Народний художник України мріє добудувати Монумент Незалежності, цікавиться дохристиянськими богами і не розуміє тих, хто гає час на… риболовлю.
На його рахунку – понад 60 пам’ятників. До того ж не лише в Україні, а й за кордоном. Наприклад, у Чикаго – жертвам Голодомору 1932-1933 років, а у Варшаві – Шевченкові. До постаті останнього Анатолій Кущ повертався не раз і навіть зробив цикл композицій “Шляхи Тараса”, який встановили на малій батьківщині класика – у Черкаській області…
78-літній киянин – автор пам’ятників Богданові Хмельницькому, Пилипу Орлику, козакам, які полягли у Берестецькій битві, та інших більших чи менших робіт. А ще – скульптурних портретів: від Івана Богуна й Максима Кривоноса до Павла Тичини і… Василя Шкляра. Їх, до речі, можна було побачити торік на персональній виставці Анатолія Куща, що відбувалася у Національній академії мистецтв. У такі заклади політики ходять зрідка, тому цьогоріч експозицію влаштували просто у Верховній Раді!
Однак, щоб побачити головну роботу Анатолія Куща не потрібно спеціально ходити на виставки. На центральній площі нашої столиці височіє Монумент Незалежності, який увінчує дівчина, що тримає калинову гілку. Ця колона давно стала символом Києва, якщо не України загалом. Її фото часто використовують західні медіа (що телеканали, що інтернет-видання), коли йдеться про події в нашій країні. Особливо – останніх понад два з половиною роки…
“СКАЖІТЬ, ЯК МОЖНА ВКРАСТИ ПАМ’ЯТНИК?”
– Анатолію Васильовичу, ви не переживаєте нині за долю свого знаменитого творіння – Монументу Незалежності? Все-таки росіяни часто атакують Київ…
– Ви знаєте, я переживаю насамперед за Україну. А пам’ятник, якщо, не дай Боже, щось станеться, можна й відновити. Тим більше, він – недобудований. Майже половина проєкту, з яким я свого часу переміг на конкурсі, так і не було втілено. Там же ж планували іще пантеон державотворців із музеєм, барельєфи найвидатніших українців світу і т.д. На жаль, первісний задум не вдалося здійснити на сто відсотків.
– А це правда, що дівчину, яка вінчає колону, ви зліпили зі своєї доньки?
– Так, правда. Абсолютна. Я буваю балакучим і мав необережність розповісти про це журналістам. (Усміхається). А незабаром у майстерню прийшли високі чиновники (їм швидко про все донесли) й кажуть: “Що це ви за наші гроші увічнюєте свою сім’ю?” (Сміється). I наполегливо порадили все переробити. Тож мені довелося зробити дівчину дещо старшою. Хоча хто там i що може розгледіти: загальна висота колони – понад 70 метрів, з них лише скульптура – 12 метрів! I сьогодні вона – одна з найбільших у Європі.
– Ваше творче “его” тішить, що монумент став своєрідною візитівкою?
– Так, звичайно. (Усміхається). Проте я більше тішився б, якби його дали завершити… А так – це рана на моєму серці. До речі, при Януковичі монумент взагалі хотіли знести. Уявляєте?! Одні казали, що він – не сучасний, інші – що імперський, треті – ще там бозна-що… Сподіваюсь, коли закінчиться війна, проєкт вдасться нарешті втілити до кінця. Це – сенс мого життя!
– Один із ваших пам’ятників стоїть у США, в Чикаго, як пам’ять про Голодомор в Україні. Скільки ви над ним працювали?
– Рік. Мене запросили взяти участь у конкурсі, на якому я представив два твори. Один із них, власне, переміг. Скажу чесно: хотілося зробити щось більш модерне. Я мав навіть непогане рішення, але вибрали інший варіант. Його я й втілив. До речі, перебуваючи у США, виготовив ще два пам’ятники – Богданові Хмельницькому (його встановили у Рокфорді) та Геродоту (він прикрасив Іллінойський університет).
