Епідемії, війни й фінансові кризи – це попередження усім нам?

Епідемії, війни й фінансові кризи – це попередження усім нам?

Моя баба Юстина в своєму житті витримала багато катаклізмів: не виходячи зі своєї хати, вона жила на землях Австрійської імперії Франца Йосифа, Польської Республіки, Радянської України. Добре пам’ятала масові арешти українців поляками та навіть вбивства під час пасифікації у Галичині (репресивна акція, проведена польською владою у вересні – листопаді 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Східної Галичини). Баба розповідала, що каральні загони поліції та військових уланів арештовували та били нагайками не тільки місцевих активістів, вчителів і священиків, ґвалтували жінок і принижували морально, але й знищували майно українців, продовольчі товари в кооперативах (розбивали яйця, розсипали борошно і крупи, розливали олію і нафту). Це був справжній терор проти українських установ (шкіл, осередків Просвіти, Пласту, Сокола) – на кінець 1930 року були ліквідовані практично всі українські школи та гімназії.

Моя мама пішла вже до польської школи.

Баба Юстина чіпко тримала в пам’яті події весни 1933 року. Тільки-но скресла крига на Збручі, як ночами раптом стало чути борсання у воді і постріли. Часом на “польський” берег вибиралися худющі, напівроздягнені люди з якимись “дикими поглядами”. Дійшовши до найближчого села, вони ступали на перше-ліпше подвір’я і просили тільки одного – хліба. То були селяни “з того боку”, “від совєтів”. Можливість перебрести або переплисти Збруч під покровом ночі, зібравши рештки сил, була для них останнім шансом. Так вони дізнались про голод у “Великій Україні”.

Моя мама часто згадувала, як міняла окраєць білого пшеничного хліба на чорний і глевкий у дівчинки “з тої України”.

Також баба Юстина пам’ятала радянську окупацію перед Другою світовою війною.

У 1939 році на тутешніх землях оселився антихрист.

Спочатку жителі Східної Галичини раділи, що радянське військо збило польську пиху – зустрічали їх з квітами, сподівалися, що знову зможуть відкрити українські школи й гімназії. Однак, прийшло військо, що нагадувало орду. Солдати в брудних шинелях, сердиті й голодні, дехто без чобіт… Навіть офіцери та їхні жінки були вражені рівнем культури на польській території, вишуканим виглядом інтелігенції та кількістю майна в крамницях. Вони не знали як користуватись найпростішими приладами, демонструючи дикість та неосвіченість. Після культурного шоку, “визволителі” почали грабувати й висилати на схід пограбоване майно.

А потім почалися арешти націоналістів і патріотів.

Баба казала, що до Різдва 1939 року ще можна було втекти від совітів в німецьку зону окупації і далі на Захід. Але вони з дідом Петром, маючи на руках двох малих дітей, батьків, хату й велику господарку, залишилися.

Так баба з дідом потрапили у самий вир колеса історії, яке добре покрутило й побило їх під час Другої світової війни, та й після неї. Пошуки “бандерівців”, арешти, побої, конфіскації, вбивства, повоєнний Голодомор, – баба Юстина неохоче згадувала ті часи. Та найбільше жителів приєднаних територій вразила нетерпимість радянської влади до віруючих, церков та священнослужителів. Вони знищували їх з якоюсь лютою ненавистю, розбиваючи дзвіниці, зриваючи хрести та спалюючи ікони. Ксьондзів арештовували та відправляли до Сибіру.

Диявольська влада показала своє справжнє обличчя.

“Сила любові завжди сильніша за силу ненависті”, – часто повторювала баба Юстина. Цей хаос ХХ століття, як не дивно, не озлобив її. Навпаки, вона наповнилась, як осіннє яблуко солодкими соками, якимось дивним спокоєм.

Працюючи біля землі чи пораючись біля худоби, баба була повністю поглинута своєю роботою.  Єдналася з природою. Відчувала душу землі і душу всього, що проізростало з неї.

Тішилась кожній соковитій ягоді, огірку чи морквині.

Розмовляла з травами і деревами.

Носила в собі Любов і частинку Бога.

Чому я сьогодні знову згадала про свою кохану бабусю? Події останнього часу – війна в Україні, епідемія коронавірусу, загибель великої кількості людей змусили мене ще раз задуматися над сенсом нашого життя. І цінністю кожної людини у цьому світі.

Кожен з нас – унікальний і неповторний. Як для рідних і друзів, так і для Всесвіту. Можливо, ці війни, епідемії і фінансові кризи – це попередження усім нам?

Ми розучились бути чесними з самими собою, по-справжньому любити.

Творити для інших і займатись улюбленою справою.

Тішитись новим враженням, новим подорожам, незвичайним краєвидам.

Насолоджуватись теплом і сонцем, весною і дощем, музикою і улюбленою книжкою.

Просто дихати на повні груди і відчувати себе здоровим.

Радіти, що маємо родину чи сім’ю.

І щодня дякувати Богу за все це.

Замість воювати з цілим світом і з собою, ми мусимо навчитись любити. В цьому – краса життя. Наші скарби не перестають бути такими, навіть після відходу у Вічність. Вони – у посаджених яблуньках, написаних листах, фотографіях, в наших справах та в щасливих дітях.

Вони в пам’яті, яка передається з покоління до покоління, по родинному дереву.

Можливо, цей вірус надісланий, щоб нагадати нам про важливі уроки, які ми, здається, забули?

Ми мусимо їх вивчити, хочемо цього чи ні.