Український захисник першим отримав надсучасний біонічний протез Hero Arm.
Молодший сержант Віталій Іващук, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня, вже спакував всю амуніцію. Боєць не може дочекатися моменту, коли знову приєднається до своїх побратимів. Заради цього з перших днів після поранення та ампутації кисті лівої руки робить усе необхідне.
Коли отримав надсучасний біонічний протез Hero Arm, це були найкращі відчуття у житті двадцяти чотирирічного хлопця: не міг зупинитися і пробував брати у руку все підряд. Зараз їздить за кермом, складає одяг, розчісує волосся, пробує писати і тримає телефон. Більшість із того, що робить, старається виконувати лівою рукою.
Протез Віталія дуже легкий, адже всі деталі надруковано на 3-D принтері.
Вартість цього британського протеза з дворічною гарантією – 16 тисяч фунтів. Але для Віталія Іващука зокрема його оплатила і встановила за кошти донорських компаній клініка протезування, реконструкції та реабілітації Superhumans, філію якої вже у квітні відкриють у Львові.
– Віталію, ти перший пацієнт Superhumans Center, який отримав свою “нову руку” від всесвітньовідомих Open Bionics. Як ви знайшли один одного?
– Майже дев’ять місяців я провів у реабілітаційному центрі “Галичина”, у Великому Любені, і контактував з Харківським протезним підприємством, від якого очікував на звичайний механічний протез. Про біонічний навіть не мріяв, і не було бажання ще шукати. Протезист цього підприємства зателефонувала мені на початку року і запропонувала поїздку до Мюнхена. Я погодився, хоча й не знав, що там відбуватиметься. Коли менеджери Superhumans почали виготовляти документи для виїзду за кордон, дізнався, що мені зроблять заміри і нададуть електричний протез.
– Що у Мюнхені тебе вразило найбільше?
– Німецька гостра їжа і дуже хороші ліфти. Я б не сказав, що їхні медичні послуги кардинально відрізняються від тих, які мені надавали в Україні. У нас вони точно не гірші.
– Що важливо знати бійцям, які мають аналогічні поранення і потребують як допомоги, так інформації?
– Всю інформацію я збирав сам – все було дуже хаотично, не було алгоритму дій. Коли боєць отримує поранення, йому треба знайти протези, подбати про документи, обрати реабілітаційний центр, можливо поїхати в лікарню, адже після ампутації часом треба робити хірургічні втручання. Поранений здебільшого все вирішує самотужки. Правильна ідея – зробити так, щоб такий пацієнт, як я, отримав все, чого він потребує. Думаю, ми на це заслужили, правда ж?
– Ти весь час мріяв повернутися на фронт, хочеш знову доєднатися до своїх побратимів. З ким ти про це говорив?
– З командиром роти говорив. Чому я так вирішив? З самого початку, коли повертався з-за кордону, я поставив собі ціль – без Перемоги додому не повертатись. Тому через 6 днів після того, як мене поранили, написав своєму командиру роти (вони якраз на Сході вели важкі бої), що одразу дам знати, як реабілітуюсь, запротезуюсь, і повернусь назад.
– Як відреагував командир?
– Сказав: “Тебе ніхто не списує і на тебе чекають”. Нещодавно знову запитав, чим можу допомогти. Командир відповів: “Повернутися сюди і вчити людей”. Адже багато нових бійців приходить і їм треба давати якісну підготовку.
– Як рідні ставляться до того, що ти знову рвешся на фронт?
– Як доросла людина, я сам вирішую.
– Ще у 2016-му ти підписав контракт на проходження служби у Збройних Силах України. Тобі було всього 18 років. Що тебе мотивувало тоді?
– Я йшов тоді захищати Україну, воювати і звільняти її.
– Віталію, пам’ятаєш свій перший бій?
– Це було у 2016 році, на Донеччині, в районі Горлівки. З нами на позиції стояла бригадна розвідка, і вони по вечорах любили “пошуміти”. Коли вони виходили, то я просився їм допомагати і вчитися водночас: з ДШК стріляв, кулемет заряджали, з РПГ лупили по ворогу – мені то все було цікаво.
Перший бойовий досвід отримав на Авдіївській промзоні у 2017 році, там точилися важкі бої, відстань між нами і ворогом – 70 метрів. Постійні обстріли, неперервні бойові дії, перестрілки, у нас на позиції були поранені, від мене за два метри поранили двох хлопців. Мені в спину прилетів осколок. Колись думав, що війна – це цікаво, але коли ти 24/7, без відпочинку, береш участь у таких інтенсивних боях, під мінометами, гранатометами та залпами ракет – то це виснажує.