– З Хмельницьким усе зрозуміло, а чому ви зацікавились Геродотом?
– Річ у тім, що у мені – десь 35-40 відсотків грецької крові. Мій пра-пра-прадід – з Кріту. Він був художником, мав прізвище Катракіс. Там навіть є його музей. У Греції живуть мої родичі, в яких я бував… Тож Геродот – це данина тій гілці мого генеалогічного дерева. (Усміхається).
– А яка історія Шевченка, що прикрашає один зі скверів Варшави?
– Віктор Ющенко, коли був прем’єр-міністром, ініціював встановлення цього пам’ятника. Приїздив разом із Дмитром Павличком (тодішнім послом України в Польщі – авт.) у мою майстерню. Я одразу сказав, що після шевченкових “Гайдамаків” це буде непросто. І справді — все виявилось дуже непросто, але нам вдалося реалізувати проєкт. Шевченко постав у польській столиці молодим і красивим… Звичайно, для мене цей пам’ятник – велика гордість!
– Скажіть, вам доводилось стикатись із вандалізмом?
– Не один раз. Візьмімо, мій цикл “Шляхи Тараса”. Одну з робіт – “Писав я вірші в бур’янах” – просто вкрали. Скажіть, як можна вкрасти пам’ятник? Виявляється, можна. При тому, що він важить три тонни! Або інша річ – “Мені тринадцятий минало”: спочатку зникло ягня. Я виготовив нове, але згодом зникло й воно, а також паличка, на яку спирався малий Тарас. Та я ж не мільярдер, щоб за свій кошт щоразу все відновлювати…
Дісталися вандали й до комплексу пам’ятників “Тисячоліття Новгород-Сіверського”, що включає князя Ігоря, Ярославну і Бояна. В останнього зрізали соколів, які щиряли над ним (щоб ви розуміли, це 1,70 на 1, 65 метрів), через деякий час – гуслі (теж чималий шматок бронзи: 1, 20 на 1, 60 метрів й 30 см завтовшки), а наостанок зник меч (на хвилинку – 3 метри!). Перепало потім і Ярославні… Одне слово, мої роботи ще до війни часто ставали жертвами вандалів.
“МИ ДУЖЕ ДРЕВНЯ НАЦІЯ”
– Чи можна сказати, що майстерня для вас – це другий дім?
– Це перший дім, а все інше – то потім. У мене не буває дня, щоб я не прийшов у майстерню. Хіба, якщо дуже хворий. Хоча навіть тоді я все ж щось обмірковую по роботі. (Усміхається). І коли хтось запитує, який для мене найкращий відпочинок, відповідаю – коли я працюю.
– Тобто побачити вас десь із вудочкою на березі річки – нереально?
– Я не страждаю риболовлею. Коли ж бачу когось, хто годинами сидить в очікуванні кльову, мені стає прикро: стільки життєвого часу людина просто втрачає! Не дуже це розумію. Не кажу, що це погано. Мабуть, добре. Але – кожному своє. Мені особисто вистачає азарту, запалу та всього іншого в мистецтві. (Усміхається).
До слова, своїм студентам я говорив таку річ: “От ви прийшли вчитися у творчий виш. Напевно, думаєте, що мистецтво – це така чудова, легка, красива гра. А от у когось із вас є хобі?” І вони з радістю починали розповідати про якісь захоплення. Тоді я кажу: “В такому разі вам нічого йти в мистецтво. Бо воно мусить бути і життям вашим, і хобі. Усім”. Принаймні у мене це так.
– У вас є цикл робіт “Пристрасті”. Ви зобразили тих, хто любить пліткувати, має проблеми з наркотиками, комусь заздрить… Як часто в житті ви стикалися з останніми?
