Посніжило в Україні. Потріскує скипень, і Дмитрові на згадку приходять спогаданки з його юності.
– Будучи студентом першого курсу університету, я тільки починав займатись дереворізьбленням всерйоз, – пригадує парубок. – І вже мав плани на паркову скульптуру, однак грошей на колоду я витрачати не збирався. От і вирішив, грішним ділом, роздобути кругляка з лісу. Всім відомо, що найкращий час для заготівлі деревини – лютий місяць, той час коли сокообіг найповільніший і тому вологи в деревині менше, ніж зазвичай. Отож, дочекавшись найлютіших морозів, я став на лижі, взяв фотоапарат і побрів глибоким снігом за край міста Ромни, де росте вільха на болотах. Це була мандрівка-розвідка, аби оцінити відстань, розмір стовбура, відсутність очей і визначитись з конкретним деревом. Довго шукати не довелося, я віднайшов високу струнку вільху, метрів 9 заввишки і 50 сантиметрів у кільці, сфотографував її, аби вдома детальніше роздивитись, і помандрував додому. Рубати в лісі дерево – справа нечесна, і я вагався, чи варто, однак наступного дня, як повечоріло, я таки пішов до лісу, озброївшись ножівкою, сокирою і мотузкою. Пішов знову на лижах на болото…
І почалися тоді всякі пригоди, які могли вартувати Дмитрові навіть життя. Діставшись до потрібного місця, легко знайшов визначене дерево і став обдумувати як краще його зрізати так, аби з першого разу. Теоретично знав як звалювати дерево, але практичного досвіду не мав. Тож, вирізавши шматок дерева в дві третіх з одного боку, підрізав з іншої сторони. І сталася халепа – дерево не впало, а зірвавшись з пенька, зачепилось кроною за сусіднє і застигло, ледь похилившись. Як вільху повалити на землю стало для парубка загадкою. Походивши довкола і почухавши потилицю, він спробував потягнути його мотузкою, але безуспішно. Єдиним варіантом було лізти на сусіднє дерево і обпилювати гілки, які перешкоджають дереву впасти. Висота була не надто велика – десь метрів 7-8, то ж виглядало і не так страшно. Дмитро зняв рукавиці, взяв мотузку, ножівку і поліз. Мороз був градусів двадцять.
Хлопець взяв довгу господарську мотузку з двома петлями на кінцях і, діставшись верхівки, примотав себе мотузкою до дерева про всяк випадок. Але кінці мотузки не зав’язував, а просто, не дивлячись, закинув за спину і почав обрізати гілки, які тримали спиляне дерево. Руки від морозу розчервонілися, сил все меншало та, на щастя, залишилась лише одна гілка, і дерево от-от повалиться на землю.
– Але, зрізавши її, я відчув як різко мене щось чи то штовхнуло, чи потягло і притисло до стовбура з нечуваною силою так, що аж ножівку випустив з рук від несподіванки і болю, – мовить Дмитро. – Виявилося, що один з кінців моєї мотузки попав петлею на сук того дерева, котре мало впасти, і воно вже не трималось за гілки, а висіло на моїй мотузці, затягнувши її всією масою близько пів тони, і я опинився в лещатах, які стискалися з кожним моїм видихом. Серце заколотилося, я перелякався не на жарт, адже не мав при собі телефона, а місце було геть безлюдним. До того ж, ніхто вдома не знав, куди саме я пішов. Близько десяти секунд я був у якомусь ступорі з переляку. Напружуючи всі м’язи живота, намагався коротко і часто дихати, не даючи мотузці мене стискати. Чимало думок швидко роїлися в голові, але основна – не треба було таки йти на нечесну справу. От і маєш тепер!..
Українські хлопчаки все любили мати ножики. Дмитро не був винятком. Йдучи на риболовлю чи в ліс з будь-якого приводу – він завжди мав при собі невеликого ремесляного ножа типу фінки. Був, на щастя, такий ніж у Дмитра і на цей раз. Затримавши дихання, він потягнувся у кишеню за ножем. Пальці і зап’ястя до того часу вже втратили звичну гнучкість і від морозу починали німіти. Заледве діставши ножа, юнак міцно вчепився в нього і всією силою, стискаючи горіхове руків’я, одним рухом обрізав мотузку, і дерево глухо ударилось об землю.
Парубок швидко зліз із дерева. Першою думкою було все кинути та хутчіш помчати додому, аби зігрітись і все забути. Але лежало уже спиляне дерево і треба було з ним щось робити. Відійшовши від переляку, хлопець перерізав ножівкою вільху на три однакові за довжиною шматки. Руки вже добряче замерзли і переставали слухатись, але впертість брала своє. І ліс віддавав страхом. Потемніло. На старих деревах пугикали сови, верещали сичі. Мороз пощіпував розчервонілі щоки юнака. І він швиденько вирушив додому.
Аби привезти колоди з лісу, Дмитро зробив сани, взявши за основу старі лижі. І знову попростував у ліс, але вже прихопив з собою товариша, бо щоб завантажити колоду і тягнути її на санях – потрібна була підпомога. У тих місцях повсюдно чергують лісники, то ж хлопці подалися до лісу, як почало вечоріти. До того ж іншою дорогою і в обхід. Недалечко були дачі міщан, на яких нещодавно коїлись пограбування. Дачі тепер охороняли і можна було напоротись або на охоронника, або на лісника. Окрім того, хлопці подолали успішно небезпечну ділянку і їм залишилось перейти тільки багнище як, ніби з-під землі, метрів з десяти, перед ними з густого болотяного очерету виринула постать у камуфляжі та з ліхтариком і гвинтівкою на плечі.
