Доброго вечора, ми з України!

Так-так, з України.

Ніхто вже не питає, де це, – лише перепитують, чи правильно почули…

Які ми? Ми й самі донедавна до ладу не знали… А тепер дізнавшись, зарубаємо це глибоко на носі. Щоб більше не забувати.

Template collage frames for photo or illustration gallery, moodboard. Vector mockup of symmetrical mosaic grid of pictures isolated on white background

Ми й гадки не мали, що ми такі…Коли на мирні міста падали ворожі ракети, ми співали славні із бомбосховищ; коли частина світу відвела нам лічені години, добровольці до лав ЗСУ та тероборони ставали у чергу; коли наші солдати проливали кров за наше мирне майбутнє, тисячі українців шукали можливості віддати свою заради порятунку незнайомої людини.

І ми точно не уявляли, що цей нестерпний біль у грудях дасть нам ще більше сили сміятися в обличчя ворогу.

Нам досі смішно чути, що на нашій рідній землі нас звільняють від нацистів – це ніби чути, що Земля кубічної форми. Та росії таки доведеться добряче попрацювати над звільненням “постраждалих”, адже “український нацизм” виявився більш заразним, аніж коронавірус. Він раптово вдягнув усю планету у жовто-блакитне й вишиванки, навчив її свого гімну і “Червоній калині”… Він торкнувся навіть джазу, нагородивши його клеймом “нацистської” культури!

Борис Луговик, лауреат конкурсу

Преамбула

Ця історія сягає своїм корінням довоєнного часу. Впродовж останніх двох років, які скували звичний для людей спосіб життя, у Києві відбувався джазовий онлайн-конкурс для молодих виконавців. По завершенню пандемії його мали б перенести до акустичної зали зі слухачами.

International Jazz Bridge: змагання отримало символічне ім’я, якому відповідало на 100%. Адже допоки світ закупорював свої кордони перед страшною недугою, а десь у Азії будували плани зі знищення цілої нації, організатори намагались пов’язати дружбою професійні навчальні заклади та музикантів різних континентів.

За 2 роки конкурс здобув схвальні відгуки в Україні та закордоном. Другий завершився останнього мирного в Україні дня – 23 лютого.

Було б несправедливо говорити, що війна відібрала у переможців можливість насолодитися славою –  першою у житті чи першою такого масштабу. Росія позбавила цих дітей відчуття вагомості їхнього таланту, як позбавила сотні інших шансу на майбутнє. Схвальних відгуків цілої когорти музикантів, чиї платівки для слухачів рівнозначні іконам,  не почули, адже в одну мить для преси важливою залишилася одна-єдина тема – людське життя.

Георгій Гридковець, лауреат конкурсу

Теза перша: конкурс

Як і в давнину, змагання залишається змаганням. І в спорті, і в світі шоу-бізнесу це боротьба за першість – подекуди доброзичлива і дружня, а часто шалена і жорстока.

Чому ж гуманне суспільство досі зберігає і всіляко охороняє конкурсний рух у світі? Відповідь одна: конкурс залишається чи не єдиною можливістю для багатьох митців, щоб їх зауважили  меценати, спонсори, продюсери – ті, хто здатен вкладати свій час і гроші у розвиток мистецтва. Особливо це стосується великих міжнародних конкурсів, до роботи в яких залучають музикантів світового рівня, а у призовому фонді не лише диплом і сувенір, але й грошова винагорода і можливість концертної практики.

В Україні такі музичні конкурси можна перелічити на пальцях; джазовий такого масштабу – перший і поки що єдиний. За словами Олексія Саранчіна, відомого українського джазового піаніста, засновника МБФ “Міжнародний музичний міст”, якому належить організація змагання, “конкурси на кшталт International Jazz Bridge необхідні, аби мотивувати молодь до творчого зростання. Незважаючи на те, що він стартував лише минулого року, обидва рази у змаганнях взяли участь музиканти із 9 країн світу – Вірменії, Ізраїлю, Казахстану, Південної Кореї, Польщі, США, України, Франції та Японії. Враховуючи активну участь іноземної спільноти, ці музичні форуми необхідні не лише Україні – вони потрібні всьому світові”.

