Перед Великоднем мені часто сниться мама.
Молода і усміхнена, вона протягує мені руки, але я чомусь не можу підійти ближче.
Прокинувшись, із заплющеними очима я довго згадую подробиці сну і не можу згадати.
Я впевнена, що без мами Великдень був би звичайним черговим святом. Хіба можна стерти з пам’яті ті “армагедони” з генеральними прибираннями, відсуванням меблів, тріпанням килимів, миттям вікон (ще із середини порозкручуй!), прасуванням шторів-тюлів і накрохмаленої, підсиненої білизни? Хіба можна забути ті забиті шинками-ковбасами-холодцями-яйцями-салатами-цвіклями-голубцями і т. п. холодильники (що не влізалося – виносили на балкон)? А передсвяткову випічку перекладанців, пляцків, сирників, медівників, горішків, рогаликів, завиванців, закінчуючи у суботу перемащенням андрутів звареним згущеним молоком?
У Чистий четвер мама бралася до випікання Великодніх пасок. Це було справжнє чародійство, бо перед тим треба було вимити-вичистити усю кухню, повісити чистенькі рушнички, одягнутися в “свіжу” сукенку і пов’язати голову хусткою. Вона молилася перед запаленою свічкою і просила у Бога допомоги.
Випікання пасок було дуже важливою справою. Мама ходила біля них, як біля маленьких дітей. Спочатку до опари додавала просіяне борошно та замішувала тісто. Його ставила у тепле місце, накривала рушником і залишала “підростати”. Коли тісто починало підніматись і “вилазити”, мама вибирала частину на стільницю, додавала м’якенькі розпарені родзинки, терла шкірку лимона та додавала дрібно порізані зацукрені шматочки з шкірок апельсинів, з сливок чи яблук. До паски мама купувала тільки домашні яйця і розтирала багато жовтків – “щоб тісто було рум’яним”.
Тісто розкладала у великі й маленькі круглі форми і ставила “доростати”. Перед випіканням на пасках мама укладала хрест (символ терпіння Хреста), по боках – пташки-зозульки (символ довголіття), квіти або колоски (символ урожаю) і змащувала верх збитим жовтком.
Під час цього святого ритуалу не можна було бігати та галасувати, не можна було гримати дверима і суворо заборонялося відкривати духовку, “щоб паска не сіла”. Саджаючи паску, мама примовляла: “Свята пасочко, будь велична і красна, як сонце. Хай усі в родині будуть здорові. Щоб діти так швидко й красно росли, як ростеш ти. Світи нам, паско, як світить сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий, величний, як ти велична”.
Мама казала, що Великодня п’ятниця – найсумніший день у році, оскільки саме цього дня Ісус Христос був розп’ятий і прийняв мученицьку смерть заради порятунку всього людського роду. У Страсну п’ятницю в церкві не буває літургії. Під час вечірні, яка починалася близько третьої години дня – у час смерті Христа, – з вівтаря виносили плащаницю із зображенням знятого з хреста Ісуса, якою покривали стіл, що стояв посеред храму. Ми разом з мамою навколішки посувалися від порогу церкви до Плащаниці, в яку було загорнуте тіло Спасителя.
У цей день не можна було робити нічого: не те що варити, прати, поратись на городі, чи прибирати, а, навіть, купатися. Мама також попереджала, що у Страсну п’ятницю не можна сміятися і радіти: “Той, хто засміється цього дня, плакатиме весь рік”.
“Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися святого празника – Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!”
Тільки мама знала усі звичаї і традиції поминання померлих родичів на Провідну неділю. На Зелені свята ми йшли ламати зелені гілочки липи (ні, йому не болить, дерево щасливе, що прикрасить нашу хату в таке велике свято), а на Спаса тягнули святити величезний кошіль з ябками, грушками, виноградом і букетами яскравих квітів.
На Різдвяні свята мама перша починала “Нова радість стала” або “Бог Предвічний нам народився” – здавалося, вона знала напам’ять усі колядки і щедрівки. Також мама вміла заохотити нас до вивчення незрозумілих текстів: “Вчися, бо на коляду від баби не дістанеш ні копійки!”
Сьогодні я часто задумуюсь: що з нами сталося б, якби не наші мами? Як вони зуміли серед тої совіцької павутини зберегти найдорожче – нашу віру, наші традиції і наш Великдень? Де черпали сили не тільки виживати в умовах тотального дефіциту, а ревно слідкувати за дітьми, щоб не стали перекотиполем?
Коли я їхала до Гамерики (думалось ненадовго), то серед радісних родичів і друзів, прощань, розмов, обіцянок, мій погляд раптом зупинився на мамі.
Мама тихо плакала. По її обличчю котилися сльози. Щоб і самій не розплакатися, я швидко поцілувала її та побігла до вагону, який прямував до Києва. Думками я вже сиділа в літаку, уся огорнута райдужними мріями.
Це був останній раз, коли я бачила маму живою.
Добре, що перед Великоднем вона приходить до мене у снах, щоб ще раз пробудити теплі і добрі спогади.
Габріель Гарсія Маркес писав, що людина не пов’язана з землею, допоки у ній не лежить покійний. Думаю, ніщо нас так міцно не прив’язує до рідної землі, як могили наших дорогих матусь.
ETNOфотосесії by Svitlana Lysceva
