Війна з “братами”. З роману “Любов іншого виміру”

Війна в Україні увірвалася у щасливе життя Олени несподівано, як зухвалий злодій на Різдвяну ніч.

Тисячі разів її розум звертався до історії “добросусідства” України і Росії. Хіба впродовж століть “старший брат” не демонстрував своє зверхнє відношення до українців, хіба не намагався вкрасти історію України-Руси? А скільки українців, захищаючи свою землю, загинуло від руки цього підступного “брата”! А штучний голодомор у 32-33 роках, що знищив п’ять мільйонів українських селян! Хто його влаштував? І ось тепер війна, гібридна, підла, з-за спин обдурених російською пропагандою стареньких, жінок та дітей!

Олена усвідомлювала, що Земля не Рай, що війни були, є, і, на жаль, будуть. Чому? Бо немовля, що повзає, тягне до себе іграшку іншого немовляти, маючи точнісінько таку ж саму! На ноги не звелося, жодного слова не вимовило, а вже відбирає, ще й ляскає по лобі ображеного! Який розумник сказав, що немовля це чистий аркуш паперу? І як той розумник пояснить, чому те миле беззубе немовля з часом перетворюється на кровожерного монстра, що зжирає народи війнами?

Хід важких Оленчиних роздумів перервав її п’ятирічний син Джеймс:

– Мамо, ходімо на прогулянку!

– Ходімо. А чому ти не одягнув теплу курточку?

– Не захотів, мене кров гріє! – заявив Джеймс.

Впертий, як батько, вкотре відмітила про себе Олена. І такий же красень: яскраво-зелені кмітливі оченята, напрочуд миле личко, ще й світле хвилясте волосся. Чи може дитина бути гарнішою? Олена так любила свого єдиного синочка, що не хотіла більше дітей.

– Синку, прошу, не вередуй, одягни курточку.

– Добре, я одягну цю кляту курточку, щоб ти на мене не сердилась.

– Який же ти в мене хороший, – і Олена поцілувала Джеймса у щічку.

У саду за старовинним замком господарював Жовтень: як талановитий художник натхненно розмалював дерева та кущі навкруги помаранчевими, жовтими та червоними барвами. Лише стрункі сосни та ялинки лишив зеленими.

Оповиті золотим серпанком осені, Олена з сином підійшли до озера. Красені-лебеді, що велично плинули по чистій блакиті вод, побачили їх і радісно привіталися, розгорнувши крила. Джеймс побіг на місток годувати своїх улюбленців. Олена приєдналася до сина.

– Ну все, годі, давай лебедів не перегодовувати, це їм не на користь. Ходімо на дитячий майданчик, синку.

– Ходімо! Мої друзі вже там, ми будемо грати у війну в Україні. Містер Джексон вже й автомати туди відніс! Попрошу татка, щоб купив мені кілька танків і градів…

– Що?! – Олена аж зупинилася.

– А що?  Чому я, командир укропів-кіборгів, мушу відстрілюватися з автомата, якщо кацапи палять у нас з танчиків і градів?! Хіба це перемиріє ?! – обурився Джеймс українською і розшарівся.

Олена вчила сина рідній мові, він був блискучим учнем, а його пам’ять просто вражала. За розумовим розвитком Джеймс значно випереджав своїх однолітків, тому навчався за індивідуальною програмою з фізико-математичним ухилом. Олена хвилювалася за сина: його допитливість не мала меж, він цікавився і астрономією, і біологією, і політикою, та будь-чим, що вражало його надзвичайно живу уяву. Він ніби поспішав якнайшвидше подорослішати, ніби в дитинстві йому було затісно… І це Олену лякало.“- Але хто його батько і мати? Що тут вдієш? Нехай розвивається”, – розмірковувала вона.

Олену так поглинули роздуми про неймовірні здібності сина та хвилювання за його долю, що вона не помітила як вони прийшли на галявину за замком, де мав бути дитячий майданчик.

– Мамо, як тобі новий майдан?

Олена почула сина, поглянула перед собою і остовпіла: ні гірки, ні гойдалок, ні каруселі! Натомість вся галявина перерита окопами з бліндажами, ще й два справжнісінькі блокпости…

– Хто це зробив?! Де гойдалки і карусель?! – обурилась Олена.

– Ми з татком розробили план позицій, а робітники під керівництвом містера Джексона виконали земляні роботи та збудували бліндажі і блокпости, – докладно пояснив Джеймс.

– Он як! То тепер замість мирних дитячих ігор тут буде йти війна?! І коли ви з татком встигли все це потайки від мене?!

– Мамусю, мене вже не цікавлять дитячі ігри! Не хочу бути дитиною, я хочу тренуватися, щоб стати кіборгом. Буду захищати Велику Бретань та Україну від терористів та кацапів, – поважно пояснив Джеймс. – Ми з татом вирішили зробити тобі сюрприз…

– У вас вийшло… Молодці, – Олена обірвала діалог, бо до Джеймса прибігли його друзі, чемно привіталися.

Семеро хлопчаків, старші за нього, були хто в чому, але з муляжами автоматів.

– Шикуйсь! – чітко скомандував Джеймс.

Хлопчики вишикувались у шеренгу.

– Призначаю команду кацапів: Джон, Пітер, Віллі і Сем. Пропоную вам позивні: ватник, колорад, алкаш та дебіл. Командира виберіть собі самі. Алекс, Річчі, Джиммі, ви у моїй команді укропів-кіборгів, самі обирайте собі позивні. На команди розділись!

Команда “кацапів” згуртувалась ліворуч від Джеймса, укропів-кіборгів праворуч.

