Юрій Винничук буквально “оживлює” все, про що він пише.
Йдеш по звичному тобі Львову, а ввижається той, інший, з книжок. Чується стукіт кінських копит за рогом, з вікон доносяться аромати кави та пляцків, по вузьких середньовічних вуличках, так соковито описаних у романі “Аптекар”, ходять пані в корсетках і мережаних рукавичках. А з іншого кварталу – вже середини двадцятого століття – лунає потрісканий патефонний запис. І прислухаєшся: чи раптом це не та мелодія, під яку танцювали приречені на смерть в’язні концтабору – і в нашій історичній реальності, і в книзі “Танґо смерті”?
Творчість Винничука дуже строката – поезії, романи, книжки для дітей, памфлети тощо. І все це – з психологізмом, епатажем, гумором, фантазією, містифікаціями та самобутніми сюжетами.
Один із найвідоміших українських письменників сучасності, лише перелiчeння титулів і нагород якого займе кілька сторінок, любить готувати, писати, жартувати, працювати в бібліотеці та вигадувати світи. Який же він – світ самого Винничука?
– Нещодавно в Україні вийшов у прокат художній фільм “Заборонений”, у центрі якого – доля Василя Стуса. Протиставлення творчої мислячої людини тоталітарній системі – це водночас й історична правда, і художній метод. Ви – людина, яка неодноразово йшла проти системи. Як це вплинуло на ваше життя, які творчі та особисті сторінки відкрило?
– Це впливало негативно, бо я не міг реалізувати себе в совєтській системі. Не мав змоги публікувати свої твори. Але з iншого боку, не був змушений писати агітки заради публікацій, як то робили багато письменників. Я весь час жив під ковпаком КДБ і мусив завуальовувати у своїх творах дійсність так бездоганно, щоб пiд час наступному обшуку чекісти нічого не второпали.
Власне, зараз виходить нова моя книжка “Арканум” – це твори, які я подавав за переклади з арканумської, вигадавши неіснуючу країну і неіснуючих літераторів.
– Ваш дядько Юрій Сапіга був членом молодіжного ОУН, що коштувало йому життя. Вас було названо на його честь. Чи відчуваєте ви в цьому певну символічну спадковість?
– Я часто думаю про нього. Одного разу мама сказала, що якби він не загинув, мене б не було. Бо якби він вдруге не потрапив до рук чекістів після втечі з тюрми, то родина моєї мами перед наступом Червоної армії стовідсотково емігрувала би на Захід. Зрештою, вони ще в 1939-му рушили на німецький бік, але бабуся так плакала, що завернули. Тепер я живу за нас обох.
– Один із ваших творів – “Останній бункер” (2013), написаний за рік до Євромайдану, описував народне невдоволення Януковичем, захоплення президентської резиденції в Межигір’ї та повалення режиму. Це було свого роду пророцтвом. Чи ви відчуваєте свою відповідальність за слова, за творення “квантової реальності”? Якщо так, то який твір ви хотіли чи не хотіли би написати?
– Зараз нависла страшна загроза над Україною. Мільйони людей повірили в пропаганду, яку розкрутили агенти Кремля, звинувачуючи Порошенка в безлічі гріхів. Дивно, що українці за кордоном теж піддалися на цю пошесть.
Я хотів звернути увагу на те, що за Порошенка виступила вся українська еліта. Всі письменники, митці, інтелектуали були за нього і проти коміка. Навіть всі єврейські інтелектуали проти Зеленського. Я дивуюся, наскільки деяким людям комфортно опинитися в рядах маргіналів. Де нема жодного морального авторитета.
– Україна нині розділена політично, географічно, мовно і світоглядно. Що, на вашу думку, може її згуртувати? Чи можлива “україноцентрична монобільшість” у найближчий час?
– В романі “Мальва Ланда” мій герой на це питання відповідає так: тільки війна з Росією. У 1989 у Філадельфії дехто з місцевих американців обурився цим. Але дійсність підтверджує мої слова. Війна з Росією все ще триває і, попри все, цементує націю. Але ж Мойсей мусив 40 років водити пустелею свій народ, щоб вимерли ті, хто пам’ятає рабство. Нам залишилося вже не так і багато.
– Що для вас натхнення?
– Нема жодного натхнення. Є щоденна праця. Натхнення вигадали лінюхи.
– Звичайний день письменника: який він?
– За письмовим столом і комп’ютером. Ще я готую обіди і вечері для дружини і сина. У вихідні готую ще й сніданки – налисники, млинці, омлети. Під час готування в голові крутиться продовження того, що пишу, навіть цілі діалоги.
Захоплення кухнею в мене давнє. Зрештою, я написав товсту книжку “Галицька кухня”. Там нема екзотичних рецептів, там проста й здорова їжа. Я ніколи не був до їжі надто вибагливий. Наприклад, люблю густі яринові зупки, часто на грибах. Можу своїм приготувати шницлі чи битки, а сам пообідати бульбою з кисляком або квашеними огірками. Люблю їздити на ровері.
– Чи є у вас муза?
– Є дві – Мальва і Лютеція. Я їм присвятив обидва однойменні романи. Але насправді я пережив велике кохання до Юліани – це героїня моїх романів “Аптекар” і “Сестри крові”, події яких відбуваються у 17 сторіччі у Венеції, Ґданську, а найбільше у Львові. Це дівчина, яка, щоб навчатися медицини в Падуанському університеті, перевдягнулася на хлопця, навчилася фехтувати, стала хірургом. Вона мене так захопила, що я став її ревнувати і так і не дозволив зблизитися з іншим моїм героєм, до якого в неї було палке почуття. Тепер мене мучить совість, і я мушу написати продовження.
– Що би ви порадили людям, які мріють пов’язати своє життя з літературою?
