ГОЛОДОМОР. ПЛАНОМІРНЕ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Мені було 9 років, коли весною 1933 року розпочався Голодомор. Жили ми (я, мама і чотирирічна сестричка) в селі Нова Прага по вул. Леніна, 60; це за 18 км від міста Олександрія, що на Кіровоградщині. Поряд жили сусіди Аврам Сташевський з дружиною і двома дітьми Надією та Любою нашими однолітками, з якими ми з сестричкою цілими днями влітку купались на річці Бешка, а взимку грались на печі, то в них, то в нас. Та ось настав голод, і спілкування припинилось.

 

Пам’ятаю одного дня, весною 1933 р., я був сам вдома, забув закрити сінешні двері на засув, про що мене не раз попереджала мама. В хату заходить Надя Сташевська. Стала на порозі, така худенька, ноги пухлі, обличчя набрякле, дивиться на мене голодними очима й мовчить. У хаті з їстівного був тільки один маторженик (суміш сухого берестяного листя з картопляним лушпинням це на цілий день мама залишила мені їсти). Я не витримав того довгого погляду, дістав маторженик, підійшов до Наді, хотів розломити навпіл, та Надя вихопила його і в рот, жує швиденько так, закрила рот рукою і з острахом дивиться на мене, адже я розсердився, хотів переділити. А потім мені стало її шкода, і я кажу: Нічого, нічого, їж, не бійся.

Потім я підійшов до ліжка, взяв фуфайку, взяв Надю за руку і вивів її надвір. Було прохолодно, але гріло сонечко. Я простелив під хатою фуфайку і посадив Надю на неї. Дівчинка весь час мовчала. Я сказав, що піду до млина, може, принесу макухи, та побіг.

У той 1933 рік біля млина ще зранку збиралося дуже багато голодного люду, які стояли в тісноті одне біля одного і, не відриваючи погляду, весь час дивились на двері олійниці, що були цілий день відкриті. Звідти періодично, через годину чи дві, виходив робітник працюючої олійниці й, діставши з кишені спецівки маленькі шматочки макухи, кидав їх прямо в натовп людей. Кому пощастило вхопити шматок, тi швиденько втікали, щоб, бува, не відняли. Я встиг, якраз Йосип Іванович Пащенко один з робітників, посівав макухою. Мені навіть пощастило схопити один шматочок. Я відбіг від натовпу й пішов додому, поділитися із Надею. Їсти дуже хотілося, і дорогою я відгризав малесенькі крихти від того шматочка; приніс зовсім малесенький. Та Наді він був уже непотрібний. Вона лежала мертва. А її маленька сестричка в цей час сиділа на вулиці, плакала, протягувала ручки до людей, що йшли повз неї, просила їсти. Через деякий час померла й Люба. А їхня мама, яка пішла з дому, так більше й не приходила. Не знаю, де вона ділась. А батько їхній, Аврам Сташевський, теж цілими днями стояв біля млина в надії схопити шматочок макухи. Я бачив, як він голодний блукав селом, на базарі, а на своєму городі їв якусь траву (Голодомор. Розповідь свідка Федір БЕРЕЖНИЙ, 1924 року народження, пенсіонер, Кіровоградська область, Україна Incognita

Україна ХХ століття пережила три спланованих кремлівською владою штучних Голодомори:

1919-1921-1923 рр.

1932-1933 рр. – державний терор голодом.

1946-1947 років.

300-річна колоніальна політика Росії, заборона української мови, української школи, церкви призвела до втрати українцями самоідентифікації. Росіяни були переконані, що ніякої України не існує, що це частина “єдиної неподільної Росії”, що українська мова – це сільський діалект російської. Як писав Петро Григоренко, “протягом століть, що їх провели українці в російській імперській державі, вони забули своє національне ім’я і призвичаїлися до імені, яке їхні колонізатори нав’язали їм, – малороси”.

Короткий період державності Української Народної Республіки вразив більшовиків швидким відродженням української нації. Щоб Україна не подумала вийти з “єдиної та неподільної Росії”, треба було знищити українську ідентичність. Більшовики вдалися до спланованих гібридних засобів: голод, породжений першою світовою, переріс у червоний терор – ліквідацію української культури, інтелігенції, церкви та пограбування селян.

Почався він розправами над українцями військ Муравйова, коли у містах топтали портрети Шевченка, знищували за українську мову, за вишиванку. У селах війська червоних загарбників супроводжували “продовольчі загони”, що, виконуючи вказівку Леніна “хліба, хліба і хліба!!!”, забирали в селян зерно.

5 вересня 1918 року Раднарком РСФРР видав декрет “Про червоний терор”. “Забезпечення тилу шляхом терору” було названо “прямою необхідністю” більшовицької влади. Були створені робочі й селянські революційні трибунали, Надзвичайні комісії із боротьби з контрреволюцією й саботажем. Вони наділялися широкими повноваженнями для боротьби з “ворожими класами”. Своєрідною інструкцією для терористів було вчення про класовий поділ суспільства:

  1. “дружні класи” (робітники – “гегемон” і селяни – “молодший брат”),
  2. “ворожі класи” (буржуазія, дворянство та духовенство). Тоді ж, за наказом Леніна, постали перші концтабори для ворожих класів.