– Відслуживши три роки, зокрема в зоні проведення антитерористичної операції, у 2019-му році ти звільнився.
– Тоді структура армії була іншою: совдепівські генерали-командири, розвитку там не бачив, змін не було, все дуже повільно рухалось. Найгірше – ідеї не було. Ми просто сиділи в окопах, час від часу перестрілюючись чи ховаючись від обстрілів. Там, до речі, я отримав своє перше поранення. Ми стояли на місці, нам за це платили гроші, приїжджали на роботу як в тир постріляти, тому я не бачив сенсу там залишатися. Саме це мене не влаштовувало, бо я хотів діяти. Тому відбув ротацію і повернувся додому. Коли звільнявся зі Збройних Сил України, казав хлопцям: “Почнеться конкретний шухер – я повернуся”. Так і сталося.
– Звістка про повномасштабну війну тебе застала у Польщі?
– У містечку Пісковіце, де я працював на складі. О четвертій ранку якраз повертався з нічної зміни до свого хостелу. Зазвичай, нічна зміна триває з восьмої вечора до восьмої ранку, того дня роботи було мало, то її скоротили. В Україні вже була п’ята ранку. Я дістав телефон, зайшов в телеграм і мене накрили емоції. Я розумів – треба негайно прийняти рішення. Подзвонив своїм хлопцям, які тут були, і кажу – я їду додому. Відразу замовив собі квиток, подзвонив на роботу, повідомив, що я військовозобов’язаний і мені час повертатися в Україну. Приїхав 25-го лютого увечері, одразу зі своїм другом ми прийшли у військкомат, де нам порадили прийти зранку. Зранку нам запропонували приєднатися до новосформованих батальйонів. Я розумів, що ті батальйони воювати відразу не будуть.
Я із Житомирської області, і тут багато частин – 30-та, 95-та бригади, 54 розвідувальний батальйон, але 26 лютого вони були вже укомплектовані.
Тоді у пошуку вільного місця я подзвонив своїм хлопцям зі 108-го батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади, в якому проходив службу за контрактом. Мій товариш сказав: “Для тебе місце знайдеться, якщо до вечора приїдеш”. Приїхав в Івано-Франківську область, у Коломию, у мою частину. Так я знову став військовослужбовцем.
– Що для тебе було найскладніше у перші дні повномасштабної війні?
– Найскладніше було знайти військову частину, де мене можуть взяти. Я знав, що робити, як діяти, тим паче, що в мене були певні навики. Старався передавати ці навики новим бійцям. Все тверезо оцінював. Доводилось спати під відкритим небом: сніг падає на тебе, гаразд – такий час, по-іншому зараз не може бути. Коли ти військовий, то маєш розуміти, що віддаєш своє життя на поталу долі, і приймаєш все, що з тобою відбувається. Нема сенсу ходити плакати і казати, що обстріли, їсти нема що, холодно – приймаєш все як належне. Так легше…
– За яких обставин ти отримав поранення?
– Мене було поранено 13 червня минулого року. На Луганщині у населеному пункті Врубівка. Пригадуєте, тоді всі говорили про Сєвєродонецьк і Лисичанськ, а ми тримали Бахмутську трасу, яку москалі намагались перерізати. Бої були дуже жорсткі, не було підтримки артилерії, на той час ми переживали снарядний голод. З піхотою ми успішно воювали, їх швидко ліквідували, але на нашу позицію о восьмій вечора по дорозі на штурм поїхали сім російських танків. Ми зупинили їх, один танк з РПГ підпалив боєць, який був правіше від мене і бачив їх просування. Мені ж треба було дочекатись, допоки вони виїдуть на перехрестя, бо кущі закривали дорогу. І я чекав, поки танк виїде. Натомість побачив чорну точку у свою сторону і… руку, яка вже теліпалася…Відбіг на п’ять метрів убік, боєць допоміг мені накласти турнікет. Здається, він більше нервував, ніж я.