– Зараз усі йдіть до містера Джексона, він видасть вам шеврони і військову форму: кацапам кацапську, зелену, кіборгам нашу, укропську!

Діти весело загомоніли і побігли переодягатися.

В Олени раптом прокинулась гордість за сина: маленький, а  лідер такий, що старші діти його слухаються!

– А який позивний ти собі обрав, синку? – солодко-ласкаво запитала, ще й премило посміхнулася.

– Лев! Мамо, будь ласка, не сюсюкай до мене, як до малого. Просто розмовляй.

– А як це – просто розмовляй, Леве мій?

– Як татко. Він розмовляє зі мною, як з дорослим.

– Добре, спробую. А чому ти не переодягаєшся в укропську форму? Хочу поглянути, як виглядає командир наших захисників-кіборгів.

– Тоді я побіг! – і стрімголов помчався за своїми друзями.

Олена присіла на лаву під золотим кленом, підвела голову і полинула поглядом в урочисту синь осіннього неба. Чомусь таким чистим та пронизливо-синім небо буває лише у жовтні.

“- Господи Всевишній, чому Ти дозволяєш ворогам так довго вбивати нас на рідній землі? Годі вже, годі! Помилуй нас, грішних! Збережи Україну!” – подумки прокричала її душа у небо.

Творець почув і її, і тисячі українців, що у цю мить теж душами волали у небо, молячи Миру для рідної землі, але до Часу Відповіді українам Божою Карою їх вбивцям у Нього ще був час.

“- Господи Ісусе, заступись за нас, українців, перед Батьком! Ми кров’ю наших героїв вже змили свої гріхи, ми заслуговуємо на  мир!” – не вгамувалась душа Олени.

Аж раптом голову Олени сповнив хрипкий вкрадливий голос Сатани:

“- Єво, а чому не попросиш миру для свого народу у мене? Це ж я надихнув Колорадова і його колорадів на вторгнення в Україну…”

Олена так давно не чула голосу Сатани в собі, що на мить розгубилася, але, перевівши подих, подумки відповіла:

“- Дарма ти вліз у мою голову, князю Темряви. Я не належу до твого світу, тому не бачу сенсу просити у тебе миру, натхненнику війн!”

Фобос не встиг відреагувати, бо у діалог в Оленчиній голові раптом увірвався гнівний голос Спасителя:

“- Бачу, Сатано, щоб зламати цей код, тобі знадобилось шість років. Нічого, зараз я закодую розум і душу Єви так, що у тебе не буде до неї доступу років сто!”

Олена якимось дивом відчула над собою невидиму ефірну субстанцію, що полинула  до її голови. Ласкавий дотик космічного щастя до скроні, і її сповнило відчуття безпеки і затишку, які може дарувати людині лише Божий Син.

“ – Захистив тебе від будь-яких посягань Сатани, живи без страху, спокійно… Як і Батько, Я чую, Єво, молитви про мир, і твої, і твоїх співвітчизників, але ще не час для миру, бо ще не випита українським народом чаша його скорботи – гірких ліків, що очищують Тіло Українського народу від язв сепаратизму та ракових пухлин корупції. У вогні цієї війни, через біль та кров героїв, нація одужує та гуртується в Одне Ціле”.

“ – Дякую за Захист, Спасителю. Хочу спитати, та…” – і Олена осіклася: вона раптом злякалася Його відповіді.

“ – Хто переможе у цій війні, це ти хотіла спитати?”

“ – Так, Господи”.

“ – Не бійся підступного ворога, Єво. Переможе не той, хто краще озброєний, а той, з ким Бог. А Він з  українцями, тож відправив Мене, Сина Людського, в окопи, до Правого сектора. Тому Я, як звичайний чоловік, на передовій поблизу руїн Донецького аеропорту. Служу тут і за капелана, і за лікаря. Спустившись з Неба на Землю, Я майже не змінився, але Ісуса з Назарету в Мені ніхто не впізнав, проте маю позивний Спаситель, бо у самому пеклі війни зцілюю смертельно поранених… Зараз по наших позиціях росіяни гатять  з танків і градів… Пробач, принесли тяжко пораненого, страшна кровотеча…”

Олена заплющила очі, і раптом поглядом розуму побачила бліндаж, Спасителя у формі військового капелана і воїна, котрому щойно відірвало ногу. Син Божий схилився над ним, однією рукою затиснув артерію над його вцілілим закривавленим коліном, а другою притис до коліна бійця відірвану частину ноги. За мить побратими добровольця стали свідками чуда – на їх очах його нога зрослась так, що від поранення не лишилось і сліду, хіба що плями крові на шкірі…

Мимоволі плечі Олени здригнулися, і вона бурхливо розридалася. А побачивши, що до неї біжить її маленький Джеймс в укропській формі з шевроном  капітана-кіборга, розридалася ще більше.

– Мамо, чому ти плачеш? Хтось посмів тебе образити?! – занепокоївся Джеймс і роззирнувся навкруги.

– Та ні, синку, ні! Не хвилюйся за мене, зараз я… – і Олена дістала з кишені хустинку, витерла свої фантастичні фіолетові очі, – просто я переживаю через війну в Україні… Що це я? Я маю бути сильною…

Джеймс обійняв маму:

– Ні, матусю, тобі бути сильною не обов’язково, сильним маю бути я, щоб тебе захищати.

Тетяна Бережна

Народилася у Дніпрі, закінчила біологічний факультет університету ім. Олеся Гончара, працювала вчителем біології у школі. Певний час була російськомовною українкою, тому з метою вивчення рідної мови написала цей роман.

April 2020