У класовому “бутерброді” був “прошарок” – інтелігенція. З’явився наказ “вождя пролетаріату” брати інтелігентів у заручники і кожного десятого – розстрілювати, а священиків знищити як клас.

Хто став мішенню номер один для державних терористів?

Перші жертви індивідуального терору – харизматичні українські лідери: жахливе вбивство на очах сина міністра освіти Івана Стешенка, який розпочав українізацію шкіл; демонстративне вбивство українського композитора Миколи Леонтовича; пострілом у потилицю вбито 43-річного геніального художника Олександра Мурашка; отруєння князя Михайла Туган-Барановського, автора першого українського підручника з політекономії; ботаніка Левка Симиренка; демонстративне вбивство сина художника А.Маневича; серія загадкових хвороб і смертей військових командирів, серед яких – 29-річний Василь Тютюнник, полковник генерального штабу Армії УНР, командувач Дієвої Армії УНР – у 1919 році.

Згiдно з різними даними, упродовж 1918-1919 років більшовики знищили понад півтора мільйона осіб. Жертвами політики “червоного терору” ставали не тільки люди, які обіймали більш-менш високе становище в суспільстві – професори, лікарі, інженери, партійні лідери, колишні високі чиновники, генерали, найвищі духовні особи, представники купецтва й аристократії – але й прості ремісники та селяни. З вуст керівництва держави звучали постійні заклики щодо необхідності посилити терор і вбивства “підлих змовників проти влади робітничого класу й найбіднішого селянства”.

Червоний класовий терор був підкріплений штучним голодом 1919-1921 рр., що мав на меті вимордувати міську інтелігенцію, бо урбанізована інтелігенція могла здійснити цивілізаційний вибір українців. Революційна влада відібрала у людей накопичення в банках, скасувала виплати пенсій, реквізувала антикваріат, коштовності, маєтності. Для працюючих були запроваджені продовольчі пайки.

Щоб не дозволити селянам привозити продукти на базари, не випускати містян у села, військові охороняли виходи з міста, стріляли без попереджень. Немало спогадів тих часів свідчать про перший штучний голод. Наприклад, дружина поета О. Олеся згадувала, що чоловік тоді виїхав із дипломатичною місією за кордон, а вона з сином, майбутнім поетом О. Ольжичем, жили в Пущі Водиці. Олег – підліток-школяр разом із другом взимку, в погану погоду, пробиралися з міста, щоб поміняти в селян речі на їжу.

Микола Зеров у поезії “О. Бургардтові” свідчить, як із голодного Києва врятувалися від голоду Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара – працюючи в Баришівській школі, що стала центром неокласиків, рятівною Лукрозою.

Гарет Джонс

Та не всі могли виїхати з Києва. Залишився відомий математик, який одним із перших почав читати лекції українською мовою, збирав і обґрунтовував українську математичну термінологію, досліджував біографії українських математиків; фундатор київської школи геометрії М. Лобачевського – Борис Букрєєв із родиною. Під час голоду професор, якому тоді був 61 рік, після лекцій брав свого зятя із фешенебельних Липок, i обидва  пішки чимчикували на Поділ. Там купували в порту дрова, клали на возика і доправляли на гору. Вдома рубали, пиляли, складали в’язанки і розносили набори клієнтам по домівках. Катерина Олексіївна, дружина Бориса Яковича, мала свій ґешефт від випічки житнього хліба із “припічком”.

Хоч голод начебто завершився, але плани Москви щодо України працювали. Були визначені кордони між “братніми” республіками й організована охорона з немісцевого населення. Мобілізовані до війська українці мали служити тільки за межами своєї республіки.

У 1930 році Косіор заявив: “Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод”.

Влітку 1932 року Сталін зізнався: “Україну можемо втратити!”. Щоб цього не сталося, вождь вирішив публічно стратити Україну. План заготівлі 1932 року був голодовим терором, мором українців – ГОЛОДО-МОРОМ. Виконавці відбирали в селян худобу, урожай, посівний матеріал на наступний рік. У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель, конфісковували будь-яке продовольство. Таку політику називали “натуральними штрафами”. Спершу каральні органи відбирали лише м’ясо, сало та картоплю, згодом вони взялися і за інші продукти, відбирались навіть соління та сушки.

Голодні селяни втікали в міста, але влада все продумала наперед. Дороги у великі міста просто перекривали, а тих, хто намагався туди потрапити – розстрілювали.

27 грудня 1932 р. у СРСР було ухвалено постанову ЦВК і РНК СРСР №84 “Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів”. У постанові зазначалося, що паспортизацію запроваджено з метою: “врегулювання притоку населення до міста”, “очищення міст” від голодних колгоспників, розкуркулених, кримінальних та політичних злочинців, “шпигунів і диверсантів”.

