає аж два ювілеї Маестро Анатолія Горчинського: 100–річчя з дня народження і 50–ліття з того незабутнього дня, коли прийшов до нас на роботу, на посаду чергового режисера, навіть не головного! Навіть не другого, був третім… З його славою і популярністю! – визнає директор–художній керівник Тернопільського обласного академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка Борис Репка. – Для мене Горчинський – мій герой, мій приклад для наслідування. Він був музичним Орфеєм, самобутнім, епохальним. А це дається одиницям. Так має бути й надалі.
Маю мрію і вірю, що прийде ще час на неї. У скверику біля театру бачу парковий монумент театрального тріо – Анатолій Горчинський (з гітарою), Володимир Ячмінський і Мирослав Коцюлим (його учні, обидва на бек–вокалі).
Звучить до болю найрідніше…
Червону троянду
Сьогодні віддам я,
Ти не шукай мене і не чекай.
Червона троянда —
Це квітка кохання,
Це спомин про зустріч
Й розлуки печаль…”