Сергій Давидов, Голова журі

Теза друга: навіщо?

Перше, що цікавить музиканта у конкурсі, де він бере участь, це склад журі. У конкурсах високого професійного рівня у складі є  провідні спеціалісти, відомі у своїй галузі широкому колу.

Формуючи суддівський корпус International Jazz Bridge, організатори висували певну умову: обов’язковою була викладацька діяльність кожного члена журі. Із практичного боку такий підхід дає неабиякі результати у пост-конкурсному житті лауреатів, адже надалі музикант отримує доступ до навчання у кращих ВНЗ світу, до програм стажування, концертів та фестивалів. У рамках International Jazz Bridge – 2022 учасники зустрілися з Сергієм Давидовим, Вадимом Неселовським, Деннісом Аду, Артемом Менделенком, Себастьяном Ноелем, Ноа Гарабедяном, Олегом Марковим, Тамарою Лукашевою. Для меломанів імена цих музикантів мають неабияке значення; для початківців вони є безапеляційними прикладами для наслідування.

Не менш важливі й грошові винагороди конкурсу. Вважати, що на них можна неабияк збагатитися, надто наївно, та все ж за ці гроші часто обслуговують музичні інструменти, купують нові, організовують проживання музикантів, здійснюють конкурсні внески – все залежить від віку музиканта, від статусу конкурсу й розміру самої винагороди.

International Jazz Bridge – надто юний конкурс, щоб хизуватися великими преміями світового рівня. Проте для України премія у 250 $  – це неабиякий виграш для десятирічного учня. Дорослі ж музиканти борються за винагороди до 1000 $ США та чимало спецпризів. Як заявляють організатори, конкурс функціонує лише завдяки пожертвам приватних осіб, що надходять на рахунки МБФ. Фінансово його підтримують Костянтин Вайсман, Андрій Здесенко, Андрій Перевертаєв, Джонатан Блессінг, Микола Нехаєнко, Артур Кадушкін, Анна Бондаренко і Галина Єкельчик. Вже це свідчить про потребу українського суспільства у подібних інституціях, адже в Україні на законодавчому рівні досі не врегульовано питання меценатського сприяння культурно-мистецьким проєктам.

Олексій Саранчін, засновник МБФ International Music Bridge

Теза третя: винагорода

Природно, що кожен лауреат чекає своєї винагороди, адже до перемоги його вела не лише фортуна, а й тривала робота. Так само природно отримувати платню і членам журі. 24 лютого ці гонорари стали як ніколи актуальними для українських музикантів: у їхнє життя увійшла війна.

Яке мистецтво цікавить суспільство, коли понад 4 мільйони осіб змушені були покинути країну до кращих часів? Яка музика здатна задовільнити попит регіонів, де населення провінційних містечок зросло на 50% через вимушених внутрішніх переселенців і ще хтозна наскільки зріс відсоток безробітних?

Але ті, що з України, не зважили на ці жахливі фактори – вони пожертвували собою і власним комфортом. Деякі лауреати відмовилися від премій, віддавши їх на користь ЗСУ.

Замість питань “Як тобі далася ця перемога? Як журі оцінили звучання твого саксофона?”, двадцятирічного українського студента з Ізраїлю запитували: “чому він відмовився від премії?” Здається, лише емігрант здатен вповні зрозуміти потребу у відданих ним коштах. Борис Луговик промовив: “Премія не така важлива, як рідна Україна. Страшно бачити, як палають твої міста”.

Коли це питання повторили для старшого переможця – гітариста Георгія Гридковця, музикант відповів, що “відмовився на користь тих, хто потребує цих грошей більше, ніж він”, адже він уповає, що мир настане “якомога швидше і з якомога меншими втратами”. Хоча важко уявити, що людина, яка не скоро зможе заробити на шматок хліба своєю професією, не потребує цих грошей, адже сьогодні навіть збережене робоче місце не гарантує заробітної плати…

Від свого гонорару відмовилися і декілька членів журі.

