Київська прописка, середня освіта.
Загинув під Попасною на початку жовтня.
Соняшникові поля незібрані з літа.
Над ними розкривається золота безодня.
Стоятимуть тепер цілу зиму.
Чорнітимуть літерами в газеті,
ловлячи тишу, ледь вловиму,
ніби лисицю в очереті.
Птахи над ними завмирають щоразу –
чутливі, як слухові апарати.
Бути соняшником в полях Донбасу –
це знати як жити й за що помирати.
Своїм хребтом, металевим тросом,
поєднувати ґрунти і води,
тримаючись за осінній чорнозем
з гіркою відданістю природи.
Сергій Жадан, збірка “Антена”
***
Танці
шманці
гульки
ми танцюємо
за Україну
ми потанцюємо
за славу героїв.
Ми покопаємо
ми повмираємо
дихаємо землею
дихаємо вогнем
хто викрав повітря?
Все навколо чорне
ноги
руки
небо.
Ну що, вип’ємо
ну що, вип’ємо
тост:
за
Пе-ре-могу!
Вода закінчилась
і їжа
і сон
і світло
і сили
і престоли
і ангели.
Танцюй
танцюй
танцюйте
за контрнаступ
за звільнення міст
за ЗСУ.
“Пума” 200
“Зоркій” 200
“Ситий” 200
“Білка” 200
де ви
де ви всі
в окопі самотньо та тісно
наче в електричці з Воловця до Львова.
Танцюй
танцюй
танцюйте
під техно
техно смерті
під відірвані ноги
під відірвані руки
так щоб бачив світ
бо я нічого не бачу
крізь чорний туман.
Танцюй
танцюй
танцюйте
у всіх сьогодні війна.
Максим Кривцов, збірка “Вірші з бійниці”
***
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021
винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота
шерсть якого була кольору помадки на еклері.
Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді
він любив дивитись, як падає сніг
та в тумані зникає вулиця.
Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки
з якою засинав у маленькій цокольній квартирі
і прокидався у маленькій цокольній квартирі
цілував її тепле обличчя
пригортався до її липкого тіла
пірнав долонею у хвилі її волосся
та борсався там, наче мушка на павутині.
Вона покинула його восени
так як птахи покидають ліси
так як інженери фабрику по-закінченню зміни
і поїхала в Польщу
щоб там залишитись.
Він взяв кота, схожого на тістечко
і сказав: кіт, нам треба їхати
з нами, як ранок
як життя
як хвороба
сталась холодна
як крига
війна
урок що зветься “Спокійне життя” закінчився.
У тумані зникає вулиця
падає дощ
його зовсім не слухають
кіт вибіг у поле і ім’я його вітер.
На хресті наче на id-картці написано:
тут спочиває номер 234 вічна пам’ять.
Вона мріяла про мандрівку в Патагонію
про роман з рок-музикантом
про реінкарнацію в царицю чи в рибу.
Планувала написати книгу
про те, що пам’ять
крихка наче кірка на крем-брюле
вразлива, наче кохання
розсипається, як пісок поміж пальців
і зникає
щезає
немає.
Вона любила свій велосипед
морозиво зі згущівкою
збирала пожовкле листя
наче марки
любила розглядати хмари
розсипані наче поп-корн
неохайним хлопчиком в кінотеатрі.
Мандрувала у гори наодинці
щоб приймати інгаляції лісом та повітрям
збирала м’яту та іван-чай
збирала зорі, розкладаючи в пам’ять, наче у фото-альбом.
Її батько загинув у чотирнадцятому
їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію
та не повернулась.
Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.
Коли зима вирішила залишитись
щонайменше до наступної осені
гучно і боляче сповістивши про це
і пахнуло на вулицях
тишею жахаючою
вогнем і землею
розліталося вороння
тоді вона не розгубилися
дістала із верхньої полиці пляшечку
із висушеним іван-чаєм та чебрецем
заварила трави
розлила у термос
та понесла на пости
хлопцям із тероборони.