– Як і кожен з нас. (Після паузи додає). Заздрість – коли жаба душить – це страшна хвороба. Її частка є в кожній людині. Обов’язково. Тому я свого часу казав своїй доньці, яка також художник: “Христю, найголовніше – не піддавайся цьому почуттю. Воно нічого не додає в творчості, але шалено заважає. Ти починаєш думати: я, ніби роблю те ж саме, що такий-то, а воно чомусь не має успіху. І це починає мучити тебе. У підсумку особа, яка заздрить, мимоволі починає копіювати, повторювати того, кому вона заздрить. Тобто займається компіляторством…” Я вже не кажу, що та хвороба просто з’їдає зсередини.
– З цікавістю довідався, що колись ви створили понад сорок скульптур дохристиянських богів. Сварога, Перуна, Дажбога, Ярила… Яка їх доля?
– Вони є. Нікуди не поділись. Я виставляв їх у “Мистецькому арсеналі”. Планували на місяць, а потім продовжили ще на два. Така була краса, як у Луврі. Усі скульптури – розміром до трьох метрів. Вони дійсно справляли враження… Я робив їх не на чиєсь замовлення, а за порухом душі. Так ті роботи у мене й залишились.
– Мені пригадався парк скульптур Вагіленда в Осло (Норвегія), в якому свого часу довелося побувати. Не виникало ідеї створити щось подібне в Україні?
– Ну, я почувався б щасливим. (Усміхається). Така думка у мене завжди була. Уявіть собі, скільки людей могло б відвідувати той парк. Не тільки захоплюючись роботами, а й розуміючи, що ми не вчорашні. Насправді – ми дуже древня нація, дуже древній народ… Власне, у своїй творчості я весь час шукаю відповіді на питання, хто ми та що ми. Особливо – в роботах на історичну тему.
Варшава. Тарас Шевченко.“У МЕНЕ БУЛО П’ЯТЬ ОПЕРАЦІЙ”
– Ви згадували свою доньку – американську художницю Христину Кущ-Катракіс. Вона й далі живе у США?
– Ні, в Україні. Христина займається волонтерством, до того ж так активно. Вона – Посол миру ЮНЕСКО, тому співпрацює з міжнародними організаціями. Постійно возить фурами гуманітарну допомогу в прифронтову зону. Звичайно, я переживаю за доньку. Тим більше, що з нею їздить її син, якого немає на кого залишити. Бо ж дідусь – творча людина (усміхається), а в бабусі – проблеми зі здоров’ям. Онук якось телефонує мені: “Дідо, привіт”. Я кажу: “Привіт, Марко. Ти де?” – “Ну, ти що не знаєш? Я на фронті!” (Сміється).
– До речі, а ваша дружина має якийсь стосунок до мистецтва?
– Вона – етнограф… Нашому шлюбу вже 50 років. Коли ми були молоді, я вважав, що стільки не живуть. (Сміється). Чи були у нас кризові періоди? Як в усіх сім’ях. Знаєте, я не вірю, коли хтось каже, що не буває сварок. Ми і гриземось, і любимось. Скажу вам так: якби я перестав з дружиною трошки так цапатися, то вважав би, що ми вже мертві. (Усміхається). Тому нормально. Все, як у людей. Усе класно.
– А як давно ви не були на Полтавщині, де у вас будиночок на березі річки Удай?
– Я тільки повернувся звідтіля. Раніше їздив до дружини, яка воліла бути там, а не в Києві. Проте два місяці тому Галина зламала ногу, тому забрав її до столиці. Вона уже ламала хребет (до того ж двічі), руку, а тепер ось – ногу. Мають зробити операцію – повитягувати штирі, щоб можна було хоча б ставати на ногу. Дружина вже рветься на Полтавщину і як тільки це стане можливо, знову туди поїде. Я ж увесь час вертаюсь сюди, бо в мене одна виставка за іншою.
– 30 листопада у вас день народження – 79 років. Як ставитесь до цієї дати?