Зупинивши кровотечу, на сусідній позиції знайшов медика, який вколов знеболювальне. Я розумів, що зап’ястя мені не врятують, бо там не було що рятувати, але якщо буду зволікати і турнікет так довго висітиме, то доведеться відрізати всю руку. Медик викликав евакуацію. Коли ми з ним виходили з підвалу, перед нами впала касета: медику посікло дві ноги, мені прилетів осколок в ліву гомілку, але я його навіть не відсував, просто кульгав на ногу. Тривав інтенсивний бій, шумно було, безперервна стрілянина, скрізь десь щось падало. Коли ми знову вийшли з підвалу – евакуаційне БМП стояло за 50 метрів на перехресті. Я побачив, що вони завантажили 300-х і поїхали. Тоді вирішив йти пішки, з ще одним бійцем йшли півтора години. З усіх сторін прилітало, ми і падали, і лежали, машина з моєї роти далі довезла нас до населеного пункту, там стояв підрозділ з нашої бригади. Я ще переговорив з командиром, розповів йому, яка там обстановка, скільки там танків і що відбувається. Звідти мене евакуювали до Бахмута, який тоді ще був другою лінією. У Бахмуті мені ампутували кисть руки, потім госпіталі і реабілітаційний центр. А далі ви історію знаєте.
– Ти так легко розповідаєш про своє поранення. Як пережити найбільший відчай і зберігати позитивний настрій?
– Чесно скажу, в мене часто бувають емоційні зриви. Якщо мене щось тригерить, я емоційно повертаюсь на фронт. Тоді буваю в захисній позиції і будь-які розмови зі мною, навіть такі, як зараз, не реально проводити. Я дуже агресивний і емоційний у такі моменти, тоді стараюсь абстрагуватись і віддалити від себе людей, бо розумію, що можу нашкодити. На мене наче вантаж тиснула медійність, хоча розумію, чому мені потрібно ділитися цією інформацією – це може бути корисно для когось. Я відкритий: можу сказати, що мене дратує і напружує. Я працював з психологом, психотерапевтом, психіатром, приймав антидепресанти. Знаєте, немає індивідуального рецепту. Варто працювати з психологом як мінімум, не боятися говорити з людьми, ділитися тим, що тобі болить. Можна сказати, що чоловіки завжди повинні бути сильними, мусять тримати все в собі, але в кожного є свій ресурс. І у моменти, коли ти сам не даєш ради, якщо ти ще й розумієш це, не боятися звернуся за допомогою до людей. Варто сказати: мені потрібна допомога, я не справляюсь сам.
Мені допомогло те, що я отримав пропозицію стати консультантом зі страхування і переключився на робочий процес. Тому реалізація також важлива. Варто шукати себе, не зупинятися, адекватно розуміти, що ти людина, яка побувала на війні, що в тебе є багато тригерів, тверезо дивитися на те, що тебе може вивести з рівноваги, шукати інструменти, які емоційно врівноважать. Наприклад, спорт, медитація, читання книг, спілкування з людьми. Не йти деструктивним шляхом. Мої знайомі, повоювавши, часом вдома зовсім не туди рухаються – п’ють, на машині ганяють. У мене теж таке було – не вистачало адреналіну, то ж коли їхав автівкою, постійно хотілося витиснути максимум швидкості. Ти від цього кайфуєш, але розумієш, що воно тебе повертає назад.
Я поділився з психологом таким спостереженням – він мені дав рекомендацію, я почав керуватись цією рекомендацією і мені стало набагато краще. Коли знаходяться такі люди, яким можеш довіряти на сто відсотків, треба не боятися говорити. Бо у нашому сприйнятті: коли тобі болить і ти з кимось ділишся – це означає, що ти скаржишся, хочеш, щоб тебе пожаліли. Насправді ж ти хочеш отримати відповіді та підтримку. Дуже багато суспільних стереотипів заважають зараз військовим більш зріло діяти.
– Хто допоміг тобі виховати в собі цю зрілість?
– Сам. Книги читаю, спілкуюся з цікавими людьми. Якщо виникають питання – стараюся на них знайти відповіді. Я дуже відкритий до спілкування: мені цікаво, як та людина думає, як інша мислить, люблю проаналізувати все. Зараз у суспільстві багато стереотипів щодо людей з ампутацією, ці стереотипи треба ламати – треба власним прикладом показувати, що може бути не тільки так, як звикли бачити.
– Чим українська діаспора, на твою думку, може допомогти нашим воїнам?
– Якнайбільше Abrams, Himars і F-16.
Віталій Іващук привітав українську діаспору Чикаго з прийдешніми Великоднем.
Нехай Перемога України буде для усіх нас найкращим цьогорічним подарунком!