На хресті наче татуюванням закарбовано:
тут спочиває номер 457 вічна пам’ять.
Вона жила поруч з парком
у невеликому будинку
годувала білок
годувала собак
годувала п’яниць
була хранителькою осені
і хранителькою спогадів
розсипаних, як цукор.
Їй було 54
вона працювала у комунальному підприємстві
носила синю робу “Епіцентр”
та їздила на велосипеді.
Фарбувала нігті у багряний
фарбувала губи у багряний
і щоночі до неї приходили багряні сни.
Вона дивилась “Говорить Україна”
витирала сльози білим носовичком
згадувала дитинство
яким тоді теплим було сонце
перед сном читала Кокотюху
та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни
багряні, як нігті
багряні, як губи.
Чекала на суботу
щоб витерти пилюку в кімнатах
випрати одяг
приготувати шарлотку
та думати про минуле.
Її вбили п’ятого березня
коли вона повертала на свою вулицю
їдучи на велосипеді
вбили, як ніч вбиває день
як осінь вбиває літо
розіпнули чергою кпвт.
На хресті наче на дошці оголошень написано:
тут спочиває номер 451 вічна пам’ять.
На вулицях та на полях
з’являлись нові Голгофи
тільки кулі замість цвяхів
тільки артилерія замість списів.
Хотілося
рахувати дні до літа
рахувати кошенят
рахувати дітей
рахувати зорі
рахувати до ста, засинаючи.
Тут спочиває номер 176 вічна пам’ять
тут спочиває номер 201 вічна пам’ять
тут спочиває номер 163 вічна пам’ять
тут спочиває номер 308 вічна пам’ять.
Кривцов Максим,
(позивний “Далі”; 22 січня 1990, м. Рівне – 7 січня 2024, Харківська область) – український поет, фотограф, громадський діяч, доброволець, військовослужбовець, молодший сержант Збройних сил України (псевдо Далі).
Загинув на фронті 7 січня 2024 року. Йому було 33. учасник російсько-української війни. Кавалер ордена “За заслуги” III ступеня (2024, посмертно).
***
Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал.
Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”.
Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”.
Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки – без декларацій і мит.
Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.
А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.
“Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!”
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…
Гліб Бабіч
Янголятка
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – “Де мамо?”, “Де татко?”
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.
А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
“Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!”
Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.
Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?
“Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…”
Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю –
Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю, роззявивши рота?
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?
Там чорти, начепивши хрести, мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град – на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.
Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю, що попелом вкрите.
“Бачиш, янголе, ось і з’ясовано – хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс – піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків.
Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.”
Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку .
Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.
Гліб Бабіч,
український поет, автор пісень, блогер, учасник російсько-української війни, співзасновник волонтерської ініціативи “Res_Publica. Брати по зброї”, активіст ГО “Справа громад”, до 2019 року – прапорщик, командир взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України, після 24 лютого 2022 року – військовослужбовець Сил територіальної оборони м. Києва.
Загинув 28 липня 2022 року разом із трьома побратимами внаслідок підриву на протитанковій міні автомашини розвідувального комплексу “Локі” неподалік від Ізюма, що на Харківщині.
***
А чому ви схожі на них?
Може, ви брати?
Ні, наші руки спліталися
не в обіймах, а у бою
Наша кров мішалася із землею
з якої вони збирали наш урожай
Наші очі сльозилися
і ставали кригою
за воротами теплих міст
із яких нас гнано
Наша мова згоряла заживо
скрикнувши на Майдані
І ми підбирали іншу
наче чужу рушницю
І вивчили з книг тюремників
ходи тюремного лабіринту
Наша мати кляла нас
щоб схожі були на вбивць
не на батька вбитого
Аби згинули не на бійні
а у бою
Коли наш бій починається
Не запитуйте краще
Чому ми схожі на тих
хто так давно нас убиває?
Вікторія Амеліна,
українська письменниця та громадська діячка. Кавалерка ордена “За заслуги” III ступеня (2024, посмертно), лауреатка премії Конрада.