– “По шо ідем?”, – коротко, але вимогливо гаркнув охоронець, – знову поринув у спогади Дмитро. – Ми не бачили його лиця, бо він засліпив нас ліхтарем. Ми мовчали секунду і, не довго думаючи, я коротко відрізав: “Та вже ні по шо”, – і ми, розвернувшись, пішли мовчки назад тією ж дорогою, якою і прийшли. Чолов’яга більше нічого не говорив, а тільки щось пробубонів у рацію і спостерігав за нами як ми віддаляємось. Колоди відтіль я так і не забрав, а для скульптури придбав деревину в лісгоспі. Історію цю зараз можу згадувати навіть місцями зі сміхом, але тоді мені було далеко не до сміху…
Можливо занадто довгим виявився спогад Дмитра, але, міркую, він незаперечно вплинув на його подальше життя і творчість. І таких яскравих моментів у житті парубка немало. А зійшла зоря Дмитра Пазенка над українським небосхилом 9 травня 1992 року у місті Севастополь. Та недовго він милувався чорноморськими узбережжями, миловидними чайками та морськими хвилями. Сім’я переїхала у місто Ромни на Сумщину, де минули його дитинство і юність.
У 2009 році Дмитро благополучно закінчує навчання в школі і вступає до Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка на факультет технологічної та професійної освіти, який успішно завершує у 2014 році, отримавши спеціальність “Технологічна освіта”. З Глухова юнак повертається в Ромни, де починає свою трудову біографію учителем трудового навчання і креслення міської школи. Молодий спеціаліст заявляє про себе своєю наполегливістю, доброзичливістю, старанністю і не тільки веде уроки в школі, а й є класним керівником та організатором гуртка “Дерев’яна іграшка”.
На роботі засиджується до “останньої дитини”, бо багато хлопчаків, прийшовши додому з уроків, ще повертаються знову до школи в майстерню, щоб там помудрувати зі своїм наставником над шматком дерева і зробити з нього мистецький витвір чи виріб домашнього вжитку. Дмитро Пазенко найчастіше повертається зі школи вже пізнього вечора. Та через скорочення бюджету в 2016 році школу закривають і парубок перебирається до Києва, де працює токарем по дереву на меблевому виробництві. У 2019 році знову поринає у шкільні будні уже учителем трудового навчання школи № 282 міста Києва.
Чому ж Дмитро Пазенко ще юнаком взявся саме за дереворізьблення? Хоч він походить з козацького роду, змалечку грався з ровесниками в індіанців і намагався виготовляти для ігор всіляку дерев’яну зброю: списи, сокири, палиці, луки із стрілами, умів будувати вігвам. А вперше з різьбою по дереву Дмитро познайомився у школі на уроках трудового навчання, які проводив вмілий наставник Михайло Чубенко. Він виготовляв з дітлахами простенькі речі – кухонні та декоративні дощечки, оздоблюючи їх геометричною різьбою. Для цього малому Дмитрикові тато Юрій зробив різець із хірургічного скальпеля, і він вправно навчився володіти ним, вирізьблюючи геометричні орнаменти на біленькій липовій дощечці. Небавом, вже в університеті, на заняттях з курсу “Народні ремесла” Дмитро Пазенко запізнався із Заслуженим майстром народної творчості України, членом Спілки майстрів народного мистецтва України Ігорем Білевичем, який став для юнака не лише добрим викладачем, а й щирим товаришем і порадником. Дмитро ще навчався в метра приватно, адже Ігор Білевич – був блискучим носієм Сіверської школи різьблення (відомий майстер-різьбяр на дереві, доцент Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка Ігор Білевич загинув 29 вересня 2022 року під донецьким Ямполем, захищаючи рідну землю).
Саме завдячуючи рекомендаціям Ігоря Білевича, Дмитро Пазенко, починаючи з 2013 року, бере участь в обласних та всеукраїнських виставках.
– Виставкова діяльність спонукає мене рости у своїй майстерності, – розповідає Дмитро. – Демонструючи власні роботи, я відчуваю велику відповідальність і саме тому з винятковою увагою підходжу до створення кожного свого нового мистецького твору на кращих народних традиціях українського народу….
Дмитро Пазенко вже встиг взяти участь у п’яти всеукраїнських виставках “Кращий твір року” і був атестований Спілкою майстрів як “Народний майстер”, а в 2018 році – прийнятий у Спілку. Він працює в галузі художнього різьблення по дереву (Сіверська різьба) довбано-різьбленого посуду, скульптурного, рельєфного та плосковиїмчатого різьблення. Однаково використовує різні породи деревини – як тверді, так і м’які .
Тематика робіт у парубка різноманітна, наприклад, ложник з дванадцяти ложок має назву “Велика родина” завдяки своїм розмірам і розрахунку на дійсно велику сім’ю, бо саме такі великі родини були в селах Слобожанщини, Полісся, Поділля, Лемківщини, Гуцульщини… У декоративному тарелі “Квітка життя” центром композиції є розетка – квітка, оточена деревцями, і увінчана рушником.
На рельєфі “Цвіт Ромен” мистець зобразив українського бандуриста Євгена Адамцевича, автора всесвітньо відомого “Запорізького маршу”. Він проживав тривалий час у місті Ромни, і з рельєфу виринають ніби окрасою, квіткою, цвітом історії цього міста. Горельєф “Сон” – оповідний сюжет про козака, котрий задрімав у лісі, і ми бачимо весь сюжет як сон автора і сон козака в сюжеті.
Роботи Дмитра Пазенка стверджують, що в українському народному мистецтві з’явилася нова яскрава постать, на яку вже встигли звернути увагу не лише поціновувачі народного мистецтва, а й численні дослідники та журналісти.
Відповідно до Указу Президента України “Про стипендії Президента України для молодих майстрів народного мистецтва” на 2019 рік Дмитрові Пазенку призначено стипендію Президента України.