Звісно, селяни не мали ні паспорта, ні прописки, а без цього лікарні не мали права приймати таких хворих, вмираючих. Крім того, в містах було запроваджено продовольчі картки, норми яких були призначені для напівголодного існування однієї особи.

Радянські газети – друковані органи місцевої влади – регулярно публікували списки сіл, колгоспів, підприємств, навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. Таку практику називали “чорні дошки”, потрапити до них означало смертний вирок.

Малкольм Маггерідж

Перші факти про голод в Україні стали відомі з німецької, австрійської та швейцарської преси (1932-го іноземців ще допускали до теренів, де панував голод). В. Штайн, кореспондент щоденної газети “Vossische Zеitung” з Берліна, був одним із перших, чия стаття повідала Європі про голод в Україні. Вона була передрукована 22 червня 1932 р. канадським часописом “Український голос”.

Восени 1932 року в українській північноамериканській пресі з’явилися перші відомості про голодний канібалізм в Україні. 15 листопада 1932 р. “Вісник” − релігійний часопис, що видавався у Вінніпезі, помістив статтю за назвою “Людоїдство на Україні”, у якій вказувались села, де були зафіксовані ці трагедії.

Західноукраїнській громадськості про голод у Великій Україні повідомив митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, провівши у жовтні 1932 році архієрейську літургію за голодуючих та закликавши небайдужих організувати допомогу.

Світова громадськість висловила бажання надати допомогу радянській Росії і Україні, врятувати людей від голоду. Уряд СРСР приховував справжнє становище, стверджуючи, що ніякого голоду нема, і відмовлявся від допомоги.

В лютому 1933 року англійський журналіст Малькольм Магерідж (Malcolm Muggeridge), власний кореспондент газети “Манчестер Гардіан” у Москві, почув про голод на Північному Кавказі та в Україні, і без дозволу кремлівського керівництва поїхав на південь. Англійською дипломатичною поштою він надіслав три репортажі про Голодомор. Журналіст описав свій жах від поїздок Україною та Кубанню: “Це був голод у прямому сенсі цього слова. Не недоїдання, як серед селян Сходу чи деяких безробітних Європи. Ні, це був організований голод. Частина продуктів, конфіскованих у селян, експортувалась за кордон. Містечка і села здавались мертвими. Худоба, коні дохли. Поля стояли пусткою… Росія – на шляху до створення рабовласницького ладу. Зараз йде боротьба Генеральної лінії з селянством…”

Ці короткі репортажі змінили життя Магеріджа, невідомо, хто організував цілеспрямоване переслідування журналіста… Магерідж позбувся роботи в “Manchester Guardian”, мусив виїхати до Індії; йому не давала в’їзної візи до Південно-Африканської республіки, Португалії, СРСР.

29 березня 1933 року валлійський журналіст Ґарет Джонс (Gareth Jones) опублікував у багатьох газетах, включно з “Manchester Guardian” та “New York Evening Post”, репортажі про Великий Голод в Україні у 1932-1933 роках. Він пройшов пішки всі села Харківської області й у чесних репортажах описав незмінний стогін населення: “Нема хліба. Ми помираємо.”

Після його публікацій радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити територіями, де люди благали про їжу, а також рекомендувала закордонним журналістам використання терміну “труднощі з продовольством”.

Важливу роль у поширенні інформації про становище в Україні відіграли західні журналісти, які стали очевидцями Голодомору, зокрема американець Вільям Чемберлен та француз П’єр Берлен.
15 вересня 1933 року Українська народна рада в Канаді видала англійською мовою бюлетень про голод в Україні, який був підготований на основі свідчень Марії Жук, яка того часу прибула з України до свого чоловіка в Канаді.

Проте, найпопулярніші видання писали про відсутність Голодомору: сумнозвісний лауреат Пулітцерівської премії 1932 р. Уолтер Дюранті (“Нью-Йорк Таймс”), Луїс Фішер (“Нейшн”), Вільям Резвік… Повторювали за ними й відомі громадсько-політичні та діячі культури, котрі відвідували Україну: екс-прем’єр Франції Едуард Ерріо, публіцист та письменник Анрі Барбюс. Серед них також були й відомі гуманісти світового рівня: Бернард Шоу навесні 1933 року казав, що його не хвилює доля країни, яку він не може знайти на карті, а Ромен Ролан обурився: “Я цього не хочу слухати, моїм обов’язком є поборювати ближче й більше лихо, я поборюю гітлеризм”.

29 вересня 1933 році в Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте, вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважаючи на те, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод – це внутрішня проблема СРСР.
1932-1933 рр. – криваві жнива українського села. Загальна кількість жертв – від 4 до 8 мільйонів. Половина жертв була у віці від 6 місяців до 17 років. До речі, в таких випадках враховують тих, хто міг народитися в цей час. Тож реальна кількість жертв Голодомору в Україні досягає 12 мільйонів. Це в кілька разів більше, ніж за час Другої світової війни.

Штучний голод 1947 р. – контрольний постріл для українців. Конфісковане у селян зерно стало подарунком для нових республік соціалістичного табору.

November 2019