27 червня 2023 року Вікторія перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого Амеліна отримала тяжкі поранення. Попри зусилля лікарів, 1 липня 2023 року Вікторія Амеліна померла від отриманих ран.
Герої з Азовсталі
З якого ви, хлопці, металу?
З якої ви, хлопці, сталі?
Тримали ворожу навалу
Герої із Азовсталі.
Зламавши війни канони,
Тримали що було сили…
Азовського гарнізону
Відважні внуки Атілли.
Поклали і тіло й душу
Ви всі на вівтар свободи.
Де море впивається в сушу,
Проклали у вічність сходи.
Ваш подвиг в зеніті слави,
Ви – стражі людського роду.
З якого ви хлопці сплаву?
З якої міцної породи?
Вкраїни сторінка нова,
Історії нашої віха –
Мужні хлопці з “Азову”,
Незламні солдати – морпіхи!
Сергій Рубан,
солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Помер 23 грудня 2015 року під час несення служби поблизу села Вершина Бахмутського району.
***
Я ішов
Так багато побратимів
Повернулось на щиті.
Я один із тих, хто вцілив –
Винуватий без вини.
Скільки в мене не летіло
Зусібіч смертельних стріл,
Все одно мене не вбило…
Сам не знаю, чом живий.
На моїх раменах попіл,
Бо крізь пекло я ішов:
Досі когось чую стогін,
Досі бачу чиюсь кров.
Наді мною гуло небо,
Трясло землю під ногами.
Йшов долиною і степом,
Був від втоми, наче п’яний.
Я знаходив в собі сили,
Попри біль і рвані рани.
Вовком обертався сірим,
Соколом летів крізь хмари.
Скільки вистачало куль –
Стільки ворога двохсотив.
Сам у пащі смерті був,
Але доля була проти.
Я зробив усе, що зміг
І прийшов додому…
Люба, я тобі приніс
Своє серце у долонях.
Олексій Мазур, Дніпро
Небо цвинтаря
Прапори над нашими могилами –
Лан пшениці і небес блакить…
Завжди будем молодими,
Як були в останню мить.
Більше не ятрять смертельні рани,
Не тривожать постріли гармат.
Ми були міцніші сталі,
Військо встояло… Та не без втрат.
Хай пливуть над нами сірі хмари,
І летять лелеки вдалечінь.
Хай до нас приходять мами,
Щоб оплакати своїх синів.
Хоч не бачите вже більше
І не чуєте ви нас,
Наші голоси – у тиші,
Наші тіні – серед вас.
Небо цвинтаря високе,
Важке небо… мовчазне.
Ми знайшли тут вічний спокій.
Біль пройде. А пам’ять – хай ніколи не мине.
Олексій Мазур, Дніпро.
Політолог, журналіст, дипломант Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”-2020, 2021 рр. в номінації “Кіносценарії”.
***
Ще вродить жито. Визріє овес.
Ще буде мир, здобутий в перемогах.
І тільки душі до святих небес,
полинуть птахом до самого Бога.
Ще будуть квіти, бджоли і нектар.
Нап’ються пуп’янки живильної водиці.
І тільки кров, пролита на вівтар,
Розквітне маком в золотій пшениці.
І тільки біль ніколи не мине
За тихий рай дитячого спокòю.
І мирне небо – чисте й голубе,
Загоїть рани, та не нам з тобою…
І буде Київ. Вічний і новùй.
Повстане все, що в попелі згоріло.
Спечеться хліб – святий і запашний.
І Бог воздасть. За все, що наболіло…
Людмила Галінська
***
Свобода йде, прискорюючи хід,
І квітне сила у зів’ялих травах,
гілля́ підносять Лондон і Варшава,
Свобода йде із заходу на схід.
Усе палає навкруги ущент:
блакитне небо у багряній лаві
і Україна в боротьбі та славі
за вільний європейський континент,
аби життя продовжувалось в нім.
Незламний дух будує нові стіни,
Соборність – новий дах для України,
Свобода йде у свій майбутній дім!
Денис Нарбут