Обґрунтовуючи свою позицію, Себастьян Ноель (США) писав: “У музиці існує довга історія антивоєнних рухів і протестів. Ми, як митці, зобов’язані не відводити погляду від несправедливості, спробувати привернути увагу до людських трагедій, які є наслідком жорстоких і хибних прагнень володимира путіна. Ми повинні об’єднатися проти цього диктатора і зробити все можливе заради миру і свободи”.

“Війна, яку розв’язала росія проти України, – це вже не політика, а просто несправедливість. Не потрібно бути митцем, – пише Вадим Неселовський (США), – як людина я не можу триматись осторонь”.

Тієї ж думки і Тамара Лукашева (Німеччина): “Мистецтво ніколи не було відділене від суспільства. Ми живемо у такий час, коли мовчання рівнозначне злочинству”.

Багатьох шокував вчинок Голови журі, харків’янина Сергія Давидова. Щодня, вирушаючи по воду, під постійними обстрілами та бомбардуваннями, він перебував у місті, де вже у перші тижні війни не було продуктів харчування та медикаментів. Однак музикант пожертвував свій гонорар Голови журі, бо вважає, що “потрібно спиратися на пацифістські погляди”.

Післямова: перемога

Війна – потужний імпульс творити. Ніщо так не сприяє творчості, як пережитий біль. Споконвіків імена тих, хто відображав війну у мистецтві, знали й поважали. Як висловився Ноа Гарабедян (США): “Митці мають унікальну можливість впливати на різні аспекти життя, незалежно від виду мистецтва, в якому працюють, і рівня популярності”. Саме тому, на думку відомого басиста і композитора, митці не повинні мовчати.

Водночас війна робить вразливими багатьох професіоналів. Суспільство потребуватиме більшості технічних та соціально-економічних спеціальностей… Але митці – ті, що підіймають дух нації, що намагаються вберегти безцінний спадок, покликаний відокремити людину від звіра, засвідчити її духовність, підкреслити божественне в ній, – їх буде залишено “до кращих часів”… Вони не матимуть змоги працювати у тому ж ритмі, що й до війни, ще досить тривалий час.

Який вихід із цієї кризи для музикантів?.. На думку Олексія Саранчіна, “відповісти на ці питання однозначно непросто, адже невідомо, напевно, коли закінчиться війна і якими руйнівними будуть її наслідки. Ми продовжуємо вести педагогічну діяльність і продовжуватимемо, чого б нам це не коштувало. Хтось із музикантів узяв у руки зброю, але він згодом повернеться до свого інструмента; хтось займається волонтерською діяльністю, хтось грає концерти, збираючи пожертвування для ЗСУ. Але основна наша задача – це навчання дітей, вони – наше майбутнє”.

МБФ “Міжнародний музичний міст”, яким керує пан Олексій, не припиняє своєї діяльності. Через офіційний сайт можна пожертвувати кошти – вони надходять усупереч війні. “Ми продовжуємо проводити свої заходи, конкурси, майстер-класи, фестивалі й концерти у тій чи іншій формі, і не зупинимось, адже це необхідно для духовного розвитку нового покоління. Навчальний процес триває: те, що залишилося від звичного життя наших учнів, повинно продовжувати розвиватися заради майбутнього”. Далі розмова переходить у напівжартівливе русло: “Що ж стосується зрілих музикантів… Музиканти будуть реалізовувати себе завжди. Навіть за миску борщу. Нас не зупинити”.

Це ми – ті, що з України, українці по крові і за відчуттями. Ті, що мають двох матерів, одна з яких – Батьківщина. Ті, що хочуть жити достойно заради себе, але в її ім’я.

Так, ми дякуємо, що врешті маємо це розуміння, згадаємо кожного, хто нагадав нам забуту історію, невивчені раніше уроки… Але ми більше не пробачимо й не забудемо. Адже віднині знаємо, хто ми. Якщо ж навіть війна не змогла зламати й змінити нас – вже ніщо не зможе.

Вікторія Миколайчук