– Абсолютно спокійно. Сподіваюсь, що доживу. Ніхто ж не знає, що його чекає. В останні два роки в мене було п’ять операцій. Це можна здуріти. Декілька разів я думав, що, мабуть, уже відспівався. (Усміхається).
– Кардіологія?
– Там усе було. І кардіологія теж. Робили операцію на відкритому серці. Іншим пацієнтам у таких ситуаціях його зупиняли, а мені – ні. Ну й добре. Живий – і слава Богу!
– Любите збирати вдома гостей? Як не на уродини, то, може, з іншої нагоди…
– Для мене є тільки декілька свят, які відзначаю. Це – ясна річ, Новий рік (сидимо і п’ємо по чарці), а також – Різдво та Великдень. Усе… До слова, в молодості застілля – це було весело. А сьогодні, коли вип’ю сто грамів, мене хилить на сон. Тобто від алкоголю я не отримую задоволення. Зрештою, не можу сказати, що мені подобається смак горілки. Абсолютно – ні. Інколи, коли йду в якийсь колектив, у мене одна думка: як зробити так, щоб не випити. (Сміється).
– А ви гурман?
– Ні. Знаєте, одні люди живуть, щоб їсти, я ж – їм, щоб жити. Мені вистачає шматка хліба з чаєм. У крайньому разі вживаю каші швидкого приготування. Чудова штука: закип’ятив воду, залив гречку чи перловку, десять хвилин – готово. Поїв і далі за роботу. Але найчастіше, коли я працюю, мені взагалі байдуже, що я їм та як. (Усміхається). Хоча при нагоді не відмовляюсь від чогось смачненького.
“БАБУСЯ ЗРОБИЛА З МЕНЕ АНТИКОМУНІСТА І ПАТРІОТА”
– До повітряних тривог ви уже адаптувались?
– Моя дружина щоразу галасує. (Усміхається). Оце недавно над нами, прямо в центрі Києва, щось збивали. Стояв такий гуркіт, що у моїй хаті аж шибки дзвеніли. Галя – перелякана, з тою поламаною ногою… Я кажу: “Ляж і заспокійся, заради Бога!” Чому бути, того не минути… Тож я спокійно ставлюсь до повітряних тривог й жартую з цього приводу: якщо мені судилося згоріти, то я не потону. От і все. Що буде, то буде.
– Які у вас стосунки з релігією?
– Я давно цікавився релігійною тематикою. Біблією, Євангеліє, Кораном… Це треба було мені, зокрема, для творчості. Тож вірю, що над нами є щось сильніше, ніж ми з вами. Неймовірне і велике, як Галактика. Це дійсно впливає на наше життя, наш розвиток, наші дії. І карма, про яку говорили колись індуси у ведах, вона є. Тобто щось написано за нас і про нас, про той шлях, яким ми йдемо. Звичайно, можна відхилитися праворуч-ліворуч, але основну магістраль уже прописано. Так я вважаю.
– Якщо говорити про початок вашої творчої “магістралі”: яким був перший пам’ятник, пригадуєте?
– Найперший? Можливо, ви здивуєтесь: я поставив його на могилі бабусі, яку дуже й дуже любив. (Усміхається). Вона зробила з мене “обалдєнного” антикомуніста і нормального патріота… На кладовищі (це село Новоселівка на Донеччині) стоять лише хрести й “зірочки”, а у моєї бабці – нормальний пам’ятник. Як зміг, так зробив… Ну, а далі пішло-поїхало.
– На одній з останніх виставок звернув увагу на скульптурний портрет письменника Василя Шкляра. Ви давно знайомі?
– Так, давно. З 1981 року. Десь так. Він працював журналістом, прийшов у майстерню писати статтю (тоді мене висунули на Шевченківську премію) і одне з питань було: “Як ти це робиш?” Щоб довго не пояснювати, я кажу: “Василю, давай я тобі покажу”. У мене завжди напоготові – каркасик, глина… Я швиденько зробив його портретик. (Усміхається). Ну і так наша дружба відтіля й пішла.