– Щодо пов’язування життя з літературою, то треба пам’ятати одну річ: література і загалом мистецтво не прощають зради. Літературі треба віддатися повністю. Знайти собі якусь не надто обтяжливу роботу, аби виживати і писати. Задля літератури я все життя тільки те й робив, що намагався не стати зразковим громадянином, трудівником і не потрапити на дошку “Ними пишається наше місто”. Якщо зібрати весь мій стаж за совєтів, то він складається з одного-єдиного року.
– Короткий список міжнародної премії “Angelus”, дві перемоги на конкурсі “Книжка року Бі-Бі-Сі”, низка зарубіжних премій та відзнак. Як офіційне визнання вплинуло на ваше становлення і самоусвідомлення як письменника?
– Ніяк. Я не мав жодного визнання до 1990 року, коли видав перші свої книжки. А, однак, вперто писав. Інша справа, що таке життя у внутрішній еміграції позначилося на моїй продуктивності, бо міг би вже раніше почати писати романи. А я їх починав і кидав. Тепер порпаюся в купі рукописів і допрацьовую.
– Чи важливе для вас схвалення, думка інших людей? Чию точку зору ви цінуєте найбільше?
– Мені важлива думка читачів, бо літературної фахової критики в нас майже не існує. Маємо лише один часопис “Критика”, який робить це фахово. В той час, як у поляків – десятки літературних часописів.
Українська критика вся зосереджена на сайтах. Там часто беруться писати рецензії люди, які мало що петрають у питаннях, піднятих в моїх творах. Критикуючи “Танґо”, вони казали, що такого не може бути, щоб жінки “визволителів” вдягали нічні сорочки, які знайшли в шафах львів’ян, “визволених” від майна і помешкань, і йшли в них до театру. Я змушений був зацитувати Юлію Солнцеву, дружину Олександра Довженка, яка сама це бачила. Або були обурені, що в моєму романі один з персонажів, єврей, каже, що слово “єврей” було в Західній Україні образливим. Тоді я навів виступ Микити Хрущова, де він сам про це наголошує. А це свідчить про те, що всі ці милі дівчатка, які стають в позу критикес, насправді малоосвічені.
– В радянській літературі було чимало табу. Зокрема – на еротику. А ви стали одним із перших, хто почав активно виносити свої еротичні твори на публіку. Що вами рухало – епатаж, бажання прославитися, прагнення ввести до літератури нові теми чи таким був для вас “вітер свободи” 90-х?
– В одних випадках це був стьоб, як от у щоденниках Роксоляни, в інших – вимога сюжету. Я не вважаю, що в мистецтві можуть бути якісь табу. Інша справа, що не варто піддаватися несмаку. Але несмак – це поняття розлоге. Для одних мої еротичні описи в “Мальві Ланді” та “Весняних іграх в осінніх садах” – це жахлива порнуха, для інших – дотепна забава з читачем і пародія на еротику. Як сказав Довженко: “Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, а другий – зорі в ній”.
– Останній твір, який ви видали – це “Нічний репортер”. Розкажіть про нього, будь ласка.
– Я написав його ще у 1980 році, але в той час опублікувати кримінальний роман про Львів 1938 року було неможливим. Він залишився в рукописі. Я його передрукував, допрацював, бо тоді ще так добре не орієнтувався в довоєнному Львові, як зараз. Є й продовження, яке я не завершив. Але збираюся дописати.
Зараз ми з Андрієм Курковим допрацьовуємо спільний роман, події якого відбуваються в трьох часових вимірах: це хрестові походи, час Другої світової та сучасність. Вийде до Нового року.
– Ви внесли в українську літературу чорний гумор, сюрреалізм, абсурд, містифікації. Що вас спонукало до них звернутися – особливості характеру, виклики часу, бажання бути першопрохiдцем чи щось іще?
– До мене ці жанри були або взагалі відсутні, або недостатньо опрацьовані. Тому я пробував себе в різних жанрах. То був період учнівства, який варто пройти кожному письменникові.
– Ви багато уваги приділяєте пошуковій роботі – відкриваєте невідомих письменників минулого, складаєте антології, створюєте моду на стародавнє та колоритне. Що у цій роботі надихає вас найбільше?
– Пошуки невідомих авторів для мене надзвичайно захопливі. Я проглядаю сотні старих часописів, порпаюся в архівах і дуже тішуся, коли можу якийсь цікавий твір додати до своєї антології. Зараз вийшло два томи “Чорт зна що” – це антологія творів українських письменників, присвячена нечистій силі. Там є чимало відкриттів. Ще я видав невідомі сучасному читачеві повісті Василя Масютина (“Царівна Нефрета” і “Два з одного”), репресованого Григорія Бабенка, Наталени Королевої.
– У книзі для дітей “Місце для дракона” фігурує добрий дракон-вегетаріанець, який читає Біблію та веде цілком мирний та усамітнений спосіб життя. Скажіть чесно, Юрій Винничук – дракон?
– Це не лише я, це доля кожного письменника в тоталітарній системі. Це пам’ять про сотні і сотні українських письменників та вчених, яких знищила Росія. Не Сталін, не більшовики, не чекісти – їх знищила Росія. Вона наш найбільший ворог. І замирення з нею неможливе, доки не розрахується та не покається.
Юрій Винничук (нар. 1952 р.) – український письменник і журналіст, автор відомих книжок “Танґо смерті”, “Діви ночі”, “Весняні ігри в осінніх садах”, “Лютеція”, “Атпекар”, “Місце для дракона” та ін.
Лауреат премій “Книга року Бі-Бі-Сі” (2005, 2012) та “Золотий письменник України” (2012).
Живе у містечку Винники біля Львова, любить свою молоду дружину та виховує сина-підлітка.