А декілька років тому ми зустрілись на виставці, розговорились і він питає: “Пам’ятаєш, ти робив колись мій портрет?” – “Так, пам’ятаю. Можу тобі його подарувати”. А Шкляр каже: “Не хочу”. Я трохи образився: “Чому?!” – “Хочу, щоб мене викупили, як Шевченка”. Ми посміялись, і я пообіцяв: “Добре, Василю. Тоді це був етюдик, тепер же ж зроблю твій портрет уже як класика української літератури”. Ну і зробив. Отака історія.
– Анатолію Васильовичу, ви багато працювали за кордоном. Ніколи не виникало думок залишитися?
– Ні-і-і. Хоча в тій же Америці мене дуже просили залишитися. Навіть в аеропорту, перед самим відльотом в Україну, вмовляли. (Усміхається). Проте я не погодився. Так, за кордоном гарно і ситно, але… Навіть, якщо вдома мені було б у сто разів гірше, ніж десь на чужині, все-таки рідна земля – це рідна земля. Моє натхнення – тут. Тому я ніколи в житті не думав десь, кудись, якось… Навіть сьогодні, коли триває повномасштабна війна. І коли мене питають: “Буде перемога?”, відповідаю: буде. Іншого шляху в нас немає!
БЛІЦ
– Чикаго чи Нью-Йорк?
– Звичайно, Нью-Йорк. Хоча Чикаго – неймовірне місто.
– Хемінгуей чи Маркес?
– І той великий, і той великий. Мені подобаються обидва.
– Море чи річка?
– Майстерня. (Сміється).
– Дощ чи сонце?
– Сонце. Хоча, коли я працюю, то не помічаю, що там за вікном.
– Роговцева чи Кадочникова?
– Роговцева.
– Вино чи горілка?
— По ситуації. (Сміється).
– Осінь чи зима?
– Чесно кажучи, весна й літо. Чому? Тому що день довший і не так темно. Світло – це чудово!
НАША ДОВІДКА
Анатолій Кущ народився 30 листопада 1945 року в Києві. Хоч батько – з Донеччини, а мати – з Харкова. Має диплом столичного художнього інституту. Народний художник України. Дійсний член Академії мистецтв, яка нагородила його “золотою медаллю” за досягнення у творчості.
Спеціалізується на станковій і монументальній скульптурі. Основна тематика – історія України та її видатні постаті. Серед них – гетьман Сагайдачний, Шевченко (понад три десятки робіт), Сікорський, Тичина та ін. Щоправда, в радянську добу доводилось іти на компроміси з владою та совістю й ліпити образи тодішніх “героїв”. При цьому митець ніколи не був членом КПРС.
Його творчість можна поділити на п’ятнадцять циклів. Від “Біблійних мотивів” і “Міфів” до “Саду пристрастей” та “Метаморфоз”. Займався також виготовленням монументально-декоративних рельєфів і скульптур для лікарень, санаторіїв, обсерваторій, парків та метро. Деякі з них підпали під декомунізацію.
Виграв конкурси на спорудження пам’ятників Іванові Мазепі у Києві та Симону Петлюрі в Полтаві. Однак через різні обставини їх досі не встановлено. Як і монумент Шевченка, що був виготовлений для казахської столиці – Астани. Утім, скульптор має надію, що ці проєкти все ж рано чи пізно вдасться завершити.
Одружений. Має двох дітей. Син – економіст, донька – художниця. Любить тварин, утім, в останні роки не тримає вдома ні собак, ні котів. Водій із багаторічним стажем. Починав із “Жигулів”, а нині кермує “Хюндай 200”. Їздить на авто у Полтавську область, де має будиночок, який придбав за гонорар від одного з проєктів.
За знаком Зодіаку – Стрілець. За натурою – “жайвір” (прокидається завжди рано). За стилем життя – невиправний трудоголік.
